"За розбите скло роздягали догола і ставили на коліна"

Олександрiвське - сіра одноповерхова околиця міста Єнакієве на Донеччині. 25-рiчного Євгена Муракова тут знають усі. Два з половиною роки тому вiн розшукав матiр. Жінка, чиї дорослі син та донька живуть окремо, забрала Євгена з інтернату для розумово відсталих дітей сусіднього міста Торез

4-річного Євгена визнали нездатним до навчання, і направили в заклад для психохроніків. На обох руках у хлопця лише по одному пальцю - великому. Розмовляє нерозбірливо. Уміє розв'язувати арифметичні задачі з числами від 1 до 20. Тризначних не знає. Замість "175" говорить "17" і "5". Але у селищний магазин ходить сам. Посилаючи по продукти, мати дає Євгенові грошей приблизно під розрахунок. Хлопець простягає всі купюри, які має, і продавець повертає здачу.

Серед бідних хат сусідів будинок Муракових не вирізняється. Євген мешкає тут удвох із матір'ю - господар на заробітках у Москві.

- Раніше жили в центрі, - пояснює 47-річна Марина Муракова. - Але там коптить металургійний завод. Я задихалася.

У неї м'який погляд з-під окулярів. Говорить гарною російською, бо сама з Іваново. Запрошує в кiмнату з низькою стелею. Нові шпалери, світло-коричневий лінолеум. Прибрано. Багато світла.

Євген поспішає назустріч, накульгуючи. Худорлявий, низенький, з блакитними очима. Гладко поголений, ретельно причесаний.

- Раніше це була Женьчина кімната. Потім вирішили переселити його в меншу, а тут зробити залу, - Марина ?по-батькові? жестом запрошує сідати на канапу. - Я працювала в лабораторії Центральної міської лікарні, зараз - домогосподарка, - розповідає. - Із чоловіком пощастило - 30 рокiв разом. Діти в нас хороші, двоє онуків маємо: другокласника Сашеньку та 2-річну Дарюшу. Усе нiби добре. А щасливою себе відчула лише коли Женька знайшовся.

Вагітність була без ускладнень. Народжувала Марина Муракова в Єнакієвому: пологи в нормі, але хлопчик з'явився на світ незвичайний.

- Бракувало пальчиків на руках і ногах. Нянька придумала, що в Женьки язичка немає, і порадила вiдмовитися. Говорила, все одно не протягне довго. Але ми з чоловіком анітрохи не вагалися, вирішили: це - не найгірше, що дав Бог. Лікарі пояснили: "У дитини легені не розкрилися", і забрали сина в Донецьку лікарню. Через чотири дні ми туди приїхали, а нам сказали, що дитина померла. Я благала віддати тіло. Відповіли: "Таких не видаємо". Мертвого не бачила, тому ніколи не поминала. Але щороку 8 березня, у день коли він народився, усамітнювалася. Діти не розуміли - чому раптом нікого не хочу бачити, лежу й плачу. Коли Женi виповнилося 12, був такий сон - дзвінок, я відчиняю, а на порозі хлопець: "Здравствуй, мамочка - я твой Женя". Ми його назвали так заздалегідь.

В інтернаті для розумово відсталих Євгена вирізнила 59-рiчна Валентина Миронюк, дружина сторожа.

- Мене вразили очі Євгена - ясні та страждальні. Був дуже охайний і скромний, - згадує Валентина Михайлівна. - Поведінка його не в'язалася з тим місцем, де він перебував. Спочатку я заходила на роботу до чоловіка і спілкувалася з тим хлопцем. А потім так звикла, що перестала помічати його недоліки. Ми живемо поряд з інтернатом, якось я запросила Женю в гості. Потім він почав бувати часто, місяцями жив на канікулах. Уся моя сім'я сприйняла його, як рiдного.

Одного разу посеред зими Євген прибіг до Валентини Михайлівни у футболці, тонких штанях і капцях. Утік з інтернату. Був кволий, ніби напівживий. Декілька годин відпоювала дитину травами. А потім пішла в інтернат і висловила своє обурення. Після цього Євгена перестали виховувати за допомогою нейролептикiв. Хоча й далі забирали верхній одяг, щоб не виходив на вулицю.

- У жовтні 2008-го мені прийшов лист Женiної благодійниці. Я перечитувала його кілька разів, а вагітна невістка Веронiчка дивилася на мене і плакала, - розповідає Марина ?по батькові?, показуючи листа.

У конвертi, окрім короткого повідомлення вiд Валентини Миронюк із Тореза, лежить копія свідоцтва про народження Євгена Муракова з іменами його батьків, датована липнем 1986 року.

- В інтернаті я часто запитував про родину. Відповідали: "Кому ти потрібний"? - заїкаючись, починає Євген.

Говорить ледве чутно.

- 3 години ми приходили до тями, - продовжує Марина. - Потім я подзвонила по номеру, що був у листі. Трубку взяла Валентина Михайлівна. "Женя! - чую, кричить. - Швидше, мама дзвонить!" Тут, не змовляючись, ми заревли з нею разом. 14 жовтня, на Покрову, я Женьку побачила - ми обнялися і застигли мовчки. Так само і чоловік. Вiн уперше побачив сина, коли той приїхали до нього в Москву, 10 грудня. Льоня обійняв Женю на пероні й так вони стояли хвилин 5, а мені довелося самiй виносити речi з потягу.

Євген учиться читати і писати. Щодня близько години сидить за букварем

Євген час від часу згадує щось моторошне. Недавно, каже Марина ?по батькові?, розповів, як нянька зламала об нього швабру.

- Не бійся, Женю, розказуй усю правду. - умовляє матір.

- Коли просив навчити грамоти, вихователька відповідала: "Нащо тобі та грамота? Щоб на інтернат катати скарги?" - Євген замовкає. Потім продовжує. - Якось підійшов до медсестри. Кажу: "У мене живіт болить". А вона: "Ваше місце на кладовищі!"

У хлопця починає сіпатися око, він замовкає, потирає його. Підхоплює пляшку мінеральної води, наповнює склянку і п'є, утримуючи безпалими долонями.

- Їсти в інтернаті можна було тільки чай і хліб, - згадує Євген. - Хлопці спали по двоє, щоб не змерзнути. А тi, що пісяють під себе, спали на голій сітці - матраци забирали, щоб не намочили. У нас Максим був, так його перед приїздом комісій завжди кололи аміназином (сильнодіючий транквілізатор, що пригнічує мозкову діяльність, заборонений у багатьох країнах. - "Країна"). Усiх найбалакучіших кололи, щоб не бовкнули зайвого. Після цих уколiв ходиш, як п'яний, язик німіє. Хочеться тільки спати, більш нічого. Тих, хто провинився, роздягали і ставили на коліна. Один раз я ненавмисно розбив скло. То мене зовсім голого вивели у двір і поставили на коліна. Усі бігали на мене дивитися. І лікар це підтримувала. Казала: якщо не слухають, роздягайте.

- Директор визнав, що до мого сина в інтернаті застосовували препарати. Нібито Женя поводився неадекватно. Але я ще жодного разу за два з половиною роки не червоніла за нього. Ми їздили в Москву та в Київ, і ніколи він не показав себе, як дикун, - каже Марина Муракова.

Із "розумово вiдсталим" статусом сина Марина ?по батькові? не згодна. Психічних та неврологічних діагнозів у нього немає.

- Подивиться, що тут написано, - Марина простягає виписку з інтернату.

Читаю: "Вроджена потворність. Потребує постійного стороннього нагляду. Бреше".

- Мені говорили, що до 9 років Женя не розмовляв і не ходив. Я вважаю, це тому, що йому не приділяли уваги. У "розумово відсталі" записали, щоб полегшити собі роботу.

Будь-яке навчання для інвалідів дитинства в Торезькiй установі визнано зайвим. Валентина Миронюк навчила сина вмикати плиту, їсти ложкою та виделкою. В інтернаті вiн пив суп із тарілки.

Мати вчить Євгена читати і писати. Щодня близько години він сидить за букварем. Морщить лоба й заїкається від хвилювання, якщо не виходить. Дуже старанно виводить: "МА-МА. СА-МА". Зараз може впоратися з реченнями, в яких не більше трьох слів.

Потім посуває стілець до підвіконня, бере зошит у косу лінію і ще близько години виводить рядки з букв. Після цього пише слова з чотирьох-п'яти літер - "дiти, дошка".

Мати хвалить Євгена:

- Сам у банкоматі знімає пенсію, комп'ютер освоїв - грає в автогонки. Хапається за будь-яку роботу - чи то салати рiзати, підлогу мити, піч топити. Вони з братом удвох огорожу поставили, 3 тонни вугілля в сарай закинули.

- I в інтернаті нікому не давав собі шнурки зав'язувати. Сам викручувався. У мене в першого там з'явився мобільний телефон. Назбирав грошей - мив машини маршруточникам. Валентині Михайлiвнi пiдiгрівав вечерю. Вона мені ключі вiд квартири довіряла. Бо я ж, як Ющенко: "Цi руки нiчого не крали", - Женя вперше сміється.

Марина і Євген живуть на зарплату глави сім'ї. Леонід Борисович водить міський автобус у Москві. Отримує, якщо перевести у гривні, 8 тисяч - небачено багато, за єнакіївськими мірками. Брат Євгена - 23-рiчний Ігор - водій вантажівки, 30-рiчна сестра Юлія працює бухгалтером у колонії.

Євген отримує пенсію як інвалід дитинства II групи - 723 грн.

×