Чому чоловіки та жінки йдуть у монастирі та як їм там живеться

5

Одеський чернець УПЦ МП 25-річний Антоній, прийняв постриг у 20 років:

- Родичі не ходили в церкву. Але люди в селі розказали, що моя прабабка монахинею була. Познайомився з батюшкою Олександром із сусіднього села, на службі йому допомагав. Склав великий іконостас у своїй кімнаті. Якось після вечірньої служби отець Олександр попросив залишитися до ранку, бо на заутрені не було кому допомагати. Зранку посеред молебня прибіг чоловік старшої сестри й витягає мене з церкви. Каже, мама в лікарні, руку молоком обварила сильно. Я поїхав у районну лікарню. Мама - в сльозах. Коли я ввечері додому не прийшов, вона зірвала всі мої ікони з іконостаса й викинула у вигрібну яму. Цілу ніч їй кошмари снилися. А зранку, коли молоко кип'ятила, вилила собі на правицю, якою ікони зривала.

Відкачав нечистоти з туалету, почистив яму й познаходив образи. Майже всі були зіпсовані. Помив їх, склав у коробки й відвіз у сусідній монастир. Палити самому таку святість не можна. Подивився там на монахів і вирішив, що і сам так хочу жити.

Коли йшов у послушники, сестри казали, що я - хворий на голову. Зараз змирилися, у гості запрошують. Вони в Італії працюють.

Торік підтримував людей, які біля Верховної Ради вимагали відмінити ідентифікаційні коди. Жив з ними у наметах, молився.

31-річний киянин Олексій КОЛЬЦОВ вісім років служить при монастирі в селі Ракошино на Закарпатті. Після постригу носить ім'я на честь святого Олексія Карпаторуського:

- Я виріс у Києві. Щоб не йти в армію, вступив до Національного авіаційного університету. Мій батько там викладає. Закінчив за спеціальністю "захист інформації в комп'ютерних системах". Працював у іноземній фірмі, заробляв непогано, але не почувався щасливим. Підійшов до свого духівника Архімандрита Іонія - настоятеля Іванівського монастиря. Розповів, що не бачу радості в житті. Він порадив пожити в монастирі.

Мама була проти, а батько мене підтримав. Я приїхав у Ракошино, зайшов до церкви. Всередині якраз тинькували, навколо стояло риштовання. Відчув, що хочу тут лишитися на все життя. Колись Феофан Затворник сказав: "Якби люди знали, скільки спокус припадає на долю монаха, то жоден би не прийняв постриг". Але коли б знали, як Господь утішає ченців, то всі пішли б у монастир.

Треба садити картоплю - саджу, годую худобу. Треба сидіти в церкві - сиджу, молюся. Що нема сім'ї - не шкодую. На цьому питанні поставив крапку.

Сестра Юліта, 66 років. Монахиня львівського Святопокровського жіночого греко-католицького монастиря сестер Студійського Уставу:

- У 24 роки приснився сон: Ісус Христос на хмарах сидить на  фотелі. Очі голубі, лице гарне і виразне. Сказав мені: "Прийдіть до мене всі струджені й обтяжені, я вас успокою". Я працювала продавщицею в Тернополі у магазині "Дністер". Вирішили йти в монастир із подружкою Олею. Але їй мама не дозволила, ховала від неї паспорт. Моя сказала, що Господь мене через неї покликав. Вона хотіла колись теж піти в монашки, але не змогла - тоді була сильна епідемія тифу.

Дівчата часто стають монахинями через сон. А одну сестру в монастир привела свиня. Коли була молодою, проходила повз обитель. Тут раптом сильна гроза почалася. Якраз свиня з монастирської господарки втекла. Підбігла до дівчини, підбила їй ноги, і вона опинилася на свині. Та її в монастир завезла на собі. Коли монашки зняли дівчину зі свині, вона була брудна. Їй дали чернечий одяг. Дівчинана одягла його, подивилася на себе в дзеркало - і захотіла залишитися.

Мені дали ім'я Юліта, італійська Джульєтта на український лад. В миру я називалася Ярослава. Довічні обіти дала аж на шостому чи сьомому році. Ще трохи попрацювала в магазині, потім перейшла на кондитерську фабрику. Ходила у звичайному одязі, але вбирала хустку. На роботі на свята іноді п'янки влаштовували. То ігуменя вчила, що можу дати гроші на святкування, але не брати в ньому участі.

Ближче до 1990-х церква почала виходити з підпілля, а я пішла працювати в реанімацію. Там таємно хрестила дітей. Ховала свячену воду, обходила діток, ніби дивилася, як вони почуваються, - і скроплювала їх.

1990 року мене відправили до Канади. Рік доглядала за старшою сестричкою, яка мала рак печінки. Коли повернулася, церква вже вийшла з підпілля. Наші 12 сестер вийшли в чорному одязі й колоною пішли до храму. Зустрічні чоловіки знімали капелюхи, хрестилися й плакали. Ніхто раніше такого не бачив.

Життя монахині схоже на солдатське. Спимо кожна у своїй келії. Там є лише необхідні речі - ліжко, стіл, стілець, лампа та духовні книжки. Прокидаємося о п'ятій ранку. А я - на 15 хвилин раніше, ще обслуговую стареньку сестру.

Ігумен Василь Володимир ТУЧАПЕЦЬ, 42 роки, настоятель Василіанського монастиря Української греко-католицької церкви в Києві:

- Я жив у віруючій сім'ї у місті Яворів на Львівщині. Коли був маленький, Українська греко-католицька церква була заборонена. Мати скликала сусідів, і всю ніч у нас була літургія. Іноді сусідка, яка працювала в міськраді, попереджала, що за нами стежать. Тоді служби проводили в іншій хаті.

У 14 років я таємно прийняв перше причастя. Ходив до монастиря сестер-василіанок. Побачив, як просто й щасливо вони живуть. Але батьки сподівалися, що я оберу звичайне життя, здобуду освіту. Після училища, де навчився різьби по дереву, вступив у Львівську політехніку на архітектора. Зустрічався з дівчатами, але це були чисті, дружні стосунки.

На третьому курсі пішов у монастир. Дівчини, яка дуже плакала б за мною, не було. Перші три роки був у новоціаті. Це - перевірка, чи підходить таке життя. Перед цим каявся у гріхах. Згадав, як сусідський хлопчик не давав нікому свого іграшкового автомата, і я його вкрав. Треба попросити вибачення у людини й повернути крадене. Не міг цього зробити, бо хлопчик із сім'єю виїхав. Довелося нести покуту - бити поклони й читати молитви.

Відмовитися від багатства неважко й пости тримати можна. Найважча обітниця - чистота, безженство. Бувало, семінаристи закохувалися в дівчат, які на службу приходили. Покидали семінарію та одружувалися.

У монашій громаді вжитися легко, бо всі служать Богу, а не собі. Хоча у братів характери різні. Є один із грізним лицем, мовчазний. Прошу його усміхатися, бо люди думають, що він - сердитий. Є брат, який любить сміятися. Нещодавно мені анекдот розказав про гроші. 500-гривнева купюра ображається, що її відправили у пекло, а одногривневу - в рай. Їй кажуть - та частіше в церкві за життя бувала, бо 1 гривню часто в скриньку для пожертв кладуть.

Юрій ЗЄЛІНСЬКІ, 51 рік, пресвітер монастиря Братів Менших Капуцинів у Вінниці. Уродженець польського міста Кельце, за фахом - інженер електротехніки та автоматики. 10 років тому прийняв довічну обітницю в Кракові.

- У нас вся сім'я була набожна. Коли закінчував ліцей, бабуся, яка не мала освіти й працювала прибиральницею в єпархії, сказала: іди в семінарію. Я відмовився: "Мені ж дівчата подобаються". Мою дівчину звали Рената, хотів створити з нею сім'ю. Мене забрали в армію, а вона не приїхала на присягу, бо якраз захотіла в гори. Під кінець служби зустрів друга дитинства Адама Соломона. Він розповів, що подав заявку в Францисканський орден. А сам закінчив шахтарську академію в Кракові.

Після армії спробував розкручувати свій бізнес. Але виходило погано. Мій батько пив. У мені сиділо приховане непрощення до нього. До матері - теж, за жорстоку іноді поведінку.

На Різдво 25 грудня повідомив їй про своє рішення. Вона відмовляла: "Хіба для цього я тебе ростила? Ти мав бути мені підтримкою. Перегориш, знаю твій солом'яний вогонь". Я подався до францисканців. Побачив, що вони носять бороду. Це - окраса мужчини, не всім монахам дозволяють її носити.

Якось у Києві на майдані молився за жінку, яку прокляв її хлопець. Прислав їй зошита, списаного словами "будь проклята". Вона не могла одружитися, ??мала постійно мокрі руки??. Дуже страждала. Завтра їду в тюрму до довічників, це теж частина служіння.

Із братами граємо у шахи й шашки, п'ємо чай, каву.  Розповідаємо пристойні анекдоти. Можемо грати на музичних інструментах, співати, танцювати. Маємо доступ до інтернету. Щоб не вискакував спам, стоїть блокіратор "Антипорно".

Монахам не можна напиватися, шукати стосунків із жінками, займатися політикою, торгівлею. Не можна бути депутатами й мати свій бізнес. Ченцем не може стати гомосексуаліст. Йому не дозволять складати обітницю.

×