КИЇВ, 21 березня
- На сцену краще виходити голодним. Травлення гальмує нервові процеси. Дух тоді відпочиває, - каже 58-річний актор Олександр Задніпровський у буфеті столичного театру Франка. Це внутрішній заклад тільки для працівників театру. - Коли в тебе важлива роль, краще поголодувати.
У середу Олександр Михайлович прийшов за 2 год. до вистави. Гратиме лорда Ботвела у спектаклі "Віват, Королево!". Просить буфетницю Олену приготувати еспресо.
У невеликому приміщенні на шість столиків стоїть запах м'ясних страв. Над барною стійкою - табличка "Учасники репетицій та вистав обслуговуються без черги". На чорній дошці крейдою написали меню: "налисники - 12 грн, відбивна - 15 грн".
- Коли багато людей, тут затісно. Якось заходить сюди Валентин Гафт. Тоді московський "Современник" мав у нас гастролі. Кругом все зайнято. "Позвольте возле вас присесть", - проситься Гафт. Сів поруч, побажали один одному смачного. Тут на виставу почала сходитися публіка. Дехто проліз у внутрішній буфет, і - то на мене, то на нього. Ледь шиї не скручують. Глядачі сюди усіма правдами й неправдами пробираються. Тоді кафе перетворюється на виставочний салон. Замість розслабитися, стаєш манекеном.
До буфету заходить повнуватий чоловік, років 40, із чорним портфелем.
- Елена, еще 100 грамм можно? - гукає жінку, яка порається за стіною на кухні. Та відмірює йому горілку в пластиковий стаканчик.
- У вересні поїдемо на гастролі до Львова. Підемо до "Комарика". Це їхній буфет. З нього потім важко вийти. Назва пішла від "Заморити комарика" - випити чарочку і з'їсти канапочку. Він як ресторан. Там значно більший вибір, ніж у нас, - розповідає актор.
- У буфеті можна зустріти всіх працівників театру - бутафорів, костюмерів. Ось наш звукорежисер, - Олександр Задніпровський показує поглядом на молодого чоловіка у жовтій шкірянці. Той саме розмішує за стійкою цукор у каві. - Віртуоз. Він мене чує. Знає, де зробити музику голосніше, де тихіше. Льошка, я тебе хвалю!
- Дякую, - звукорежисер ніяково посміхається й виходить.
О 18.00 за дверима з боку сцени чути гру волинки.
Наша фірмова страва - сирний пиріг. Коштує вісім гривень шматок. Рецепт тримаємо в таємниці
- Ой, музика! Збиратися треба, - зривається на ноги Задніпровський, іде готуватися.
У дверях буфету з'являється режисер Юрій Розстальний. Він мугикає мелодію вальсу. Сідає з кавою за столик.
- Сан Саныч, можно вас угостить? - гукає з кінця залу до чоловіка в береті біля стійки. Просить налити Саничу і його приятелю дві порції по 100 г горілки. Сам випити відмовляється - за кермом.
У джинсах, із журналом Esquire у руці, розв'язним кроком заходить Остап Ступка. На нещодавно відкритій камерній сцені театру він грає головну роль у виставі Розстального "Голгофа".
- Батько буде сьогодні? - питає актора Юрій Розстальний.
- Ні, буде завтра, - відповідає й купує дві пляшки негазованої мінералки.
- Посидь із нами.
- Мушу бігти. Державні справи, - кидає на прощання Остап Ступка.
Раніше художній керівник театру Богдан Ступка їв страви з буфету.
- Відколи Богдан Сильвестрович став хворіти, харчується за спеціальною дієтою, - каже буфетниця Олена. Вона в чорній жилетці й білій сорочці. Працює у театрі другий сезон. Крім неї, на зміні ще четверо. - Ми відкриті з 10.00 і до кінця вечірньої вистави. Найбільше відвідувачів у перервах між репетиціями. Уранці всі біжать пити каву. Наша фірмова страва - сирний пиріг. Коштує 8 гривень шматок. Рецепт тримаємо в таємниці.
За 10 хв. до початку вистави в костюмі англійського придворного вбігає молодий актор Павло Піскун.
- Паша, ты уже стал заслуженным? - запитує літній чоловік у береті.
- Это же не цель, - відповідає Піскун. - Наряду с теми, кто получает сейчас эти звания, быть заслуженным обидно.
Зі сцени чути музику. Всі йдуть. У кафе залишаються двоє. Перед ними - два пластикові стаканчики із залишками горілки на дні.
текст: Анна БАЛАКИР, фото: Ольга КАМЄНЄВА
ВІННИЦЯ, 27 березня
Да-да, це і мій празник, я тут вже 20 років торгую
О 18.32 близько сотні глядачів чекають із квитками у вестибюлі Вінницького муздрамтеатру. Вже 2 хв., як мала початися прем'єра вистави "Осінь у Вероні" у постановці Таїсії Славінської. Працівники театру не встигають усіх пропустити. Зал розрахований на 700 місць. Усі квитки від 20 до 50 грн розкупили.
На другому поверсі готується до торгівлі буфетниця тьотя Ліда (чи знаємо – яке її прізвище і як було звати її батька? Дуже бажано узнати). Їй за 60, невисока, у сірій спідниці та бежевому светрі, поверх - білий фартух. Розкладає по стійці бутерброди з ковбасою, горбушею, м'яcом і огірками. Усі по 6 грн. Так само коштують 50 г коньяку.
- Добре з цією пластиковою посудою. Це не як раніше, шо треба все вимивати, - буфетниця розставляє тарілки. - Знову хочуть відмінити пластик. От уже буде разговорів.
До буфету підходить коренастий лисий чоловік.
- П'ятдесят коньяку! - дає 200 грн, не дочекавшись решти випиває й одразу просить повторити.
- У мене здачі не буде, ще не наторгувала. Є мілкі? - питається Лідія. - Ні? Ну то підійдете в антракті.
- Не буде мене вже тут. Жолудок болить. Отравився домашніми маринованими опеньками. Дайте соку, - чоловік знаходить 50 грн.
- Який сок! Вам водичку тільки можна, ось у мене є трішки без газу. Беріть, це безплатно, - жінка простягає півсклянки води. - Попала в жолудок якась мікроба. Попийте дома води з марганцовкою. Ви б у больницю пішли.
- У мене жолудок такий, що можу пити молоко й зразу заїдати огірком із оселедцем. І нічого не буде, - відмахується чоловік, забирає решту й іде в бік туалету.
- Я в 10 років з усіма родичами отравилася сироїжками. Єлі з того світу витягли. Нас спас один дядько з Ленінграду. Порошками відпоював. Більше грибів не їм. Знаю, коли тушаться, їх кришкою накривати не можна. Бо вся хімія тоді не випаровується, - каже буфетниця до літнього чоловіка в спортивній куртці, що сидить неподалік у кріслі.
- Ліда, гриби хай їдять мої вороги! - відповідає той.
- Що це ти розкричався, дід! Ми колись білі гриби в бочку з розсолом кидали, а зимою в холодець з риби добавляли. Іди до мене, вина наллю. Горілки й не проси, дуже мало. Грам 70 всього. Неси свою кружку.
Жінка наливає в чайну чашку червоне вино "Ізабелла". "Дід" виявляється її чоловіком. До театру допоміг переносити продукти з ресторану "Першотравневий", що неподалік у Центральному парку.
- Ми ж тут постійно не стоїмо. З театру визивають, коли багато людей збирається. Самій мені тяжесті таскати важко. Машини не видають. От дід допомагає, - каже Лідія.
- Які ж у вас прекрасні бутерброди! По чому? - до стійки підходить сивий чоловік у сірому піджаку.
- Як для вас, самого головного по хозяйственній часті театру, по 5 гривень!
Чоловік роздивляється мобільний.
- Гроші з собою не брав, - каже й іде.
- Ой, треба ще вспіти два самовари нагріти до антракту, - згадує Лідія.
Її чоловік відпрошується додому. Каже, тут важко дихати.
- То курити треба менше, а не воздух важкий. Ладно, йди. Ще встигнеш на автобус. Якщо нє, ось гроші на маршрутку, - дає кілька гривень.
В антракті біля буфету збирається черга. Замовляють бутерброди, коньяк, чай та розчинну каву по 3 грн. За 15 хв. біля буфетної стійки залишаються двоє чоловіків у шкірянках. П'ють по 150 г коньяку.
- Ще є чотири бутербродики. Може, заберете? - пропонує продавщиця.
Ліда, тихіше, вже зрітєлі жаліються, що в холі голосно говорять. Не чути акторів
Чоловіки погоджуються, замовляють ще коньяку.
- Вас як звати? Ліда? "Хорошая девочка Лида на улице Южной живет!". За вас, Ліда! - тостує один із клієнтів. - Сьогодні день театрала, з празніком вас!
- Да-да, це і мій празник, я тут вже 20 років торгую, - тьотя Ліда кокетливо сміється. - Правда, наші актьори сюда не приходять. Вони там самі собі щось готовлять. Зато в мене тут почті всі звьозди бували. Високий із "Кроликів" без кінця підбігав по 50 грамів просив. Низенький то ні разу не приходив. Була Сумська з Хостікоєвим.
- Ліда, ви шикарна жінка! Давайте з нами випийте! - пропонує один із клієнтів.
- У мене тут є трішки водочки, я зараз собі наллю, - наливає в скляну горілки.
- Ви собі кексик візьміть чи пиріжок. За наш счьот! - каже другий клієнт. - Як не хочете, то ми вам 5 гривень чайових залишимо. Працюємо в міліції. Тут наш знайомий грає. В артисти його просуваємо.
- Ліда, тихіше, вже зрітєлі жаліються, що в холі голосно говорять. Не чути акторів, - свариться працівниця театру.
- Вибачте, - чоловіки переходять на шепіт. - Треба йти вже в зал, цей спектакль хороший, але такий жалісливий. Точно без коньяка не розберешся.
До тьоті Ліди підходить колега.
- Галя, давай я тебе пиріжечком вгостю! Ой, які ж ці останні хороші покупці попалися. Зробили мені касу.
текст: Аріна КАНТОНІСТОВА
ЛЬВІВ, 29 березня
Кажуть, навіть Лобановський сюди заходив
До кафе "Комарик" у підвалі львівського театру ім. Марії Заньковецької потрапити можна тільки через службовий вхід. Впускають лише працівників театру. Особливо настирливі попросяться всередину у вахтера.
- Спуститеся вниз сходами, далі двері, і ще одні сходи, - у четвер пополудні чоловік на вахті показує дорогу до кафе.
"Комарик" працює з 12.00 до 21.00 щодня, крім понеділка. Займає одну кімнату. Мобільний телефон тут не ловить. Невисока склепінчаста стеля, на стінах - ескізи старих декорацій. Із радіоприймача чути, як на сцені йде репетиція.
З шести дерев'яних столиків зайняті два. Лауреат Шевченківської премії Богдан Козак замовляє шоколадний батончик і каву.
- З молоком? - перепитує бармен пані Надія.
- Звичайно, - сідає за столик, гортає роздрукований сценарій. Поряд обідає артист Ігор Гаврилів.
Заварна кава коштує 4 грн. Обід із першого, гарніру, котлети, салату й компоту обійдеться у 28 грн. Бармен одягнена в білу блузку, чорні жилетку й штани. Волосся пофарбоване в чорний.
- Рахую час не роками, а сезонами, - сміється. - Уже третій сезон тут працюю. Скільки людей за день обслуговую - важко сказати. Хіба що по проданих котлетах порахувати. Найбільший наплив - у будні. Коли репетиція закінчується, протиснутися ніде. А після прем'єр накриваю фуршет. Тоді може і більше 50 чоловік набитися.
- Раніше життя в "Комарику" вирувало, - додає із сусіднього столика артист Назарій Московець. - У радянські часи таких кафе на весь Львів було кілька. Кажуть, після якогось футбольного матчу навіть Лобановський з усім складом "Динамо" заходив. А коли кілька років тому курити заборонили - нудно стало.
Старші артисти м'ясні страви рідко беруть. І приправ не люблять - бережуть шлунки
- Ну так, раніше тут тільки курили й пили. У сенсі чай, каву, - усміхається пані Надія. - А тепер маємо повноцінну кухню. Усіх акторів знаю в обличчя. Наперед можу сказати, що більшість із них замовлять. Костя Ткаченко (завідувач трупою. - "Країна") завжди бере макарони, тушковану свинину, капусту й олів'є. Юра Хвостенко (актор. - "Країна") просить картопляне пюре з котлетою. І обов'язково мариновані помідори - вони в мене домашні, мама із села передає. А Федір Миколайович (художній керівник театру Федір Стригун. - "Країна") їсть спершу налисники з капустою, а одразу після них - із сиром. Усе це компотом з ягід запиває. Старші артисти м'ясні страви рідко беруть. І приправ не люблять - бережуть шлунки. Половина постять. Назарку, що я ще тут готую?
- Та ти можеш любе зварити! - Назар поплескує себе по животі.
- Вадиме, розкажете, яка я класна чувіха? - пані Надія звертається до режисера Вадима Сікорського.
- Нічого говорити не буду. Не люблю обманювати, - віджартовується той. Замовляє каву. - Не виміряєш, скільки тут і співано, і читано, і випито. Якби кожна знаменитість лишала свій автограф, стіни не вистачило б. Якось режисер Сергій Данченко ставив "Украдене щастя". А тодішній сценограф Валерій Бортяков збирав народні пісні - бойківські чи лемківські. Данченко дуже хотів, щоб саме вони лунали у виставі. Але Бортяков був людиною, скажемо так, замкнутою. Записуватися не хотів. Данченко запросив його в "Комарик". Десь під стіною заховав мікрофон. Посиділи, випили - дійшло до співів. Коли Бортяков почав співати, усі затихли - так записали потрібні пісні. Вистава пройшла з фурором.
- Є такий театральний жарт: "Місце актора - в буфеті", - підсідає артист Роман Біль. Він у джинсовому костюмі, в окулярах з круглими скельцями. - Через "Комарик" пройшли чи не всі львівські дисиденти. Багато з них працювали в театрі - хто кочегаром, хто робітником сцени. Поет Грицько Чубай освітлювачем був. На нормальні ж посади їх не пускали. У 1990-х, коли місяцями зарплату не платили, тодішня буфетниця, також пані Надя, нас рятувала. Ніколи в обіді не відмовляла. Мала великий зошит, у який записувала, хто скільки заборгував. Хто віддавав, а кому й пробачала.
Роман Біль згадує, що раніше стіни закладу були оформлені театральними афішами.
- А за тим столиком у кутку часто сидить артист Ярослав Мука. Якщо бачиш, що він у компанії щось голосно розказує, активно розмахує руками - значить, учора був на річці. У нього всі історії про рибалку. Вже покійний актор Володимир Глухий, він у фільмі "Пропала грамота" грає доброго чорта, перед кожною виставою заходив у "Комарик". Запихав руку під прилавок - там для нього завжди стояла 25-грамова чарка коньяку. Випивав, пояснював: "То для горла" - і йшов на сцену.
2 
1
Комментарии