На передовій люди витримують тиждень

Володимир Мамалига сумнівається, що Росія виграла другу чеченську війну

На війні темніє – і слабкодухі, щоб заглушити страх, починають стріляти на всі боки. У Придністров'ї на Кошницькому плацдармі наш батальйон УНА-УНСО вночі відходить на другу лінію оборони – в окопи, вириті за всіма нормами радянської військової школи: людського зросту, з обов'язковими бліндажами й мішками піску поверх брустверів. Зі сходом сонця маємо роботу – відновлюємо зруйновані молдаванами рубежі першої лінії оборони. Хлопці валяться спати, але силою змушуємо їх працювати. Не відновлять окопи й бліндажі – будуть непередбачені жертви.

Найстрашніша картина – капітан придністровської гвардії їде на броні в напрямку мосту в Бендерах. Його прямим влучанням розриває снаряд. ­Єдине, що залишилося від людини, – купа кривавої піни, що ворушиться.

На передовій люди ­витримують тиждень. Тоді їх везуть у тил. ­Від'їдяться, відмиються – й усе знову. Ми приїхали в Придністров'я в квітні. Всюди цвітуть сади. Воювати не хотілося. Здали паспорти, військові квитки, отримали автомати. Нас поставили на довольство. Убитих ховали на спеціальних секторах кладовищ Тирасполя, Бендер і Дубоссар.

До зброї звикаєш швидко, бо вона дає впевненість. ­Відвикати важко. Довго почуваєшся незахищеним. Мій автомат АКСУ перегрівався швидко. Потім не стріляв, а випльовував кулі. Після війни ще довго тримаєш праве плече трохи піднятим. Увесь час здається, що з нього зіскочить автомат.

У невмілих руках установка залпового вогню "Алазань" – страшна зброя. Деякі ставили її на матрац і стріляли між рядами саду. Залп летів у бік ворога разом із матрацом, потім матрац чіплявся за дерева й залп повертав назад.

Український батальйон УНА-УНСО найбільше воював у районі Кошниці. Були й у Бендерах і Дубоссарах.

Селищний голова Слободзеї українець Остапенко загинув швидко. Вбиті українці з комітету "­Повернення" – майори Майстренко та Гусар. Дивно, але майже всі ­керівники-­українці загинули. Дехто вже в мирний час. Молдовські спецслужби за росіянами так не ганялися.

І в Придністров'ї, і в Чечні противник знав, що це – не його земля. Молдаванам було відомо, що лівий берег ніколи їхній не був. Тут було Галицьке князівство, згодом – запорозькі землі. Більшість сіл – україномовні. ­Росіяни теж усвідомлювали, що Чечня – не Росія.

На пострадянській війні існують два міфи. Перший – про величезні гроші найманцям. Суцільна брехня. Під час наступу молдаван на фронт ішли цілі цехи тираспольських заводів. Кому з українців пощастило записатися в це ополчення, отримували зар­платню робітника за 8-годинний робочий день. Решта воювали на свій страх і ризик. Єдиний матеріальний здобуток – придністровські пільги. Якби я там жив, то користувався б ними. ­Другий міф – литовські жінки-снайпери. У Чечні був разів із 30 – ніколи їх не бачив ні живими, ні мертвими.

Найстрашніша зброя на придністровській війні – скорострільна гармата "Шилка". Знімаєш два стволи – й танк розрізає навпіл.

Штурм Бендер припав на випуск­ний вечір. Діти йшли нарядні, коли почався артобстріл. У Бендерах і Тирасполі – паніка. Всі кинулися в бік українського кордону. Прикордонники отримали наказ нікого не пропускати. Ми вивозили людей ­КамАЗами по польових дорогах.

Молдовські диверсійні ­групи, "­Бурундуки" й "Скорпіони", були укомплектовані 16–17-річними пацанами. Воювали знатно. Влаштовували тер­акти. Товстозадих дядьків із тираспольського спецпідрозділу "Днестр" дуже ганяли. До молдовського ­ополчення ненависті не було. Нена­висть на війні – рідкісна річ. У ­Чечні російські хлопчики-призовники по кілька разів потрапляли в полон. Зазвичай там рили траншеї. Як не було чим їх годувати – виганяли копняком під зад. За місяць вони знову потрапляли в полон. Розмова коротка: "Ваня, он лопата, бери й працюй".

Українці воювали по обидва боки придністровського конфлікту. Полковник Ведмідь очолював загін молдовської поліції особливого призначення.

Сад у Кошницях мінували по кілька разів і ми, й молдовани. Згодом ми віддали карту мінних полів, але її десь загубили. Після війни там загинуло безліч людей. Ще три роки тому в цьому саду стояв наш бліндаж. Тепер сад викорчували, а поле переорали.

У молдовських селах вина не менше, ніж води. У нас діяв найсуворіший сухий закон. Пити не дозволяли. В офіцерів 14-ї російської армії вимінювали вино на зброю. ­Такса – ­бутель вина на шість гранат. Російські ­козаки інколи напивалися й гинули. Усіх, хто приходив на війну заради інтересу, а не за ідеологічні чи духовні цінності, називали козаками.

Війна закінчилася на початку серпня. Один черкаський міліціонер розповідав мені, що втрьох сиділи в засідці з українського боку й пильнували людей зі зброєю. На них вийшли 70 озброєних. Міліціонер усрався зі страху.

Придністровські біженці – ніщо порівняно з біженцями з Абхазії. 70 відсотків населення, переважно грузинів, вигнали з рідної землі. ­Проти них воювали абхази, російські найманці й чеченці. Абхази й чеченці – мусульмани, за грузинів заступилися лише українці. У дружбі між Україною й Грузією є частка заслуги цих хлопців. Знаю багатьох, хто нагороджений грузинським бойовим орденом Вахтанга Горгасала.

Міф, що грузини не вміють воюва­ти, запустив Лермонтов. Писав: "­Бежали робкие грузины". Ніякі вони не "робкие". Такі, як і ми. У Грузії не був з 1999 року. Хочу побачити, як вона змінилася за Саакашвілі.

Чеченська війна – найстрашніша. Я був там не найманцем, а журналістом. Маю офіційний російський документ.

Російські військові дуже люблять гроші. Потрапити в Чечню на початку 1995-го нам коштувало трохи ­більше 100 доларів. Найкраще добиратися було через Азербайджан, а далі – на Дербент і Хасав'юрт. Другий ­варіант – ­через Тбілісі й Казбегі. І зараз зміг би провести серед ночі.

Бабуся Шаміля Басаєва – українка. Шаміль – мій одноліток. Людина радянської школи. Його знаменитий рейд на Будьонівськ закінчив першу чеченську війну. Потім я запитав його: "Хто ж переміг – ви чи росіяни?" Почув відповідь: "Якщо я повернувся живий і здоровий, то перемогла Чечня." Досі не вірю, що його вбили. ­Думаю, загинув його рідний брат Ширвані.

Я не переконаний, що Росія виграла другу ­чеченську війну. Зараз росіяни дають чеченцям великі гроші. ­Фактично, платять данину. Суми дорівнюють річному бюджету України. Чеченці зализують рани. Як тільки з'явиться слушна нагода – підуть геть від Росії. Символ Чечні – вовк. Як вовка не годуй, а його тягне в гори.

Про трупи на чеченській війні можна говорити умовно. Ну який може бути похорон після прямого влучання авіабомби?

Салман Радуєв – комсомолець на всю голову. За Союзу був першим секретарем ЦК комсомолу Чечні. ­Потім захотів повторити подвиг Шаміля в Будьонівську. ­Рвонув на Первомайськ, поклав масу людей. З ним було найважче говорити. Хотів, щоб українці встрявали у ­війну між чеченськими тейпами – родами. Коли не погоджувалися, ув'язнював. Про групу таких полонених я дізнався, коли побачив черевики мого побратима на ногах чеченського бійця. Думав, що живими їх уже не побачу. Але, слава Богу, визволили.

У період між першою та другою війнами чеченці воювали між собою – за контроль над грошовими потоками і нафтою.

Наступника Джохара Дудаєва президента Яндарбієва підірвали російські спецслужби на Близькому Сході. Був гуманітарієм. Один із небагатьох, хто вмів писати чеченською. Зазвичай у республіці виходили російськомовні газети, усі школи – російськомовні. Під час війни я теж працював у газеті в Гудермесі. Розповсюджували серед російських вояків. Підривали їхній бойовий дух.

Траплялися молоді чеченці з чистою московською вимовою. До війни ніколи не були на історичній батьківщині. А прийшла біда – покинули московські, пітерські квартири й стали на захист батьківщини зі ­зброєю в руках.

Знамениту осаду чеченського аулу Бамут утримали дев'ять українців і 30 чеченців. Росіяни говорили про тисячі бойовиків.

Українців у російській армії росіяни називали п'ятою колоною. Мені казав капітан Квітка, що ніколи не воюватиме проти України. ­Сергія Чибісова з Луганська, який командував 245-м російським полком, чеченці називали рятівником селища Шатой. На чолі російських військ він увійшов туди й дав населенню два дні, щоб утекли.

Нас  запрошували найманцями в Ефіопію. ­Ніхто не погодився. Українські націоналісти воюватимуть, де можна послабити Росію. Доки ­Росія воює в Чечні й Грузії, їй немає часу зай­матися Україною.

×