Кіт Льова тихо заплакав уві сні. А після того прокинувся, підбіг до дверей і нетерпляче озирнувся – мовляв, випустіть мене. Я одчинив йому, він клубочком скотився по сходах і подріботів надвір, кудись за хату. Ішов так заклопотано й цілеспрямовано, наче його хтось звідти кликав.
Що ж там, думаю, таке? Пішов за ним услід. Льова сидів на причілку й розглядав нічим не примітне місце на землі, на стежці. Там не було нічого. Одначе кіт дивився так уважно, немов перед цим там щось таки було, та й тепер є, тільки воно просто стало невидимим.
Але, скільки він не приглядався, воно так і не стало знову видимим, і кіт ще раз тихо заплакав. І стало ясно, що трапилося: це те місце, що йому наснилося. Що тут було в тому сні? Миша? Пташка? Мама? Братики й сестрички? А може, просто якась поліетиленова обгортка від сосиски. Цілком можливо, що якраз саме вона, бо дитинство цього кота минуло на смітнику, й коли він бачить якусь нікчемну упаковку від чогось їстівного, то втрачає спокій і душевну рівновагу, хоч і не голодний притому.
Колись, мабуть, це було його щастям. З тих пір у нього надірване ліве вухо, бо щастя не давалося задарма.
Чим завершилася та пригода зі сном? Кіт нахилив голову й розчаровано пішов звідти. Отак, з похиленою головою, він дуже серйозний і схожий на замисленого Тараса Шевченка – того, що ото стоїть навпроти Червоного корпусу Університету.
Неподалік звідти він знайшов у дворі клаптик нескошеної трави, ліг там, поклав голову на лапи й задрімав, і одразу про все забув, як діти забувають про свої недавні сльози.
А мене охопило найбанальніше в світі бажання: я й собі хотів би отак. Щоб швидко забувати все після того, як прокинешся – коли насниться дитинство, бідне й щасливе, а інакшим воно не буває.
4 
1
Коментарі
1