Олімпійська команда України на зимових Іграх у Ванкувері опинилася серед останніх, не здобувши жодної нагороди. Навряд чи після цього у вітчизняному спорті щось принципово зміниться. Навпаки — вже за кілька днів випуски спортивних новин щодня розповідатимуть про успіхи українців на зимовій Параолімпіаді. Тобто Іграх для інвалідів. У цих змаганнях українці гарантовано будуть серед лідерів, а наші преса й телебачення разом із спортивним керівництвом без тіні сорому про це повідомлятимуть.
У цьому немає нічого дивного чи протиприродного. Бо ж легендарні досягнення радянських спортсменів на Олімпіадах старих часів були приблизно такого ж ґатунку, як завтрашні звитяги українських і російських інвалідів. Тому що причиною радянської гегемонії старих часів була не передова система тренувань і не виняткова масовість спорту. Ті, хто пам"ятає 1970–1980-ті, підтвердять, що всі тодішні Олімпійські естафети, спартакіади та інші масові змагання, в яких, за звітами, брали участь десятки мільйонів спортсменів, були звичайнісінькою "липою". Насправді існували групи атлетів, які професійно готувалися до міжнародних змагань серед… аматорів. Бо до 1984 року на Олімпіади допускали винятково спортсменів-любителів. На Іграх не було ані професійних хокеїстів, ані футболістів, ані баскетболістів, ані боксерів. Це що стосується наших суперників. Ми ж виставляли проти їхніх аматорів професіоналів, які лише числилися студентами, офіцерами, шахтарями абощо. І коли наші перемагали, ми, не соромлячись, цим пишалися.
Там, де виробляють найкращі у світі автомобілі, комп"ютери, літаки, найкраще готують і спортсменів
Коли ж усе це закінчилося і до Олімпійських ігор допустили усіх без винятку спортсменів, не зважаючи на їхній професійний чи аматорський статус, наша гегемонія пішла на спад. Тому й очікуваний загалом у Ванкувері провал українців, і несподіваний ніби провал росіян були цілком прогнозованими та логічнимм. Там, де виробляють найкращі у світі автомобілі, комп"ютери, літаки та все інше, найкраще готують і спортсменів. Хіба це дивина?
Нам же залишається чекати переможних реляцій від спортсменів-інвалідів. Та щось підказує, що коріння нашого домінування в інвалідному спорті приблизно те саме, що й домінування колись серед аматорів. Коли так піде далі, колишні центри олімпійської підготовки, які залишилися нам із часів СРСР, перепрофілюють на центри підготовки спортсменів-інвалідів. Чому ні? Головне ж — результат. Якщо нам не було колись соромно за успіхи наших "аматорів", то чому ми маємо соромитися перемог наших інвалідів?
До речі, ще можна встигнути оформити нашим невдахам Ванкувера інвалідність — хіба це у нас складно? — і вирядити їх назад по золоті медалі.
2 
1
Коментарі