Луганщиною третій десяток років управляють колишні комуністи й комсомольці. Люди вперто голосують за них, хоч область дедалі більше відстає від сусідів. Чому так відбувається – пояснює бізнесмен і опозиційний політик Ігор Ліскі
Чому Луганськ – не Донецьк?
– На час розпаду Радянського Союзу це були повністю зіставні області. Повністю. Луганська навіть мала трохи більше потенціалу. Існувала так звана хімічна "силіконова долина": вели розробки з хімії, секретні заводи "Зоря", Лисичанський "Азот", нафтопереробний "ЛиНОС". Працювали конструктори, машинобудівники. Були науководослідні інститути, виготовляли ракетне паливо.
1995 року я вперше приїхав у Донецьк і здивувався: величезне місто зі страшними дорогами, терикони в центрі. Відчутя гнітюче. Луганськ здавався комфортніший, компактніший, зеленіший, не такий депресивний. Він був інтелігентніший. Але з другої половини 1990х міста пішли різними шляхами.
Поширена думка, що сьогодні навпаки, – все дуже добре в Донецьку.
– Ну, не все. Хоча те, що Донецьк просунувся вперед, видно неозброєним оком. Із Києва в Луганськ літає раз на день "кукурузник". Із Донецька до столиці – мінімум три великі рейси. З Луганська скасовують поїзди, а з Донецька додають нові, ті ж "хюндаї". І так за всіма показниками. Навіть луганська футбольна команда "Зоря" тепер належить вихідцеві з Донецька, правій руці Ріната Ахметова. Вона вже не претендує на лідерство в українському футболі (1972 року "Зоря" була чемпіоном СРСР. "Шахтар" ставав срібним та бронзовим призером і вигравав Кубок Радянського Союзу з футболу. – "Країна"), її використовують як команду другого ешелону. І якщо піде такими темпами, то через якийсь час Луганськ перетвориться на провінцію Донецька. Я так розумію, що в Партії регіонів самодостатнім містом його не бачать.
Ще на початку 2000х луганські бізнесмени скаржилися, що донецькі їх витісняють.
– Проблема не в Донецьку, а в самих луганських. Наша еліта не витримує конкуренції, а в деяких напрямках просто здає область, щоб утриматися на плаву. Луганськ стає все гірше, гірше й гірше. І це при тому, що при владі вже понад 20 років одні й ті ж люди. Їх підтримує Київ. Вони примудряються якимось чином переконати луганян, що після виборів настане покращення. Люди по 10 разів голосують за одних і тих же. Роблять це від безвиході, бо альтернативи – нема.
Чому Луганщину сприймають як політичне і соціальне гетто?
– Місцева влада тримається насамперед на страху. Тих, хто намагаються щось висловлювати, ставлять на місце. Не створюють умов для ідей, не підтримують ініціатив, інакомислення, не дають хід новим проектам. Тому люди їдуть звідси – до Києва, Харкова, Донецька. Головний принцип, за яким вибирають місце проживання, – робота, самореалізація й умови для комфортного життя. Тут нема жодного з цих факторів. Проблема Луганська – з нього всі хочуть виїхати. Хоч кудинебудь, але виїхати. Коли повертаєшся додому, видно, що люди тут затиснутіші, менше усміхаються. Помітно, що кожного дня їм доводиться боротися з тисячами проблем.
Буває трохи соромно, коли намагаюся привезти до Луганська потенційних іноземних інвесторів. Вони підходять до літака"кукурузника", а йому років 40 мінімум, він страшенно скрипить. Один серйозний чоловік із Канади сказав: "Я туди не інвестуватиму, бо просто боюся летіти". У нас немає навіть пристойного готелю. Це те, з чого треба починати відродження Луганщини.
Чому ви досі не поїхали звідси?
– Головне почуття, яке мене тримає: я ж не такий, як усі, щоб іти шляхом найменшого опору. Хочу потім зі спокійною совістю сказати, що пробував і зробив усе, що міг. Інші навіть не пробували щось змінити, поборотися, а я – боровся. Маю відчуття: якщо збереться команда таких, як я, ситуація зміниться. Адже з'явиться реальна конкуренція, а це завжди – розвиток.
Опишіть луганську еліту. Хто ці люди, чим вони живуть?
– Є еліта в класичному розумінні – ті, хто чогось досягли, приймають рішення, є місцевими авторитетами, лідерами думок. Але в самій Партії регіонів, що домінує тут, нема конкуренції. Люди законсервувалися й підпускають до себе тільки тих, хто готовий теперішній стан підтримувати, а не змінювати. З радянських часів комсомольські працівники плавно перемістилися на посади губернаторів, мерів, голів рад. Для них нічого не змінилося з 1980х. І таке відчуття, що вони із задоволенням передали б усю цю структуру своїм дітям. Щоб ті також ставали секретарями, мерами, губернаторами.
Чим луганська еліта відрізняється від донецької?
– У Луганську – це колишні комсомольці, які стали управлінцями в демократичній незалежній Україні. Закрита спільнота. У Донецьку ж переважно прийшли люди нової хвилі. Вихідці з важких 1990х, але не комсомольці. Там інші підходи. Часто – жорсткі, але інші. На практиці оця донецька хвиля вийшла ефективнішою за комсомольську луганську.
Ви пишете на Facebook, що Луганщину хороші новини оминають.
– Першою повинна бути надія – людина має до чогось прагнути. Луганянам бракує позитивних цілей. Нема луганської ідеї. Куди йдемо, що будуємо – не зрозуміло. Панує приреченість. У Донецьку багато побудували навколо футбольного клубу "Шахтар". Це – спірне рішення, але воно працює. У Луганську ж ніхто не розуміє, якою повинна бути область.
Якою бачите її ви?
– Я виділив би чотири основні напрями, що вписуються в стратегію розвитку України. У першу чергу – машинобудування. "Луганськтепловоз" – один із флагманів, що тягне за собою цілу галузь і 30–40 відсотків місцевого бюджету. Багато підприємств, людей пов'язано з ним. Зараз його просто закривають і ми вважаємо, що це росіяни не впоралися (підприємством володіє російський "Трансмашхолдинг". – "Країна"). А треба навколо вищих навчальних закладів та машинобудівних підприємств створити технопарк, щоб це був конгломерат. Коли працює наука, студенти бачать для себе майбутнє, воно твориться постійно. Зараз на багатьох великих підприємствах близько 20–30 відсотків топменеджменту – це іноземці. У місцевих кадрів не вистачає досвіду, мотивації, кваліфікації придумувати й управляти великими системами.
Другий напрямок – вугільна галузь. Кращі шахти віддають одномудвом олігархам – Ахметову, близьким до Януковича структурам. Не приходять нові технології, іноземні інвестиції, відсутня конкуренція. Є страшні копанки – ями по 70 метрів, обриви. Перериті цілі гектари землі. Основний дохід отримують бізнесмени без совісті й ті, хто заплющує на це очі. Втрати, завдані землі, ресурсам, у десятки разів перевищують заробіток. Шахтарі гинуть, а господарі копанок або вмовляють сім'ї загиблих робити вигляд, що їхні годувальники померли від хвороби, або переодягають гірників, виносять на дорогу і видають за жертв ДТП. Як зробити цю галузь точкою зростання? Потрібні прозорі правила гри та умови для інвестицій.
Третє – це сільське господарство, воно має дуже добрий потенціал на півночі області.
І четверте – це хімія та "силіконова долина" з інститутами, впровадженням ноухау: Рубіжне – Лисичанськ – Сіверськодонецьк.
Скільки підприємств в області зупинилися за останні рік–два?
– "Луганськтепловоз". Повністю ріжуть на металобрухт Лисичанський содовий завод. Практично вже стоїть один із найсучасніших заводів з нафтопереробки "ЛиНОС", зупиняється Лисичанський скляний завод. Ще низка підприємств.
У вас є бізнес, підприємства – як ви шукаєте кваліфікованих працівників за тотального кадрового голоду в Луганську й області?
– Намагаюся вирощувати своїх. Виходить із перемінним успіхом, але це люди мотивовані й віддані. Працюємо з місцевими університетами, вони надсилають на співбесіди студентів. Я – член екзаменаційної комісії з міжнародної економіки в Університеті імені Даля. Закінчував там кафедру.
Вулицями Луганська їздять дорогущі Bentley, Porsche. У регіоні багато заможних людей?
– У нас небагато багатіїв, готових інвестувати саме до Луганська. Вони або виїжджають, або бояться вкладати кошти сюди. Система побудована так: якщо ти показуєш заробітки, тобі одразу виставляють претензії – і ти повинен ділитися.
Бізнесмени, якщо тут і заробляють, інвестують у Києві, Харкові або взагалі за кордоном. Усі великі підприємства області належать донеччанам, киянам, москвичам. Зовсім інша ситуація в Донецьку. Там місцева еліта зберегла підприємства для себе. Гроші повертаються. Можна порізному ставитися до Ріната Ахметова, але його капітали реінвестуються в Донецьк – у стадіон, готелі.
Луганськ має репутацію політичного придатку Росії в Україні. Чому так склалося?
– Скоріше, він стане придатком Донецька, ніж Росії. Є стереотип, що тут проросійські території. Але до 1941 року на Луганщині переважала українська мова, і досі на півночі області всі села – україномовні. Інша справа, що політика держави не розвиває патріотизм узагалі в Україні.
Я Луганську область люблю, тому не можу до неї ставитися погано. Вона дуже різноманітна й економічно самодостатня.
Ще є вражаюча криміногенна ситуація.
– Це реальність – і для України загалом, а для Луганської області особливо. Тут треба бути щонайменше не боягузом. Коли я почав опозиційну діяльність, кожного тижня приїжджали в офіс люди в масках і з автоматами. З одного боку, смішно, а з другого – страшно. В Одесі проти реальних бойовиків із Кавказу відправили "Беркут" із гумовими кулями. Зате в офіс до компаній, яким по 10 років, які платять податки, приїжджають автоматники в масках. Місяць тому прибули чоловік із 15. Весною щодня приходили. Спочатку – слідчий прокуратури. Потім – податкова міліція, УБОЗ, СБУ. Часто вимагають одні й ті ж документи. Дуже засмучуються, коли чують, що їх уже забрали ті, хто прийшов раніше.
Навіщо ви подалися в опозицію?
– Щоб змінити Луганськ. Щоб не виїжджати звідси. Щоб мої діти жили тут.
На що ви розраховуєте на виборах? Шансів на успіх надзвичайно мало.
– Шанси є в будьякому випадку. Тут дуже багато людей, розчарованих у Партії регіонів. З іншого боку, всі вважають, що вони голосуватимуть за кого завгодно, тільки не за опозицію. Є простий аргумент: підтримуючи треті сили, ви віддаєте голос, щоб ті пішли й поторгувалися з Януковичем за якісь місця для себе. Тобто, ваші голоси, хоч і не напряму, але отримає Янукович. Єдиний шанс поміняти теперішню луганську еліту – це підтримати опозицію. Моє завдання – переконати луганян у реальності такого сценарію. Що прийдуть інші керівники в області й поіншому ставитимуться до людей та ресурсів. Найголовніший ворог – страх. Люди просто бояться виступити проти влади, бути спостерігачами від опозиції. Якщо перемогти страх, ситуація зміниться докорінно.
Коментарі
8