На маршрутку з Коломиї до Івано-Франківська мене затягнули мої англійські знайомі. Обидві ці тітки, музичні критики, цікавилися єврейською громадою Коломиї початку минулого століття, і я взяла їх із собою у відрядження.
Їм усе дуже сподобалося, лишилося тільки проїхатися "по-місцевому".
Уже на Коломийському автовокзалі їхній ентузіазм трохи пригас. Ранкові вокзальні алкаші виглядали страшно. Смердючий бомж проспівав критикам жалісливу пісню в проході, нахиляючись, аби вони краще чули. Але найстрашнішим був водій.
Водій рейсу о 10.40 у понеділок, 14 вересня, набрав на півдорозі людей із 20 на стоячі місця, а за хвилину був зупинений патрулем. Заперши всі двері (ми не змогли їх відкрити зсередини, а вікна не відчинялися), він пішов собі. Якомусь молодику стало погано. Упаси Боже зараз від пожежі, думала я. Водій повернувся без міліції.
— Ви б іще козу згори прилаштували, — гаркнула я на кінцевій.
— А шо таке? Запчасті до "мерседеса" дорогі, — відповів він.
Немитий юнак простягнув мені десятку
Відправивши тіток у Лондон, я поїхала до родичів на Волинь, і також маршруткою. Мене втиснули на заднє сидіння між тілистою мадам і немитим юнаком, який почав відзначати відпустку з горла ще на вокзалі. Вони реготали, аж тряслися, від комедійного шоу про бухло і сіськи. Я прикрутила звук на телевізорі, ставши ворогом усіх пасажирів, а водій одразу згадав, що я не передала за проїзд.
Сума без здачі не знаходилася, хоч я обшукала всі сумки. Немитий юнак зауважив мої пошуки і простягнув десятку.
— Берите, не стесняйтесь, — сказав цей мовно окультурений Фастовом син волинських лісів. — Со всяким бывает.
Ось у яку маршрутку треба було б моїм англійкам. Тільки у нас бідний заробітчанин простягне вам потрібну йому самому десятку з такою щирою, золотозубою усмішкою, що хочеться знову повірити в Бога.
Коментарі
25