– Криза середнього віку – коли попускає на вірі, що можете змінити світ.
Книжка теж цього не може. Але вона може змінити людину. У збірці я поділилася тими книжками, що змінили мене, – каже Оксана Забужко про нову книжку "З мапи книг і людей". 9 лютого у Києві пройшла мистецька акція "Картографія", присвячена виданню. Гості й учасники вечора розповідають, кого б вони додали до власної "Мапи книг і людей"
Олена ВОЛКОВА, 65 років, колишній інженерсантехнік:
– Від Винничукового "Танґо смерті" в мене прямо серце зайшлося. Дуже щемливо, що довоєнна культура Львова була знищена під корінь. Сама киянка, але Львів дуже люблю. Коли була там уперше 1965го, то ще пані ходили в капелюшках із вуалетками і в рукавичках, а пани в капелюхах. Востаннє я бачила такого достойного львів'янина 2007го в Оперному театрі. Дуже високий красивий мужчина, років 80, у макінтоші. Він так одягав капелюха, що я майже заплакала, настільки артистично. Для цього треба народитися у Львові. Відродити це неможливо, але Винничук нам розказує, що ми втратили. Коли читала, плакала по тому втраченому Львову.
Хостікоєва – обожнюю. Оце для мене актор. Остання улюблена його роль – Зорба зі спектаклю "Грек Зорба". Це мужчина – самостійний, мудрий, люблячий і красивий. Хостікоєв – мужчина з великої літери. Коли дивишся на нього – розумієш, що поруч із ним можна почуватися жінкою. У спектаклі "Кармен" у постановці Жолдака 15 років тому грав Хосе. Він там такий самотній і талановитий – серце краялося.
Оксана ЗАБУЖКО, 52 роки, письменниця:
– З нового додала би "Час помирати" Кшиштофа Зануссі. Він навіть перекладений українською добре, можна читати. Це абсолютний my street – пише про аналогії з попередніми поколіннями, про зв'язок між ними. Його покоління збігається в часі з нашим у 1990ті. Тобто досвід Зануссі, розтягнений на 20 років. Пише про своє відкриття Заходу, про зміни у свідомості, уявленнях, характерах. Згадує про минуле й порівнює його з теперішнім. А його враження – це ніби я сама про себе читаю.
На моїй мапі це водночас і книга, і людина. Дуже люблю Зануссі. Треба його обов'язково прочитати, щоб зрозуміти зв'язок між двома отими розірваними світами.
Віра АГЕЄВА, 54 роки, літературознавиця:
– Остання прочитана книжка – "Довженко в полоні" Романа Корогодського. Там щонайменше два сюжети, що вражають емоційно. Один із них – геній і тоталітарне суспільство. Катерина Білокур сьогодні звучала голосом ув'язненої цієї системи. З Довженком складніше. Довженко – геній, який пробував підіграти системі. Ця історія не тільки трагічна. Сюжет "митець і влада" подекуди звучить фарсово. Це принизливо для художника.
Ми з Оксаною Забужко належимо до одного покоління, давно дружимо. Для мене сьогоднішня розмова була спогадом про Соломію. Дивилася на це архівне куценьке відео з Соломією Павличко і вже кілька днів перебираю спогади – де ми і вдвох, і втрьох. Вона була людиною, яка нас – як Оксана сказала – прошивала наживо. Соломія творила навколо себе культурне середовище. Вона не хотіла бути зіркою сама, а хотіла витворювати зоряне небо. Сьогодні таких бракує.
Ольга САМОЛЕВСЬКА, 55 років, режисерка:
– Книжка в мене би увійшла – Біблія. А щодо людей, маю свою зірку – Аннушку. Ім'я її нічого вам не скаже, але для мене це дуже багато. Сподіваюся, коли про неї напишу, то доведу всім, що це – постать. Її вже нема серед живих. Вона була майже неписьменна. Жіночка з Росії, виростила мене. Плачу, коли про неї пишу, – життя мала таке складне, жахливе. Сиротою лишилася, у монашок виросла. Потім тяжко працювала, заміж вийшла. Лютував тиф, а їх виганяли на роботу. Дітки її загинули – Вітя й Коля, 3 і 4 роки. Згодом чоловік її в танку згорів, коли війна почалася. Потім вона приїхала до Києва. Жила фактично служницею у моєї тітки – маминої сестри.
Роман ВЕРЕТЕЛЬНИК, 56 років, літературознавець:
– Кінорежисера Міхаеля Ганеке довго відкладав. Але останнє все подивився – і під великим враженням. Дуже з ним хотів би поговорити. Напевно, "Любов" вразила найбільше, бо він там розповідає про старість. В українській культурі, фольклорі старше покоління ми цінуємо й поважаємо. Але про старість обираємо мовчати. Не знаємо, з якого боку про це говорити. Якщо банально – про пенсії. Та це не банально, людина не має за що жити, хоч ціле життя пропрацювала. Напевно середнє і молодше покоління мають стільки своїх стресів, що не вистачає ні часу, ні уяви подумати про тих, хто ще більше пережив. Саме тому вразило кіно. Також – де зараз старший актор, тим більше, актриса? У цьому фільмі – це відкриття наново потуги акторів того покоління.
У Ганеке акторське кіно. В кожному проекті він спочатку придивляється до актора. А тоді думає, яке б зробити кіно, де міг би з цим актором спілкуватися творчо. Це нестандартний підхід. Зазвичай режисера вважають творцем. А Ганеке працює співтворцем, це командна творчість.
Надихає все, що робить Людмила Миколаївна Семикіна. (88річна художниця була серед авторів вітража "Тарас Шевченко в Київському університеті", знищеного 1964го, робила костюми до кінофільму "Захар Беркут", оформлювала станцію метро "Петрівка". – "Країна"). Люди такого віку вже давно думають, як би собі десь поїхати і спокійно жити, а вона – про наступну виставку. Із шармом та енергетикою розповідає про всі проекти.
Галина СТЕФАНОВА, 56 років, акторка:
– Вразили "Історії про троянди, дощ і сіль" Дзвінки Матіяш. Добротою, простотою, глибиною. Історія про монаха Заїку так огорнула, що у мене з'явився ритуал – кожного походу в книгарню "Є" придбати книжку Дзвінки Матіяш і потім подарувати комусь. Емоції, що викликає ця книжка, – ніжність і незахищена доброта.
Потрясаюче відкриття – Іванка Крип'якевич, художниця зі Львова. Вона – мама п'ятьох дітей. Розписала церкву Українського Католицького університету, зробила це глибоко, мудро і дуже сучасно. Софія, яка сидить на престолі, – образ із цієї церкви, що мене вразив. Це Мудрість – жінка, що була перед часом.
В'ячеслав КИРИЛЕНКО, 44 роки, народний депутат, ВО "Батьківщина":
– "Холодний Яр" ГорлісаГорського читав ще наприкінці 1980х, у самвидаві. Тоді він мало в кого в Україні був. Але Василь Шкляр зі своїм "Залишенцем" за його мотивами – знамено часу. Щодо глибокого осмислення дійсності через історію – це Оксана Забужко із "Музеєм покинутих секретів". Саме явище саги сподобалося, у нас не було раніше такого досвіду. Це книжка образів, показує тяглість поколінь. Герої з трагічних обставин виходили гідно.
Ці дві книжки я на мапу свою прилаштую. Вони відшліфували моє бачення. Бо матриця була – маю і Літопис УПА, і енциклопедію Кубійовича, багато дисидентської літератури ще зі студентських часів. Але нам в Україні не вистачає повного розуміння, хто ми такі. Для тих хто, принаймні, прагне це розуміння мати.
Артем Полежака надихає – харківський поет. Видатного таланту чоловік. Вразив минулого літа, коли слухав його практично щодня і щоночі. Він виступав на акції на захист мови біля Українського дому. Сучасна українська культура багато в чому елітарна. А це – супер новітній підхід, який може бути і масовий – у доброму розумінні. Хочу десь книжку взяти, хоча Полежака дуже цікавий саме щоб слухати.
Святослав ПОМЕРАНЦЕВ, 38 років, підприємець, президент поетичного фестивалю Meridian Czernowitz:
– Мене дуже надихає мій вуйко Ігор Померанцев. Він, як і Оксана Забужко, з тих, хто вміє артикулювати націю.
Із книжок додав би молодих поетів, дуже люблю Андрія Любку, Грицька Семенчука, Дмитра Лазуткіна. Зацитувати? Це як ми з кумом поїхали на Одеський фестиваль класичної музики, виступають там 12 перкусіоністів, грають 15 хвилин. Після концерту кажу: "Кум, а зараз насвисти цю композицію". В пам'яті – римовані вірші Лазуткіна у виконанні гурту Kozak System, з приспівом "твоя порядність така спокуcлива" ("Не я ловлю тополині пестощі, не я життя вимірюю курсами, чужі конспекти і зайві ревнощі, твоя порядність така спокуслива". – "Країна").
Роман МАЛОМУЖ, 24 роки, студент:
– Збірки "Мої серед чужих" Олександра Бойченка, "Час помирати" Кшиштофа Зануссі, "З мапи книг і людей" Оксани Забужко – це все есеї про видатних осіб, що розставляють координати. Напевно, зараз відбувається зміна епох і потрібні орієнтири. Виникають проблеми з пам'яттю. Тепер усе можна – взяти будьякий шлях, стати ким хочеш. Але найважче – вибрати. Людина – це проект, усе життя займається цим вибором.
текст: Олена ПАВЛОВА, Олена ШАРГОВСЬКА
фото: Андрій ШМАТОВ
2 
1
Комментарии
5