Можливо, в цьому винні певні зовнішні обставини нашої епохи, але останнім часом стало якось обтяжливо говорити слова, а тим більше складати з них озвучені речення. Краще просто вимовити якихось двоє-троє імен, що належать людям, яких любиш, або ще простіше — брати слова, які означають тільки те, що означають, і називати кота — котом, вербу — вербою, а осінь — осінню. І робити це треба вголос, щоб ті, кого називаєш, чули твою любов у звучанні своїх імен. От бачиш траву і кажеш їй: "Ти — трава", і це все. І тобі гарно на душі, бо наче й поговорив, а не сказав нічого, за що потім буде соромно.
Втім, буває й непросто назвати словами те, що тобі важливо. Ось недавно я відвідав одне таке місце, куди можна швидко добратися на велосипеді, якщо виїдеш із села повз крайню хату в степ, прямо на північ. Там степ відкривається майже, як море. Здається, що той простір зовсім плоский і весь проглядається аж до обрію, і ти можеш всю дорогу озиратися й бачити позаду хату, од якої виїхав, і тобі буде затишно в порожніх полях. Хоча там є один секрет. Коли проїдеш цією дорогою кілометрів зо два, земна поверхня опускається, непомітно й так плавно, що не одразу усвідомлюєш — ти вже в долині, й помічаєш це тільки по тому, що горизонт враз з усіх боків звузився, немов ти опинився на якійсь маленькій планеті, де край неба, звідки не глянь, дуже близько. Це трохи тривожно, так, наче перед цим ти був увесь далеко видимий серед поля, а потім раптом тебе не стало в світі. Тут зараз росте руда осока, а весною стоїть вода й приземляються дикі гуси, що летять на північ.
Отака ця долина, де я часто колись бував, потім перестав — літ на двадцять. І тепер побоювався, що давні враження цієї долини більше не повернуться. А вони повернулися, і я відчув те саме, що й завжди, хоч і не зміг нічого сказати.
1 
1
Коментарі