Близько двох сотень "синіх беретів" збираються 2 серпня позаду пам'ятника Шевченку біля бару "Княжий келих" у Львові. Cвяткують День Повітряно-десантних військ. Сідають за столики і замовляють випивку. За півгодини виходять на площу, обнімаються і вигукують: "ВДВ!" Кілька чоловіків сідають на бордюр.
- Як зараз пам'ятаю свій перший стрибок, - каже Руслан Марчук, 26 років. - Так боявся, що памперс думав собі запхати. Руки-ноги ходором ходили. Вночі перед стрибком хотів із часті втікати. Потім удома дівчині брехав. Казав, що нічого не боявся.
- А ми після першого стрибка зразу в салон татухи набивати пішли. Пройшли бойове хрещення і вирішили повимахуватися. Набили собі парашути на руках. То потім такого тягла від "дідів" дістали, шо два тижні спати не могли. Так ребра й кістки боліли, - згадує Олександр Прищ, 28 років.
Двоє хлопців в обнімку йдуть до кіоску з пивом. Купують дві пляшки "Чернігівського міцного". До одного підходить дівчина.
- Саша, ну ти вже чисто п'яний. Може, досить? Давай не будеш хоч трохи пити. Ще вечором вип'єш.
- Цить, жінко! Сьогодні таке свято велике, а ти випити не даєш. Не позор мене перед пацанами. Давай тобі морозиво куплю.
До "Княжого келиху" під'їжджає патрульна міліцейська машина. Із неї виходить сержант. Дивиться на п'яних десантників і повертається до автівки.
- Та ну його в баню, - каже крізь вікно до міліціонерів усередині авто. - Забираємся звідси. Якщо вони тут бойню почнуть, то нам мало не покажеться. Та й не стримаємо ми їх. Дивіться, які здоровила.
13 чоловіків фотографуються на тлі прапора Повітряно-десантних військ. Розливають у пластикові стаканчики горілку. Випивають і занюхують беретами.
- Ех, як ми в армії голодали! А в кладовці був ящик із тушонкою. Старою такою, ще в солідолі бляшанки вимазані. То "дєди" навчили, як нам наїстися. Відкривали ми ті банки знизу, виїдали м'ясо і назад ставили. Щоб важка була, всякого хламу всередину запихали. Потім "прапор" їх комусь продав. На другий день із синяком під оком прийшов.
- Дивися який я трофей здобув, - хвалиться. - Принесу додому і на стіні цвяшками пригачу. Буду хвалитися, що з люрника (людина, яка справляє нужду. - "Країна") старого здер.
Хлопці просять у знайомих сфотографувати їх із порваним піджаком.
22-річний Петро Климчук витирає з обличчя сльози.
- Братішка, ти чого в такий святковий день ревеш, як дівчонка? - питає його чоловік, на вигляд такого ж віку.
- Розумієш, ніяк дівку свою колишню забути не можу. Вона, коли служив, клялася, що тільки мене любить. А як прийшов на гражданку, то взнав, що з кожним на селі переспала. Тепер захомутала якогось професора в очках. У нього бабки є. Нахрін їй десантник, тіпа, здався. От гадина.
- Тю, та льогко то всьо рішим. Сьогодні ж уночі всі їдемо до тебе. Тому мудаку його окуляри розфігачим. Знову твоя буде.
Повз фонтан проходять дві дівчини. Десантники ловлять їх і кидають у воду. Ті верещать, матюкаються, але вирватися не можуть. Врешті їх відпускають. Дівчата на собі викручують речі.
- Дебіли кончені, і як тепер додому доїхати? - каже Олеся Файка, 19 років. - Де так до дівчат ставитися можна? Чисто їм в армії мозок відшибло. Бики колхозні. Давай ідемо звідси подалі.
- Та почекай, давай ще трохи повтикаємо на них, - відповідає подруга. - Дивися, які накачані. Мені би такого чоловіка. Я очі закривала б на те, що бухає. Мама мені каже з Володькою зустрічатися. Воно таке нещастя худе й мале, зате грошей дохріна має. Його батько - бізнесмен. Як вийду за нього, то заведу собі любовника-десантника.
4 
1
Комментарии
6