100 днів Трампа: маски скинуті, але хто розставить крапки над "і"

Дональд Трамп перед вступом на посаду хвалився, що завершить війну в Україні за 24 години - і ми цього не забудемо. Так само незабутньою є його поведінка у наступні місяці після інавгурації. Позитив для України у цій ситуації шукати марно, але, принаймні, у нас не лишилося ілюзій. Отже, куди все рухається, на кого ми можемо покладатися і як виходити з цієї кризи?

У 20-тих числах квітня минають перші 100 днів президентства Дональда Трампа, протягом яких, серед іншого, він обіцяв закінчити війну. Цього, вже очевидно, не сталося. І таких очікувань щодо американської адміністрації уже нема.

Але за ці перші 100 днів відбулися певні значимі процеси у російсько-українській війні. Перш за все, виокремилися позиції США, України, Європи, Росії. Але не як кінець, а, скоріше, як старт для майбутнього руху до миру або навпаки - продовження війни.

Маємо те, що маємо, як казав колись один із українських президентів. Отже, що ж ми маємо станом на зараз? По-перше, є декілька рівнів переговорного процесу Україна-США, Росія-США, Україна-Європа, Європа-США. Вони характеризуються різними темпами та підходами.

По-друге, ми бачимо дві логіки - американську та європейську, які суттєво відрізняються - як щодо військової допомоги України, так і щодо стилістики, механізмів тиску та заохочення щодо Росії. Європа, на відміну від США, не знімає жодну з переговорних позицій - до того моменту, поки не буде прогресу з боку РФ.

По-третє, не можна не відзначити певну еклектику та різношерстність всередині переговорної групи адміністрації Трампа. З одного боку, є держсекретар Марко Рубіо, який після переговорів 11 березня у Джидді сказав, що рух до миру складається із двох етапів. Перший - етап перемирʼя (небо, може, суша). Другий - етап пошуку сталого перемирʼя/миру як політичного рішення.

А з іншого боку - є спецпосланник Стів Віткофф, якого перед зустрічами з Владіміром Путіним у Москві (а їх було уже три) "проробляють" священниками, картинами і різноманітною беззмістовною маячнею. Одна з останніх - це обговорення кандидатури діда Азарова як керівника "перехідного уряду" в Україні. От до якого рівня переговорного маразму все дійшло.

По-четверте, можемо констатувати, що є чотири учасники переговорного процесу - Україна, Росія, США, Європа, хоча і Трамп, і Путін (судячи з тих заяв, які звучали) були не проти (у випадку США) і всіляко прагнули (у випадку РФ) виключити Європу (а значить - і Україну в значній мірі) як субʼєкта переговорного процесу.

Але так не сталося. Більше того, можемо зафіксувати, що Європа, яка так очікувала позиції нової американської адміністрації після виборів (і таки дочекалася), зробила за цей час значну роботу. Разом із Україною. За великим рахунком, позиція України і Європи є найбільш чіткою і несуперечливою.

Україна сформулювала свою компромісну позицію. Перше - це зупинка військових дій по лінії розмежування, з де-факто окупованою Росією частиною наших територій, але без юридичного закріплення законності російської присутності. Друге - це необхідність безпекових механізмів для забезпечення тривалості перемирʼя, один із яких - це наші Збройні сили.

Ці дві позиції розділяє Європа, лідери якої (перш за все, Великої Британії та Франції Кір Стармер та Емманюель Макрон; думаю, до них долучиться і майбутній німецький канцлер Фрідріх Мерц) обговорюють зараз у форматі "коаліції охочих" конкретику безпекових гарантій після досягнення тимчасового перемирʼя. Що важливо - мир в Україні сприймається як частина безпеки і самої Європи. І це зрозуміло. В умовах збереження російської агресивної політики, скорочення присутності США у європейській безпековій політиці та перегляду стандартів економічної співпраці, перед Європою одночасно актуалізувалися два питання - оборони і конкурентоспроможності.

Росія в таких умовах не поспішає до миру, уже відкритим текстом. Продовжує атакувати українські міста, розповідаючи про "дотримання перемирʼя", і наполягаючи на максимумі вимог - чотири області плюс Крим (закріплені російськими юридично), нейтралітет України, так звані "гарантії безпеки" для РФ (відсутність військової допомоги Україні, скорочення ЗСУ, тощо). При цьому продовжуються потоки лестощів на адресу Трампа і розмови про необхідність відновлення двосторонніх російсько-американських відносини, які були завалені "через Байдена". Також є розрахунок на те, що Європа, занурена у тарифний процес зі США, буде менше приділяти уваги обороні та допомозі Україні.

І тут ми знову повертаємося до Сполучених Штатів. Трамп на початку переговорних зусиль анонсував плюси та мінуси для Росії в залежності від її участі у мирному процесі, зазначивши при цьому, що обидві сторони (Росія і Україна мають піти на компроміси). Але чомусь, коли все дійшло до конкретики, і Кремль наглядно демонструє, що не розглядає ніяких компромісів з боку РФ, Трамп все одно уникає задіювання механізмів тиску на РФ. Хоча уже очевидно, що тепер якраз для США настала черга пресингу.

Можливо, президенту США до перших 100 днів хочеться показати, що принаймні переговорний процес триває. Хоча уже давно зрозуміло, що Кремль не веде переговори в частині перемирʼя.

Допускаю, що в якійсь перспективі ми побачимо зміну підходу США. Велику роль тут відіграватиме Європа у спробі залучити США до формату військової підтримки України. Пропозиція України купувати зброю у США (зокрема, системи Patriot), думаю, попередньо проговорювалася з нашими європейськими союзниками. Можливо, про це йшлося і на зустрічі у Парижі Марко Рубіо, Стіва Віткоффа з Еманнюелем Макроном та українською делегацією.

І, нарешті. Росія дуже чітко дала зрозуміти своє бачення припинення війни, викотивши список так званих "першопричин" і продемонструвавши безкомпромісність. Це означає, що союзники України, нарешті, мають визначитись із масштабом можливих змін у сфері безпеки та оборони європейського регіону. Тестом такої спроможності стане, перш за все, захист українського неба.

Gazeta.ua