"Луганська еліта не витримала конкуренції з донецькою"

 

Луганщиною третій десяток років управляють колишні комуністи й комсомольці. Люди вперто голосують за них, хоч область дедалі більше відстає від сусідів. Чому так відбувається – пояснює бізнесмен і опозиційний політик Ігор Ліскі

Чому Луганськ – не Донецьк?

– На час розпаду Радянського Союзу це були повністю зіставні області. Повністю. ­Луганська навіть мала трохи більше потенціалу. ­Існувала так звана хімічна "силіконова долина": вели розробки з хімії, секретні заводи "Зоря", Лисичанський "Азот", нафтопереробний "ЛиНОС". Працювали конструктори, машинобудівники. Були науково­дослідні інститути, виготовляли ракетне паливо.

1995 року я вперше приїхав у Донецьк і здивувався: величезне місто зі страшними дорогами, терикони в центрі. Відчутя гнітюче. Луганськ здавався комфортніший, компактніший, зеленіший, не такий депресивний. Він був інтелігентніший. Але з другої половини 1990­х міста пішли різними шляхами.

Поширена думка, що сьогодні навпаки, – все дуже добре в Донецьку.

– Ну, не все. Хоча те, що Донецьк ­просу­нувся вперед, видно неозброєним оком. Із Києва в Луганськ літає раз на день "­куку­рузник". Із Донецька до столиці – мінімум три великі рейси. З Луганська скасовують поїзди, а з Донецька додають нові, ті ж "хюндаї". І так за ­всіма показниками. ­Навіть луганська футбольна команда "Зоря" тепер належить вихідцеві з Донецька, правій руці ­Ріната Ахметова. Вона вже не претендує на ­лідерство в українському футболі (1972 року "Зоря" була чемпіоном СРСР. "Шахтар" ставав срібним та бронзовим призером і вигравав Кубок Радянського Союзу з футболу. – "Країна"), її використовують як команду другого ­ешелону. І якщо піде ­такими темпами, то через якийсь час ­Луганськ пере­твориться на провінцію Донецька. Я так розумію, що в Партії регіонів самодостатнім ­містом його не ­бачать.

Ще на початку 2000­х луганські бізнесмени скаржилися, що донецькі їх витісняють.

– Проблема не в Донецьку, а в самих луганських. Наша еліта не витримує конкуренції, а в деяких напрямках ­просто здає область, щоб утриматися на ­плаву. ­Луганськ стає все гірше, ­гірше й ­гірше. І це при тому, що при владі вже ­понад 20 років одні й ті ж люди. Їх підтримує Київ. Вони примудряються ­якимось ­чином переконати луганян, що ­після виборів настане покращення. Люди по 10 разів голосують за одних і тих же. Роблять це від безвиході, бо ­альтернативи – нема.

Чому Луганщину сприймають як політичне і соціальне гетто?

– Місцева влада тримається насамперед на страху. Тих, хто намагаються щось вислов­лювати, ставлять на ­місце. Не створюють умов для ідей, не підтримують ініціатив, інакомислення, не дають хід новим проектам. Тому люди їдуть звідси – до Києва, Харкова, Донецька. Головний принцип, за яким вибирають місце проживання, – робота, ­само­реалізація й умови для комфортного життя. Тут нема жодного з цих факторів. Проб­лема Луганська – з нього всі хочуть виїхати. Хоч куди­небудь, але виїхати. Коли повертаєшся додому, видно, що люди тут затиснутіші, менше усміхаються. Помітно, що кожного дня їм доводиться боротися з тисячами проблем.

Буває трохи соромно, коли намагаюся привезти до Луганська потенційних іноземних інвесторів. Вони підходять до ­літака­"кукурузника", а йому років 40 мінімум, він страшенно скрипить. Один серйозний чоловік із Канади ­сказав: "Я туди не інвестуватиму, бо просто ­боюся летіти". У нас немає навіть пристойного готелю. Це те, з чого треба починати відродження Луганщини.

Чому ви досі не поїхали звідси?

– Головне почуття, яке мене тримає: я ж не такий, як усі, щоб іти шляхом найменшого опору. Хочу потім зі спокійною совістю сказати, що пробував і зробив усе, що міг. Інші навіть не пробували щось змінити, поборотися, а я – боровся. Маю відчуття: якщо збереться команда таких, як я, ситуація зміниться. Адже з'явиться реальна конкуренція, а це завжди – розвиток.

Опишіть луганську еліту. Хто ці люди, чим вони живуть?

– Є еліта в класичному розумінні – ті, хто чогось досягли, приймають рішення, є місцевими авторитетами, лідерами ­думок. Але в самій Партії регіонів, що домінує тут, нема конкуренції. Люди законсервувалися й підпускають до себе тільки тих, хто готовий теперішній стан підтримувати, а не змінювати. З радянських часів комсомольські працівники плавно перемістилися на посади губернаторів, мерів, голів рад. Для них нічого не змінилося з 1980­х. І таке відчуття, що вони із задоволенням передали б усю цю структуру своїм дітям. Щоб ті також ставали секретарями, мерами, губернаторами.

Чим луганська еліта відрізняється від ­донецької?

– У Луганську – це колишні комсомольці, які стали управлінцями в демократичній незалежній Україні. Закрита спільнота. У Донецьку ж переважно прийшли люди нової хвилі. Вихідці з важких 1990­х, але не комсомольці. Там інші підходи. ­Часто – жорсткі, але інші. На практиці оця донецька хвиля вийшла ефективнішою за комсомольську луганську.

Ви пишете на Facebook, що Луганщину хороші новини оминають.

– Першою повинна бути надія – людина має до чогось прагнути. Луганянам бракує позитивних цілей. Нема луганської ідеї. Куди йдемо, що будуємо – не зрозуміло. ­Панує приреченість. У Донецьку багато побудували навколо футбольного клубу "Шахтар". Це – спірне рішення, але воно працює. У Луган­ську ж ніхто не розуміє, якою повинна бути область.

Якою бачите її ви?

– Я виділив би чотири основні ­напрями, що вписуються в стратегію розвитку України. У першу чергу – машинобудування. "Луганськ­тепловоз" – один із флагманів, що тягне за собою цілу галузь і 30–40 відсотків місцевого бюджету. ­Багато підприємств, людей пов'язано з ним. Зараз його просто закривають і ми вважаємо, що це росіяни не впоралися (підприємством володіє російський "Трансмашхолдинг". – "Країна"). А треба навколо вищих навчальних закладів та машинобудівних підприємств створити ­техно­парк, щоб це був конгломерат. Коли працює наука, студенти бачать для себе майбутнє, воно твориться постійно. Зараз на багатьох великих підприємствах близько 20–30 відсотків топ­менеджменту – це іноземці. У місцевих кадрів не вистачає досвіду, мотивації, кваліфікації придумувати й управляти великими системами.

Другий напрямок – вугільна галузь. ­Кращі шахти віддають одному­двом олігархам – Ахметову, близьким до Януковича структурам. Не приходять нові технології, іноземні інвестиції, відсутня конкуренція. Є страшні копанки – ями по 70 метрів, обриви. ­Перериті цілі гектари землі. Основний дохід отримують бізнесмени без совісті й ті, хто заплющує на це очі. Втрати, завдані землі, ресурсам, у десятки разів перевищують заробіток. ­Шахтарі гинуть, а господарі копанок або вмовляють сім'ї загиблих робити вигляд, що їхні годувальники померли від хвороби, або переодягають гірників, виносять на дорогу і видають за жертв ДТП. Як зробити цю галузь точкою зростання? Потрібні прозорі правила гри та умови для інвестицій.

Третє – це сільське господарство, воно має дуже добрий потенціал на півночі області.

І четверте – це хімія та "­силіконова долина" з інститутами, ­впроваджен­ням ноу­хау: ­Рубіжне – ­Лисичанськ – ­Сіверськодонецьк.

Скільки підприємств в області зупинилися за останні рік–два?

– "Луганськтепловоз". Повністю ріжуть на металобрухт Лисичанський содовий завод. Практично вже стоїть один із найсучасніших заводів з нафтопереробки "ЛиНОС", ­зупиняється Лисичанський скляний завод. Ще низка підприємств.

У вас є бізнес, підприємства – як ви шукаєте кваліфікованих працівників за тотального кадрового голоду в Луганську й області?

– Намагаюся вирощувати своїх. ­Виходить із перемінним успіхом, але це люди мотивовані й віддані. ­Працюємо з місцевими університетами, вони надсилають на співбесіди студентів. Я – член екзаменаційної комісії з міжнародної економіки в Університеті імені Даля. ­Закінчував там кафедру.

Вулицями Луганська їздять дорогущі ­Bentley, Porsche. У регіоні багато заможних людей?

– У нас небагато багатіїв, готових інвестувати саме до Луганська. Вони або виїжджають, або бояться вкладати кошти сюди. Система побудована так: якщо ти показуєш заробітки, тобі одразу виставляють претензії – і ти повинен ділитися.

Бізнесмени, якщо тут і заробляють, інвестують у Києві, Харкові або взагалі за кордоном. Усі великі підприємства області належать донеччанам, киянам, ­москвичам. ­Зовсім інша ситуація в Донецьку. Там місцева еліта зберегла підприємства для себе. Гроші повертаються. Можна по­різному ставитися до Ріната ­Ахметова, але його капітали реінвестуються в Донецьк – у стадіон, готелі.

Луганськ має репутацію політичного придатку Росії в Україні. Чому так склалося?

– Скоріше, він стане придатком Донецька, ніж Росії. Є стереотип, що тут проросійські території. Але до 1941 року на Луганщині переважала українська мова, і досі на півночі області всі села – україномовні. Інша справа, що політика держави не розвиває патріотизм узагалі в Україні.

Я Луганську область люблю, тому не можу до неї ставитися погано. Вона дуже різноманітна й економічно самодостатня.

Ще є вражаюча криміногенна ситуація.

– Це реальність – і для України загалом, а для Луганської області особливо. Тут ­треба бути щонайменше не боягузом. Коли я почав опозиційну діяльність, кожного ­тижня приїжджали в офіс люди в масках і з автоматами. З одного боку, смішно, а з ­другого – страшно. В Одесі проти реальних бойовиків із Кавказу відправили "Беркут" із гумовими кулями. Зате в офіс до компаній, яким по 10 років, які платять податки, приїжджають автоматники в масках. ­Місяць тому прибули чоловік із 15. Весною щодня приходили. Спочатку – слідчий прокуратури. ­Потім – податкова міліція, УБОЗ, СБУ. ­Часто вимагають одні й ті ж документи. Дуже засмучуються, коли чують, що їх уже забрали ті, хто прийшов раніше.

Навіщо ви подалися в опозицію?

– Щоб змінити Луганськ. Щоб не ­виїжджати звідси. Щоб мої діти жили тут.

На що ви розраховуєте на виборах? Шансів на успіх надзвичайно мало.

– Шанси є в будь­якому випадку. Тут дуже багато людей, розчарованих у Партії регіонів. З іншого боку, всі вважають, що вони голосуватимуть за кого завгодно, тільки не за опозицію. Є простий аргумент: підтримуючи треті сили, ви віддаєте голос, щоб ті пішли й поторгувалися з Януковичем за якісь місця для себе. Тобто, ваші голоси, хоч і не напряму, але отримає Янукович. ­Єдиний шанс поміняти теперішню луганську еліту – це підтримати опозицію. Моє завдання – переконати луганян у реальності такого сценарію. Що прийдуть інші керівники в області й по­іншому ставитимуться до людей та ресурсів. Найголовніший ворог – страх. Люди просто бояться виступити проти влади, бути спостерігачами від опозиції. Якщо перемогти страх, ситуація зміниться ­докорінно.

×