Шухевич прагнув зв'язатися з Тичиною чи Богомольцем

7

Домовлятися із "совітами" головнокомандувач УПА Роман Шухевич вирішив у листопаді 1944-го. У Західну Україну знову прийшла радянська влада. Війська НКВС, опергрупи, "переформатовані" партизанські загони прочісували ліси. Викурювали повстанців із криївок, заводили з ними бої. Винищувальні батальйони під виглядом українських націоналістів чинили по селах провокації. Але найбільше дошкуляли УПА радянські агенти.

Шухевич прагнув зв"язатися з науковцем Олександром Богомольцем чи поетом Павлом Тичиною. У гіршому разі – письменником Олександром Корнійчуком, який був ще й представником уряду УРСР. Із ними, а не з НКДБ, бо вважав, що в радянських спецслужбах усім заправляють росіяни та євреї. Та справу довелося мати-таки з чекістами.

Зустріч готували чотири місяці. Шухевич доручив справу членам головного проводу ОУН – Якову Бусолу (псевдо "Галина") і Дмитрові Маївському ("Тарас"). Контактером вибрали керівницю львівського підпілля Богдану Світлик –"Світлану".

Й от на стіл першого секретаря Львівського обкому КП(б)У Івана Грушецького ліг лист із пропозицією розпочати підготовку переговорів. Про наміри бандерівців той одразу повідомив нагору. Тодішній компартійний лідер України Микита Хрущов узяв справу під особистий контроль. Вказівку ініціювати переговори з людьми Шухевича отримав керівник НКДБ УРСР Сергій Савченко. Він її "спустив донизу" – заступникові начальника четвертого Управління НКДБ, полковнику Сергієві Каріну.

Той виїхав до Львова й оселився під виглядом уповноваженого у справах релігійних культів при Раднаркомі УРСР Даниленка. Напарник Каріна – завідувач відділу в Львівському управлінні держбезпеки, капітан Хорошун – за документами проходив як Головко з Раднаркому.

Попередня зустріч відбулася після новорічних свят 1945-го на квартирі львівської художниці Ярослави Музики. 28-річна "Світлана" зовні могла зійти за просту селянку – непоказне, типово українське обвітрене обличчя, одягнена у сіру поношену спідницю й такого ж кольору светр. Карін проговорив із нею годину.

Де відбудуться переговори? "Світлана" запропонувала зустрітися на одному з хуторів коло села Конюхи, нині Козівського району на Тернопільщині. Чекіст наполягав на Києві або Львові. Зрештою, погодився на Конюхи. Про готовність до перемовин радянські представники мали просигналізувати так: зробити крейдою дві позначки на ліхтарному стовпі на вул. Коперніка у Львові.

28 лютого 1945 року о 20.00 дві машини виїхали зі Львова трасою в бік Тернополя. Карін сидів у одній, Хорошун – у другій. Супроводжували їх колеги-"охоронці".

Рухалися зі швидкістю 25–30 км/год. За чверть до опівночі, на виїзді зі Зборова, темряву прорізало світло кишенькового ліхтарика. Чекісти вимкнули двигуни, фари й зупинилися.

Працівник НКДБ Корнієнко вийшов до чоловіка з ліхтарем обмінятися паролями. Із напівзруйнованої цегляної церкви без вікон вигулькнуло п"ятеро автоматників. Узяли свого в кільце. В одному з вікон проглядався силует кулемета.

– Добрий вечір, – мовив Корнієнко до автоматників, – хто у вас старший?

Відійшов із ним убік. Домовився про гарантії безпеки. Під"їхали двоє саней, хоч сніг уже сходив. Одні були завантажені бандерівцями, на другі посадили Каріна з Хорошуном. Перед тим їм зав"язали очі. Троє радянських охоронців із двома шоферами залишилися на узбіччі пильнувати авта.

Рівно опівночі рушили в лісову гущавину. Завернули на дорогу, що йшла праворуч від шосе. Бандерівські сани їхали першими. Сиділи в них чоловіки років до 30 – одягнені по-сільському, в чоботах чи черевиках, червоноармійських шапках. Кожен – із радянським автоматом, дехто мав пістолети та гранати. Ззаду сани супроводжував вершник. Обабіч лісової дороги раз у раз виднілися сторожові пости.

– Ну, хлопці, ви сіяти збираєтеся? – поцікавився Карін.

– Та ще рано, у нас починають засівати наприкінці березня, – флегматично відповів візник.

– А подекуди на півдні України вже сіють. На Дніпропетровщині, Миколаївщині.

– Так, там весна часто буває ранньою.

Двічі перетинали якусь річку. Промайнули два хутірці. Нарешті завернули до загородженого селянського двору. Там стояло кілька споряджених саней і сновигали озброєні люди. Усього поїздка зайняла 40 хв.

Зайшли до сіней. Охоронці показали делегатам на двері до кімнати праворуч. Карін із Хорошуном закрили їх за собою на засув. Там на гостей чекали представники проводу ОУН(б): Дмитро Маївський-"Тарас" і Яків Бусол-"Галина". Назвалися Гайворонським і Будяком.

Переговори почалися о першій ночі. За дерев"яним столом, накритим чистою скатеркою, при гасовій лампі. Стояв чайник, чарка-наперсток, лежали окрайці хліба. З одного боку від стола було ліжко, поруч з ним – шафа. З іншого – сірів дерев"яний диван-бамбетель. На ньому лежали два автомати, два пістолети, кілька гранат.

Делегати проводу ОУН(б) заговорили про право українців на незалежність.

– Ми хочемо самі, відокремившись від росіян, визначати свої кордони, стати самостійною країною, а потім укласти угоду з Російською республікою. Ми бажаємо, щоб український народ працював на себе, був монолітним, щоб встановилася демократія, багатопартійна система, не було "казенних" виборів, щоб до управління країною залучалися всі здібні конструктивні елементи, – почав Маївський.

– Ми, українська нація, власну самостійну незалежну державу маємо вже 27 років. Наша країна перебуває у братському союзі з російським та іншими народами. Про яку незалежну державу йдеться? – відповів на те Карін.

Перейшли до боротьби з німцями.

– Ви лише говорили і писали, що боретеся, – дорікнув чекіст.

– З німцями ми воювали жорстоко, – відказав Маївський. – Не так, як, скажімо, партизанський ватажок пан Бегма, котрий звів із ними лише один бій.

Про повстанські диверсії розмова пішла на підвищених тонах.

– Хто пустив під укіс декілька пасажирських потягів на перегоні Шепетівка–Здолбунів? – накинувся Карін.

– Це буде тривати, доки вивозитимуть до Сибіру наших Перейшли до боротьби з німцями.

– Ви лише говорили і писали, що боретеся, – дорікнув чекіст.

– З німцями ми воювали жорстоко, – відказав Маївський. – Не так, як, скажімо, партизанський ватажок пан Бегма, котрий звів із ними лише один бій.

Про повстанські диверсії розмова пішла на підвищених тонах.

– Хто пустив під укіс декілька пасажирських потягів на перегоні Шепетівка–Здолбунів? – накинувся Карін.

– Це буде тривати, доки вивозитимуть до Сибіру наших невинних людей, – відповів Маївський.

Яків Бусол поцікавився, чому в Радянській Україні зазнали переслідувань Хвильовий, Шумський, Скрипник, Любченко.

– Що було то було. Їх знищила життєва сила народу, тому що вони намагалися разом з інтервентами відірвати український народ від російського і продати Україну, – пояснив Карін.

– Яка ж це українська держава, якщо такі письменники, як Рильський, Тичина й інші пишуть не про Україну, а про те, що потрібно росіянам? Я вже не кажу про Остапа Вишню, – не вщухав Маївський.

Карін у відповідь зацитував кілька рядків із віршів поетів про любов до України. І додав: перебування в радянській в"язниці пішло творцеві "Вишневих усмішок" тільки на ?користь.

За вікном засіріло. Бандерівці й чекісти взялися "вечеряти". Карін попросив впустити до кімнати свого охоронця. У того залишилися ключі від валізки з продуктами. Дістав звідти "казьонку", оселедці, ковбасу, сир. Бусол із Маївським і собі дістали пляшку, витягли з печі двох курей.

Виявилося, ні з чого пити – був тільки маленький наперсток. Карін почав шукати по хаті "рюмки". Витягнув з якогось закапелка три чайні філіжанки. Зі своєї пляшки налив усім у чашки, а собі – в наперсток. Виголосив тост:

– За згоду! Щоб не проливалася братня кров!

Потім звернувся до Маївського:

– Я гадав, що ви не тільки не палите, але й горілки не п"єте. Виявляється, це не так?

– Я не палю лише тому, аби не страждати від відсутності тютюну, що часто в нас буває.

Дмитро Маївський не куштував практично нічого. А Яків Бусол, звітували потім НКДБісти, з"їв "майже всю ковбасу й оселедці". Чекісти їли і пили тільки своє.

Частування тривало годину. Приблизно о п"ятій Карін-"Даниленко" озвучив оунівцям настанову свого командування – запропонував їм капітулювати на "вигідних умовах".

– Ми не євреї, котрі у важкий для них час здалися на милість німцям і були всі розстріляні, – почув у відповідь. – Зараз хочемо "взятися за руки", щоб "шукати броду" для вирішення питань, за які так довго боремося.

Оунівці назвали свої умови, за яких українське підпілля може припинити боротьбу з радянською владою. По-перше, вихід України зі складу СРСР – право на це передбачала 14-а стаття Конституції. По-друге, проведення в Україні вільних виборів за участю будь-яких партій, крім комуністичної.

Карін заявив, що перший пункт виконати неможливо, бо такий союз себе виправдав. Про подальші контакти вирішили: із середини березня 1945 року підтримувати діа?лог листовно. Коли прощалися, Маївський, одягаючи пальто й підперізуючись ременем, сказав:

– А німців же ви, панове, здорово б"єте!

– Будьте спокійні. Скоро з ними покінчимо і буде війні кінець, – почув від Каріна.

Назад чекісти їхали тими самими саньми. Автомат кремезного візника-бандерівця валявся у них під ногами. О 5.35 добралися до шосе. Через 3 год., не доїжджаючи Львова, до авта Каріна з Хорошуном підсів керівник НКДБ УРСР Савченко. О 10.00 вони пили чай у Львові.

У березні 1945-го Савченко писав до Хрущова, що переговори треба довести до кінця. Змусити ОУН-УПА у "вигідній для нас формі капітулювати, розпустити банди УПА, вивести з підпілля всю організаційну мережу". Хрущов наголосив: метою перемовин є лише "повна капітуляція банд". 16 березня оунівцям надійшов лист: "Урядові кола УРСР згодні вести переговори про припинення вами в цілому боротьби з радянською владою". Повстанці не відповіли на ці два звернення. Чому – документи мовчать.

29 травня 1945 року Карін написав "Гайворонському" і "Будякові" ще раз. Дивувався, чому не реагують на його листи. Просив до 20 липня відновити діалог. І попередив: "Коли від вас не буде ніяких повідомлень, то в той день я поставлю на наших зносинах крапку". Представники українського підпілля на контакт не вийшли.

Учасники переговорів

Сергій Карін-"Даниленко"

Народився 1898 року на сучасній Кіровоградщині. Із 1928-го – член ВКП(б). На початку 1930-х, доки боровся з "українськими контрреволюціонерами" як працівник політичного представництва СРСР у Празі, батьки померли від голоду. У 1944–1945-х очолював опергрупу НКДБ УРСР у Західній Україні. Вона виявляла центри оунівського і польського націоналістичного підпілля. 1972-го через хворобу очей (сліпота) покинув КДБ. Помер 1985 року.

Зі службової характеристики Сергія Каріна: "Політична підготовка середня, заважає хвороба – туберкульоз обох частин легень. Систематично працює над засвоєнням марксистсько-ленінської теорії. Відвідує вечірній університет марксизму-ленінізму". Дмитро Маївський після переговорів зазначав, що Карін чудово розбирався в галицьких справах – "не міг він всього вивчити в книгах, а навпаки, дійсно має велику практику", проте виявився "недостатньо сильним дискусантом". Хорошун здався йому "слабким політиком, який нездатний підібрати належні аргументи у відповідні моменти бесіди".

Дмитро Маївський-"Тарас"

Народився 1914 року в Сокальському районі на Львівщині. Закінчив учительську семінарію. Навчався на скрипаля у Варшаві. Із 1942-го – член проводу ОУН(б), референт пропаганди, згодом – заступник керівника бюро проводу. Редагував підпільні журнали "Ідея і чин", "За самостійність України". Карін охарактеризував Маївського "фанатиком почуттів".

В архіві СБУ збереглися характеристики обох парламентарів– бандерівців. Маївський: середнього зросту, брюнет, обличчя смагляве, кругле, з чорними англійськими вусиками. Зовнішність інтелігентна, приваблива, рівні білі зуби, носить окуляри. Розмовляє з галицьким акцентом. Одягнений у темно-сіре пальто з м"яким "кенгуровим" коміром, сірий костюм, білу сорочку з темно-малиновим галстуком, коричневий светр.

Яків Бусол був вищий за свого напарника, блондин. Голова маленька, з лисиною. Мав бліде лице, що звужувалося до підборіддя, рум"янець, світлі очі, тонкі ледь стиснені губи. Темно-сірий костюм доповнювала такого саме кольору сорочка, краватка, а також бежевий светр.

Маївський вирушив до Степана Бандери в Німеччину для узгодження подальшої тактики діяльності ОУН(б) в Україні. 19 грудня 1945-го на кордоні між Чехословаччиною й Баварією потрапив в оточення чеської поліції. Почався бій. У ньому був поранений, дострелився.

Яків Бусол-"Галина"

Народився 1910-го. Юридичного факультету Львівського університету не закінчив, бо в жовтні 1933 року заарештований польською поліцією – їхав у поїзді з оунівською літературою. Отримав чотири роки тюрми і п"ять років позбавлення прав.

1940-го після розколу ОУН підтримав групу Бандери. У 1943 – 1945-х – вишкільний референт Головного проводу ОУН(б), начальник відділу політичного виховання УПА, заступник командира УПА-Північ. Карін у звіті назвав Якова Бусола "фанатиком цифр і економічних викладок" і відніс його до категорії "зоологічних ворогів" радянської влади.

15 вересня 1945 року Бусол загинув у селі Бишки Козівського району на Тернопільщині. У хаті, яку відвідали оперативники НКВС, їх насторожила поведінка 13-річної доньки господаря. Побачивши гостей, вона вибігла з кімнати і зачинила її на клямку.

У тій кімнаті знаходився Бусол. Там була подвійна стіна. Через хід за нею Яків пробрався на горище будинку. Автоматною чергою застрелив чекіста, посланого туди на перевірку. Розібрав дах, зістрибнув на землю і почав тікати до лісу неподалік. Після двох попереджувальних пострілів чекістів Бусол загинув від смертельного поранення у спину.

Богдана Світлик-Литвиненко – псевда "Світлана", "Марія Дмитренко"

Була приятелькою дружини Василя, брата Степана Бандери. Новеліст і літературний критик. Із 1945-го – постійний член головного осередку пропаганди ОУН(б). Домовлялася у Львові про умови й місце першої зустрічі представників бандерівської та радянської сторін. 28 грудня 1948-го потрапила в оточення МДБ під час переселення в іншу криївку, біля села Либохори Болехівського району на Львівщині. Зав"язався бій. У ньому сама себе застрелила. Де поділося тіло – невідомо.

Операція "Даждьбог" мала врятувати керівництво УПА

×