В армии должны быть люди, имеющие боевой опыт и мотивацию – разведчица Ярина Чорногуз

Російська пропаганда намагалася зробити патріотизм немодним і шароварним, вважає Ярина Чорногуз:

– Розуміла з дитинства, що Росія та її мова загрожують моїй ідентичності. Відчувала, що це ворог. І він рано чи пізно нападе, бо в Україні були створені всі умови для експансії.

Я виросла на творах Івана Багряного, українській літературі ХХ століття. В сім'ї завжди берегли цінність України. А російська пропаганда намагалася зробити патріотизм немодним і шароварним.

На Майдані вперше опинилася в довгій вечірній сукні. Була студенткою другого курсу. Вийшли з друзями після опери про Голодомор, прочитали соцмережі й цілу ніч простояли біля монумента Незалежності. Відтоді замість пар майже весь свій час проводила там. Мій третій місяць вагітності не завадив там ночувати та брати участь у штурмах.

 

11 грудня, після одного з перших штурмів Майдану, пішла зі знайомим погрітися в паб. Туди понабивалася купа "беркутів" і нацгвардійців. І я починаю їм розповідати, чому ми стоїмо на Майдані. Переконувала, що не треба робити нічого проти свого народу. Пам'ятаю, як один із тих чоловіків мовчки дивився на мене. Бачила сором у його очах.

Якось роздумувала біля палаючої діжки, скільки нам доведеться тут ще бути. Хлопець із Хмельницького: "Хоч би скільки довелося, ми переможемо". Це мене вразило. Бо в декого почали з'являтися скептичні настрої. Бачила, як вони байдужіли.

На війну хотіла потрапити першого ж дня. Але не могла, бо в день офіційного початку АТО – 14 квітня 2014-го – я народила доньку. Перший рік її життя був складний, мала проблеми зі здоров'ям. Я докоряла собі, бо не надто дбала про себе під час Майдану.

Щойно дитина підросла і я могла залишати її на когось, стала парамедиком у "Госпітальєрах". Там можна швидко пройти вишкіл. Рідні та друзі спершу дивувалися такому рішенню, були шоковані.

Перший день на війні восени 2019 року асоціюється із запахом землі. Жили в бліндажі. Нас постійно обстрілювали. Вибухи стали чимось звичним, ніби я їх чула завжди.

Під час другої ротації в "Госпітальєрах" познайомилася з Миколою Сорочуком на позивний "Красний". Вирізнявся всім – мовою, поведінкою, ставленням до життя, бажанням воювати. Казав: "Краще один рік наступальної війни, в якій багато загине, але повернемо своє, ніж 10 років такої війни, як зараз, і від якої всі божеволіють".

Він був родом із Луцька. Уособлював справжню Україну, яку ворог намагався знищити. Виявилося, ця війна – щоб убивати таких, як він. Коли я через три дні повернулася з позиції, повідомили, що Миколу вбили на чергуванні.

Кілька днів після похорону я залишалася з його рідними. Поверталася до Києва з подругою автобусом. Раптом на весь салон увімкнули серіал російською мовою. Подруга попросила водія вимкнути. Не послухав. Його не переконала навіть розповідь, що ми вертаємося з похорону побратима. Сказав: "Рейс довгий, людям треба щось дивитися". Зверталися до диспетчера, але і її не послухав.

В якийсь момент накрило відчуття безвиході. Подумала: хоч би скільки нас загинуло, ніщо не змусить звичайного водія зрозуміти глибину проблеми. Пояснила, що мене принижує російський серіал на дорогах, які захищають бійці ціною свого життя на передовій.

На мої пояснення частина пасажирів мовчала, а одна жінка сказала: "Мы вас туда не посылали. Сядь и смотри. Какая разница?" І ні в кого в автобусі не знайшлося сили, щоб мене захистити.

Виклала допис із відео про це в соцмережі, ситуація набула резонансу. З того автобуса вийшли серед ночі. Водій потім тікав в об'їзд від людей, які хотіли його зустріти. Це свідчить, що небайдужих також багато. Інакше це нікого не сколихнуло б.

Після загибелі "Красного" зрозуміла, що єдиний вихід вийти з депресії – піти на контракт у Збройні сили. Обрала морську піхоту. Із цими військами була на ротації як госпітальєрка. З ними вперше потрапила під обстріл. Тоді довелося й самій стріляти.

 

На фронті загинуло чимало жінок. Вони воювали нарівні з чоловіками й доводили, що їм це до снаги. Та попри це жінка в армії досі викликає подив і нерозуміння. Якщо принципова і здатна витримати, то отримує повагу. Мені для цього довелося пройти довгий шлях.

Якщо фізично не тягнеш, то на саме бажання воювати ніхто не зважатиме. Чоловіки в армії спочатку пробують допомагати – пропонують нести сумку чи автомат на пробіжці. Іноді навіть сваритися доводилося, бо не потребувала цього. Часом жінки, які приходять в армію, самі підтверджують такі стереотипи. Цураються важкої роботи. Чоловіків це спочатку дратує, потім звикають і певною мірою таке культивують. Коли ж жінка робить усе нарівні з іншими і фахівець у своїй справі, то виникають два типи реакцій. Перший – поважають і довіряють. Другий – кажуть, що вимахуєшся, і пробують знайти недолік. Наприклад, якщо дівчина пройшла 10 кілометрів з усіма, а потім на 300-метрівці скинула темп. Чоловіки забудуть про "десятку", але про 300 метрів згадають.

Про свій вибір жодного разу не шкодувала. Знаю, що він – правильний. Найщасливіша з того, що витягую фізично те, що треба.

Захоплююся побратимом "Алексом" із "Госпітальєрів". Він із 2015 року на війні як доброволець, був на ротаціях із різними підрозділами, володіє всіма видами зброї. Був командиром, коли ми вивозили першого важкопораненого. Став прикладом – як поводитися, реагувати. Зараз він також на передовій як парамедик у високомобільному спецпідрозділі.

На шиї ношу оберіг – срібний кулон із логотипом госпітальєрів. Його подарувала подруга "Гера". Також маю хрестик, який подарувала дружина військового із Луцька – мого першого важкопораненого. Вручила в соборі, коли ховали "Красного". Дякувала, що ми врятували її чоловіка.

Моя книжка "Як вигинається воєнне коло" – це добірка верлібрів про нескінченність війни, любов і справжність. Кожен текст – це мить осягнення, розуміння та усвідомлення свого буття тут і зараз.

Війна ніколи не закінчиться, бо почалася не за нашого життя, а триває проти нас кількасот років. Тому в армії завжди повинні бути люди, які мають із нею найтісніший контакт, бойовий досвід і мотивацію.

×