Привіт, кумо! Цілий ранок здирала з нігтів жлобський золотий лак і тихо лаялась. А водночас думала про Батьківщину. Парадокс України полягає насправді не в її розкарлюченості між Сходом і Заходом. А в тому, що всі завжди знають, що тобі краще, навіть якщо це їм у збиток.
У Полтаві я вподобала фіранку, яку пошила моя сестра. І ми подалися на базар за такою самою тканиною для мене. У дебелого продавця з рум"янцем на все лице прошу два відрізи.
— А вам нашо?
— На вікна. Мені потрібно три фіранки метр на півтора.
— То вам не подойдьот, — каже чоловік.— Велика ширина і слішком много остатка. Шото другоє смотрітє.
— Мене остаток не лякає. Я пошию з нього подушку.
— Нє, то всьо равно слішком большой остаток.
— Ну то ще гаманець пошию, продайте тканину.
То вам не подойдьот
— Та то у вас вийде такой гаманєц, шо нада буде слішком много грошей туда ложить.
І тільки коли я пообіцяла замість трьох фіранок пошити шість, хлоп зглянувся і продав мені тканину.
А з нігтями сталося ось що. Я попросила прозорий лак, після чого мені запропонували рожевий і зелений, а також дизайн із квіточками. Я наполягла на своєму, але манікюрша таки помалювала мені золотими блискітками смужки на нігтях — шоб красіво. Ну яка незбагненна хромосома забороняє українській людині заробляти гроші, виконуючи нескладні замовлення клієнта без своїх п"яти копійок?
Це питання мене мучило кілька днів. А потім, віддерши-таки лак, я збагнула: продавці і манікюрші насправді за мене просто переживають. Вони думають: що вона розуміє? Вона ж явно к жизні не приспособлєна. Якщо не ми, хто ж убереже її від остатка і зробить, шоб било красіво?
1 
1
Коментарі
5