В ці останні дні тривоги й відчаю я намагався вберегти в собі одне враження, таке невловиме, що ніби ось-ось протече крізь пальці. Бувало, прокидався вночі — тільки щоб відчути, що воно ще тут. Немов амулет проти нечистої сили — ось що було мені те враження. А пережив я його вранці тої суботи, що здавалася останнім днем надії, хоч після того були й гірші дні, але ж тоді хто про це знав?
Це були колишні міліціонери, ще не старі
І от вранці того дня я зайшов до однієї установи. При вході сиділи охоронці в чорному, троє чи четверо. Як і всі, вони вже знали, що сталося вночі. Це були колишні міліціонери, ще не старі, з тих, що відслужили своє і наймаються в охорону — без зброї, але з лінивою переконливістю в голосі, якраз те, що треба тут. Але говорили вони про несподівану річ. Так старі діди розказують про суботу перед війною, коли всі ще живі, а вранці йшов дощик і ще нічого не сталося. Точніше, говорив один, інші слухали. Я слухав, може, півхвилини, доки діставав і показував посвідчення. Але цього досить, щоб уявити всю картину. Він розказував, як колись малим крав колгоспну кукурудзу. Йшов за комбайном і збирав качани. Коли приїде на своєму бобику голова колгоспу, можна буде сказати, що я ж не ламаю ці качани, я збираю те, що впало. А ввечері можна буде забрати. І вони всі щасливо сміялися. А той показував, як він обіймає качани, і уявлялась їхня вологість, бо в пазухах качанів збирається роса, а качани, роздавлені трактором, пахнуть дуже тілесно і гріховно, як тоді, коли цілуються двоє дорослих людей.
І той колишній сержант недарма згадав саме це — коли він не був ще сержантом, і коли ще найбільший гріх був ота крадіжка. Це — як сповідь, і як спосіб протягнути звідти тоненьку ниточку крізь поганий сьогоднішній день кудись туди, де знову буде його батьківщина, тиха, як кукурудзяне поле увечері.
1 
1
Коментарі
1