Гаманці й коробка з-під порошку

Це була забава мого покоління — хлопців із 1970-х. Коли футбол, купання в річці й риболовля набридали, Сергій канючив:

— Юрко, попроси в матері старого гаманця. Підемо на дорогу, попідкидаємо.

На щастя, мати щороку міняла гаманці, хоча грошей у них стабільно не було. Я підкочувався під милий бік і випрошував старого. Потім ми йшли до перехрестя Шкільної та вулиці Леніна. Гаманець прив'язували за нитку й залишали на вулиці. Нитку присипали пилюкою. Самі ховалися в кущах.

Перехожі в Радянському Союзі були дуже уважними. Мало хто не помічав гаманця. Зазвичай людина озиралася і різко нагиналася, щоб вхопити здобич. У цей час Сергій смикав за нитку, гаманець підстрибував і кидався навтьоки.

Жертва обману посміхалася й жартівливо грозила в кущі ­пальцем.

Згодом Сергій удосконалив систему. Восени, коли в Тальному починали возити буряки на цукровий завод, він кидав гаманця на проїжджій частині. Навантажена машина ледве тягнулася під гору і раптом зупинялася на найвищій точці. Водій вискакував із кабіни й біг по знахідку. Коли бачив обман — матюкався. Найспритніші наступали ногою на нитку — материн гаманець забирали як трофей.

Потім ми подорослішали, про цю забаву забули. Лише Сергій займався нею ледь не до 10-го класу.

На першому курсі інституту я їздив додому щотижня. Якось зустрів Сергія на милицях із забинтованою ногою.

— Зламав три пальці на правій нозі, — говорить.

І розказує історію. Ішов вулицею Леніна. На тротуарі побачив картонну коробку з-під прального порошку. Захотів загилити її подалі — розігнався й улупив щосили. Від удару коробка не відлетіла. Хтось запхав туди дві цеглини.

×