— Батьку, візьми мене із собою до Польщі, — проситься донька-десятикласниця. — Коли ще Україна гратиме у фіналі чемпіонату світу? Таке буває раз у житті.
Про Польщу узнаю за день до поїздки. Намагаюся нічого не забути — замовляю квитки, бронюю готель у Лодзі, акредитуюся на сайті ФІФА.
Зранку виїжджаємо із Черкас. В автобусі прохолодно — працює кондиціонер, є гніздо зарядки до телефона.
Новою асфальтованою дорогою на виїзді з Рівного встигаємо проїхати кілька метрів. Автобус зупиняється — не вмикаються передачі. Стоїмо. Сонце смалить нещадно — кондиціонер вимикають. Пасажирів, які їдуть до Луцька, забирають попутні автобуси.
Дядько перед нами дістає чвертку коньяку. За годину робить висновки:
— Казали мені розумні люди: бери півлітра.
Минають години. Я починаю нервувати — боюся, що не встигну на початок гри Україна — Південна Корея. Коли сутеніє, приїздить інший автобус. Цього разу без кондиціонера і з однією розеткою в салоні.
На пункті пропуску в Ягодині три години стоїмо в черзі. Світлана на телефон фотографує польський кордон.
— Здрастуй, Польща, — пише в Інстаграмі.
Нарешті український прикордонний контроль. Жінка збирає паспорти.
— А де дозвіл від матері? — запитує.
Мене кидає в холодний піт. Як я міг забути про це? Починаю проситися.
— Я не викрадаю дитину, — божуся. — Ми їдемо на футбол. Ось відрядження, акредитація. Завтра повертаємося.
Вона ще раз бере паспорти.
— Світлано, вам за кілька днів 16 років? — запитує. Здається, в її душі щось ворухнулося. — Ось тоді й поїдете. А зараз виходьте. Я мушу турбуватися про дитину.
Веде нас до старшої зміни. Там друкують відмову. Донька заливається сльозами. Викликають чергового, який виводить нас у чисте поле. На годиннику — пів на третю ночі. Лютують цвіркуни. Прикордонник іде геть. Турбота про дитину на цьому закінчується.
1 
1
Комментарии
1