Моя бабуся співала в церковному хорі, яким керував мій дід. По неділях, коли не було з ким лишити вдома, вони брали мене з собою на службу. Служба була неймовірно довгою. Я сидів із хористами на тісному криласі й розглядав гру світла на вітражах і церковних стінах. Але сонячним променям, як i довколишнім мальовидлам, як і монотонним речитативам і співам, бракувало динаміки. Я намагався створити ту динаміку сам, сповзаючи з лави й визираючи з-за криласної перегородки. Проте під суворим бабусиним поглядом повертався назад, удавано нишкнув і тихцем виплутував срібні нитки із церковних тканин.
У всіх тих нудних ритуалах була, однак, одна річ, яка мене щиро захоплювала, ба навіть заворожувала. То був камертон, яким дід настроював хористів на потрібний тон. Він тримав його у футлярі в шухляді письмового столу і не дозволяв мені ним бавитися. Але я все одно добирався потайки до камертона, вдаряв його й слухав дивовижне бриніння. Так мусила б виглядати, здавалося мені, чарівна паличка. Власне, дідова влада над хористами була пов'язана в моїй уяві з цим магічним знаряддям.
Я попросив у бабусі на згадку про діда камертон і енциклопедію 1930 року
Згодом я попросив у бабусі на згадку про діда дві речі — камертон і хтозна як уцілілий перший том тритомної української енциклопедії, виданої 1930 року в Коломиї. Енциклопедію я бережу й досі, а камертон вирішив подарувати синові, коли той всерйоз зайнявся музикою. Жодного ентузіазму, однак, ця річ у нього не викликала.
— А ти хоч знаєш, що це? — перепитав я.
— Знаю, — усміхнувся він. — Нота ля першої октави, 440 герц. Але я маю тюнер. Ним можна настроїти будь-що значно точніше, навіть без слуху.
Схоже, я запізнився зі своєю чарівною паличкою.
Або прийшов із нею зарано.
1 
1
Коментарі
9