Якщо прокинутися близько третьої ночі, за вікном можна побачити цілком інше місто. Власне, я бачу містечко — площу зі складеними на зиму кафешантанними столиками, річку, замерзлу над старою млиновою греблею і розмерзлу внизу, під водоспадом, темний ґотичний костьол на тлі беззоряного неба, примарливе світло засніжених ліхтарів і кольорові гірлянди над набережною, так і не прибрані від різдвяних свят.
У цей час на площі нема ні душі, тож невідомо, чи вона справді існує, чи тільки сниться. І в цьому сні раптом з'являється чоловік, який неквапно ходить по площі і робить знімки — з різних місць і в різних ракурсах. Як на аматора він занадто ретельний. Як на професіонала — недостатньо озброєний. Для нічних знімків потрібна велика часова витримка, зафіксована камера, надійний штатив.
Проблема в умінні придивитися до буденних дрібниць, здивуватися
Я згадую аматорську виставку у стокгольмському Fotografiska museet. Кілька тисяч робіт, частково — на стінах, переважно — на великих екранах, перед якими треба вмощуватися на стільчику й оглядати їх, як кіно. То була виставка про Стокгольм, зроблена самими стокгольмцями — на конкурс місцевого тижневика. Там було все — люди, голуби, коти і собаки, поїзди, химерні вигини віадуків, краплі роси на листках, дерева в тумані, фіорди, клапті газет у калюжах, арабське весілля, боснійський похорон.
Я подумав, що неможливо уявити такої виставки в Києві, і то зовсім не тому, що в нас немає добрих фотографів. Якраз є. І не тому, що якісна техніка куди доступніша пересічним шведам, ніж українцям.
Проблема в іншому: в умінні спинитися, роззирнутись, придивитися до буденних дрібниць, здивуватися. Більшість із нас здатна зробити це хіба що о третій ночі, коли вже занадто темно й запізно.
Коментарі
12