— А пам'ятаєш, як на третьому курсі ти написав твір за картиною "Не взяли на риболовлю"? — я дивуюся Оксаниній пам'яті. З однокурсницею зустрічаємося влітку 2010-го. Минуло 20 років, як закінчили Черкаський педінститут. Вона сміється. — Як бачу того заплаканого хлопця, згадую тебе.
Студентом я робив домашнє завдання вранці, коли вже треба було йти на пари. А тут згадав опівночі. Мені навіть дивитися на ту картину було необов'язково. Я пережив її кожною клітиною.
Дід Мишко Тонковид, якого через крутий норов на вулиці дражнили "Бандурою", сусід Ігор і його батько часто їздили на колгоспні ставки. За кермом був дід Мишко. Ігор пробував його впросити:
— Може, Юрка візьмемо?
— Нашшшо мені той Юрко?! — Бандура вмів вимовляти шиплячі звуки так, що ніяких сумнівів не лишалося.
Я чув усі їхні збори, сподівався, що Ігор гукне у відчинене вікно. Але марно — дверцята стукали й машина їхала, залишаючи мене обливати слізьми подушку.
Той твір я написав від першої особи. Згадав, як копав черв'яки звечора, як крутився в ліжку, мріючи упіймати найбільшого коропа. І як зранку, переплакавши, ходив до матері Ігоря, яка дивувалася:
— І чого вони цю дитину не беруть?
На парі мене викликали першого. Минула хвилина після читання твору, а в аудиторії стояла тиша.
— Оксано, а тепер почитай свій твір, — сказала викладачка.
— Знаєте, Людмило Миколаївно, після Юри якось незручно.
То був момент моєї слави. Вся група відмовилася читати свої твори.
Через 20 років ми з Оксаною довго сидимо в кафе. Вона розповідає, що працює заступником губернатора в одному з автономних країв на півночі Росії.
— Боже, я ж шукала людину! Мені потрібен був куратор преси в нашому краї! Як це я про тебе забула? — зітхає.
Після зустрічі вдома шукаю в інтернеті статті про Оксану. Знаходжу її фото з Путіним та Медведєвим. Уперше в житті радію, що мене "не взяли на риболовлю".
1 
1
Комментарии