Так підморгувати вміє тільки ця дівчина. І я знаю, що після цього знаку на мене чекає подарунок. Вона готує сюрпризи щоразу – на Миколая і День закоханих, на Новий рік і День молоді. Тільки я все одно знітився, судомно згадуючи, яке сьогодні свято. Вона дістає пакунок і каже:
– Хочу привітати тебе як чоловіка з Днем української армії.
Мої щоки пашіють. Надути їх, виструнчитись і мовити щось типу "завжди" – найпростіше. Але в голові вихором носяться спогади. Згадую, як кепкували з мене однокласники, коли розбирав автомат на уроках військової підготовки й бажав одного – щоб не розповіли про мою ганьбу дівчатам. Як без поважної причини пропустив триденні військові збори, коли закінчував 11-й клас. Довелося втручатися завідувачці навчальної частини, щоб військовий керівник замість заслуженої двійки вивів чотири. Як єдиний серед студентів нашого журфаку не склав психологічного тесту, коли йшов на військову кафедру. Як ретельно шукав хвороби, коли після закінчення вузу настав час служити.
І я не можу їй збрехати. Бо вона – приклад граничної чесності, в очі говорить прямо й відверто. Свої спогади озвучити не наважуюся. Обмежуюся тільки однією реплікою.
– Якби всі були такими вояками, як я, – скрушно зітхаю, – тобі було б непереливки.
Із часу тієї розмови минуло 18 років. Почалася велика війна українського народу з останньою імперією за право бути вільними.
І я дивуюся сам собі. Хочу в армію. Щоб більше не червоніти.
1 
1
Коментарі