"Нервують, лаються, плачуть. При мені жінка в черзі зомліла"

 

— У пенсійний фонд ходила двічі на день. Три місяці чекала на пенсію, — каже 57-річна Лариса Гриценко з Макіївки Донецької області.

Виїхала у вересні 2014 року в Запоріжжя. Жила у квартирі подруги в Олександрівському районі міста. Періодично виїжджала в Макіївку, аби перевірити, чи все вціліло з нерухомості.

— Закон мені не забороняє. У травні переїхала в гуртожиток у Вознесенівському районі Запо­ріжжя. У пенсійному сказали перевести у відділення того району документи, що я переселенка та інвалід. Зібрала все. Кілька документів чиновники не знайшли. Мовляв, багато переселенців, папери можуть губитися. Мусила робити знову. Вони звикли, що люди нервують, лаються, плачуть. При мені жінка в черзі зомліла. Наприкінці липня нарешті отримала пенсію та соцдопомогу.

Ще гірше було з медкомісією на підтвердження групи інвалідності. Голова обласної комісії заявила, що я всі ці роки задурно пенсію отримувала. Бо робила операцію в приватній клініці в Харцизьку. А в Донецьку є чудовий онкоцентр, який спонсорує сам Ахметов. Вимагали, щоб я влаштувалася на роботу. Я — театрознавець. Маю дві вищі освіти. У Запоріжжі з такою спеціальністю важко щось знайти. Пішла у фірму на вакансію прибиральниці. Глянули в трудову: "Не маємо права з вищою освітою брати мити підлогу". Добре, що на перекомісію приїхали лікарі з обл­управління. Глянули на мої виписки й продовжили виплати.

— Рано вийшов на пенсію. Але не можу її отримати, — скаржиться шахтар із Донецька 55-річний Василь. Прізвище просить не називати. — 2014-го пішов добровольцем в АТО. Згодом підписав контракт. Я одночасно переселенець, пенсіонер і військовий. Зняли статус переселенця і не платять, бо центр соцзахисту не може перевірити мої житлові умови. Квартиру маю в ­Донецьку.

57-річна жінка за свої гроші виїхала з Макіївки.

— Винайняла житло, — розповідає телефоном. — Подала всі документи на пенсію. Перевірки розтяглися на три місяці. Платити за квартиру не було чим. Повернулася додому. Обробляю город, з того й живу.

Пенсіонерам-переселенцям або мешканцям окупованих територій часто висувають умови, яких ті не можуть виконати, каже 36-річна Валерія Вершиніна, менеджер громадської організації "Товариство ветеранів АТО":

— Такі випадки — непоодинокі й шкодять іміджу України. Виходить, відбираємо в людей останній шматок хліба. А бойовиків виставляємо рятівниками — декому платять копійки зі свого так званого пенсійного фонду.

Аби отримати гроші, переселенець має зареєструвати постійне місце проживання. Потім погодитися на перевірку житлових умов. Раз на три місяці особисто прийти в Ощадбанк з електронною посвідкою ВПО — внутрішньо переміщеної особи. Має там провести хоча б одну операцію з карткою. Це майже неможливо для інвалідів-візочників, лежачих хворих. Їх мають обслуговувати на дому. Але працівники банку роблять це вкрай рідко. По­грожують і шантажують, аби люди з'явилися особисто. У деяких населених пунктах узагалі немає відділень Ощадбанку. Люди наймають за тисячі гривень таксі й везуть літніх родичів у банк. Хто хоч раз їздив на непідконтрольну територію, опиняються в списках СБУ як такі, що перетнули лінію розмежування. Цього достатньо, аби перестали йти виплати. Треба знову поновлювати статус переселенця.

Ті, хто придбав житло та відмовився від реєстрації, соцдопомогу та пенсію теж не отримують.

500 пенсіонерів звернулися до суду

— Треба розірвати зв'язок між довідкою переселенця та правом на пенсію, — каже Валерія Вершиніна, менеджер громадської організації "Товариство ветеранів АТО". — У законі про соцзахист ідеться, що людина має право її отримувати незалежно від місця проживання.

Присвоєння статусу переселенця не треба прив'язувати до наявності паперових довідок. Люди їх часто гублять. Мешканцям непідконтрольної території варто дозволити реєструватися на контрольованій. Аби змогли раз на місяць приїжджати та отримувати пенсію. 500 пенсіонерів уже звернулися до суду. Суди першої інстанції часто відмовляють. Задовольняють лише апеляції.

×