В Україні є три Межигір'я: села в Турківському районі на Львівщині, в Монастириському районі Тернопільщини і заміська резиденція президента Віктора Януковича під Києвом.
— Хай би Янукович приїхав до нас, подивився, — каже 75-річна Софія Жавко із Межигір'я Турківського району. — Але по таких ямах не доїде. Хоч би вертольотом прилетів.
Від райцентру сюди 50 км. Тричі на день через село проїжджає автобус Львів — Риків. У Турці в переповнену маршрутку намагається втиснутися подружжя з двома дітьми. Жінка передає малих пасажирам, водій ледве зачиняє за нею двері. Чоловік залишається надворі. Квиток із райцентру до Межигір'я коштує 8 грн.
1,5 год. їдемо розбитою дорогою. Зупинка в центрі села — це дерев'яна лава біля ґрунтової дороги з ямами і калюжами. Жодних дороговказів чи дорожніх знаків немає.
Межигір'я простяглося уздовж ґрунтівки на 3 км. Оточене горами, від того й назва. Забудоване одноповерховими дерев'яними хатами. Більшість із них розташовані на схилах. Так само на горбках розбиті невеликі городи.
Вулицею їде мотоцикл із коляскою. На ньому помістилися шестеро хлопців. Слідом біжать двоє собак, гавкають. Підлітки махають руками вчительці місцевої початкової школи 47-річній Наталії Жиліщин.
— Щойно з уроків, — Наталія Михайлівна прямує до сусіднього Рикова. — У третьому класі маю одного учня. Школа невелика, зовні на сільську хату схожа. Після четвертого класу всі йдуть в інші села вчитися. Хто може собі позволити — в Турку дітей віддають. Або навіть у сусідній Сколівський район. Моя дочка вчила іноземні мови в Дрогобицькому ліцеї. Тепер в університет там же поступила. Ясно, самої зарплати вчителя не вистачає. У мене двоє студентів на платному. Тримаю три корови, поросята, кури.
— Це наш офісний центр, — бібліотекарка 42-річна Ніна Шуптар, запнута яскравою хусткою, заводить у дерев'яний будинок, де розташовані фельдшерсько-акушерський пункт, народний дім і бібліотека.
Остання — це кімнатка з чотирма стелажами. Тут записані 350 читачів — з Межигір'я і Рикова. У коробці на столі розкладені читацькі формуляри, посортовані на групи: "Першокласники", "Старшокласники", "Робітники", "Пенсіонери". Останніх — найбільше.
— На рік отримуємо 20 книжок, — розповідає. — Останнє надходження було у вересні торік. Передплачуємо районну газету "Бойківщина" і дитячий журнал "Яблунька". Учні беруть щось по шкільній програмі, пенсіонери люблять книжки про війну.
Видань Віктора Януковича у бібліотеці немає.
— А це наш "клюб", — гукає до сусідньої кімнати завідувач Василь Шуптар, 65 років.
Клуб, або народний дім, — найбільша кімната будівлі. Біля входу викладена кахлями піч. На підвищенні стоїть DVD-програвач із невеликими колонками. На стіні — плакат із портретом Тараса Шевченка.
Василь Миколайович відчиняє ключем шафу, здмухує пил — там стоїть стара музична техніка: колонки, магнітофон.
— Погоріло. Струм скаче, от апаратура і не витримує. А на нову ніхто грошей не дає. Це всьо з дому приніс, — показує на програвач. — Дискотеки у вихідні проводимо. За вхід просимо 2 гривні. Хто платить, хто так, мовляв, потім віддам. Я ж знаю, що не віддасть. Якщо в рік тисячу заробимо, то добре. Добре, голова сільради дав обої, вагонку, зробили із сином такий-сякий ремонт. За роботу заплатив нам 130 гривень.
До кімнати з цигаркою заходить син Шуптара Микола, 29 років.
— У нас люди роботящі вопше. Але мусят їздити по заграницях. Раньше ферм багато було. Нашо все розібрали? Я на виборах не голосував.
— Та ти був тоді в Сибірі, — перебиває батько. — Добре, маємо земляка в Сургуті. Він нам як спонсор, забирає наших хлопців до себе. Виїжджають у травні, вертаються в листопаді. Хто бордюри кладе, хто прибирає. Якщо добре працювати, можна 10 тисяч "зелених" привезти.
Біля однієї з хат розвішана білизна — біла постіль, яскраві блузки, дитячі колготки, шкарпетки. Мотузки натягнуті уздовж будинку аж до плоту. Хата вкрита шифером, на даху супутникова антена.
— Сестра племінницю привозила, от і лишила лахи, — Любов Буштин, 30 років, викладає уздовж лави помите взуття.
Через веранду заходимо до кімнати. Там прохолодно, пахне квашеною капустою. На стінах старі килими, під стелею висять ікони. У кутку — кухня, заставлена металевими баняками. Біля дверей у коробці спить кіт. Господиня 63-річна Софія Буштин дивиться по телевізору "5-й канал". На сусідньому ліжку дрімає її чоловік Микола, 62 роки.
— Маємо 15 дітей і 19 внуків, — говорить хазяйка. — Зараз усі роз'їхалися, живуть у Дрогобичі, Трускавці, Бориславі. Там хоч якась робота є. З нами лишилися Люба і двоє синів. Маємо дві корови й коня. Без коня тут не життя.
— Мене одне їсть — на краю села москалі будують монастир, — підводиться з ліжка чоловік. — А ми Київський патріархат. Чого Москва ся пхає там, де має Київ панувати? Вони ж, крім себе, нікого не бачать. Їздив якось із доньками в Почаїв. Пішли посповідатися. Батюшка як почув, що ми Київський патріархат, не схотів прийняти. Який же він священик? Справжній навіть жида мав би висповідати. Інше діло греко-католики. З ними ми дружно живемо. Вони до нас у церкву ходять, ми до них.
— Перший раз голосували за Ющенка, — зітхає Софія Буштин. — Увиділи — нема толку. Він трохи нездало з Юльою зробив.
— А Янукович взагалі її посадив. Ану скрути то, — господар киває на телевізор. — За цього президента я не голосував і не буду. Він же навіть по-українськи говорити не вміє. Ще й узяв міністром освіти Табачника. Ми маємо бути українцями, а не сволочами продажними.
Єдиний продуктовий магазин на околиці Межигір'я закритий. Крізь віконце видно полицю. На ній розкладені лампочки і хліб. У кутку — кілька ящиків пива. Продавщиця 56-річна Анна Іванчук прибігає із сусіднього будинку.
— Я чотири роки у Львові працювала, потім вернулася, — відчиняє двері. — Бо тут роботи більше. Тримаю корови, свині, кури. За тим всім нема часу про дурниці думати. Зле тільки, що земля погана. Крім бульби, нічого не родить.
Автобус, який мав привезти до Межигір'я о 20.00, так і не приїхав.
2 
1
Коментарі
291