"Коли її вже прикриють?" Так мені думається кожного разу, коли трапляються перед очі стоси однієї газети. Вона називає себе опозиційною, а по суті є агітаційним листком, що задарма роками роздають публіці. Таке думання, певно, є відрижкою тоталітарного минулого, а що вже недемократичним підходом – то й до бабці не ходи. Влада думає інакше, значно терпиміше. Вона, по-моєму, взагалі мало звертає уваги на щось, не пов'язане з грішми й "тройним подйомом". Хоча це теж занадто категоричне твердження. Хоч би як там було, газета пошелескує під бадьорі голоси розповсюджувачів. А інформаційна "антимайданність" поповнюється новими сайтами, радіостанціями й телеканалами.
"У них немає відчуття самозбереження", – каже про владу на одному з таких каналів голомозий високопосадовець, що віднедавна, здається, став опозиціонером. Не знаю, що він мав на увазі, але йому видніше. Мені завше згадується ця фраза, коли скошую очі вдома на телеекран або на газетні сторінки попутників у метро. Чужомовні, чужоментальні клаптики складаються у вирву інформаційного простору, у якому закручуються й зникають будь-які українські сутності. Заковтнуто майже все, хіба видніються підошви військових черевиків, ще про щось нагадуючи. Іноді, дивлячись на всю цю інформаційну дірку, взагалі не розумієш, навіщо було затіватися з "державотворенням", яке напозір скидається якщо не на гру, то на якийсь делірій, колективне роздвоєння владної психіки.
Тим часом, до пари сторінкам і екранам, пошелескують хоругви провокаційних "ходів". Під канонади зі сходу, вони підступають до Києва, куди давно вже ввійшли нові тарифи на комуналку. Як і до всіх інших міст, шерхочучи оголошеннями на дверях парадних. "Вони втратили відчуття реальності", – відлунює голос у повітрі, де тільки смуги лягли від літаків, що повезли в заморські далі і міністра внутрішніх справ, шефа екс-посадовця, і мера столиці, і курортних депутатів, та, мабуть, і самого опозиціонера після телеефіру. "У них немає відчуття самозбереження".
Чесно кажучи, найпосутнішим самозбереженням для влади були б зміни на краще у ввіреній країні. Варто було б спробувати. Принаймні хоча б у якийсь спосіб почати ділити із суспільством труднощі "перехідного періоду". Ні, так не піде, не погодяться? Звісно, це – марудна річ, і при тому жодного "жирка", одні збитки. Ще й "шариківщиною" охрестять подібні пропозиції, причому одностайно – що владці, що "опозиціонери". Вони вже чверть століття, переплівшись в обіймах, ходять разом по затишному і непорушному колу "власність – влада", змінюючи хіба маски й риторику.
Ну, але то їхні справи. Що за них турбуватися? Про самозбереження варто думати самому суспільству. Воно мало чим може впливати на ситуацію, правда. Але ж має бути якийсь вихід. Має бути
1 
1
Комментарии