Поетична збірка Сергія Жадана "Антена" вийшла в чернівецькому видавництві Meridian Czernowitz. У ній 80 віршів. Написав їх протягом двох років. Розповідає про вісім із них
"Знайомі поховали сина минулої зими"
На малій батьківщині, у Старобільську на Луганщині, розповіли про похорон друга дитинства. З ним не бачилися 20 років. Загинув у Луганську, по той бік фронту. Казали, воював на боці сепаратистів. Його ховали в закритій труні – говорили, що залишився без голови. Для мене це було потрясінням: тебе з людиною поєднують спогади, але вона йде воювати на бік ворога.
У соцмережі вірш викликав нездорову реакцію. У ньому постійно запитую: "За кого ти воював?" Читачі подумали, що звертаюся до солдата української армії. Їм важко уявити, що можна написати про людину з протилежного табору.
Для нас, східняків, війна – це не просто біда країни. Вона триває в наших містах, на наших вулицях. Зачіпає багатьох особисто. Хтось покинув домівку, втратив бізнес. Чиясь сім'я розпалася – через різні політичні погляди.
"Що це стікає кров'ю?"
Торік на Великдень поїхали з батьками по цвинтарях. Зауважив, що на багатьох свіжих могилах – імена батьків моїх друзів, однокласників. Пам'ятав їх молодими, усміхненими. Був вражений, що їх уже нема. Це усвідомлення навчило цінувати час. Вірш дав назву книжці. Образ антени – це метафора посередника між різними світами і реаліями.
"Цілий місяць вони стояли
при цій ріці"
Вірш про річку Сіверський Донець. По ній пролягає лінія фронту біля Щастя, Станиці Луганської. Лівий берег – наш, правий – окупований. Влітку 2014-го українські війська були змушені відступити, але зуміли не пустити ворога далі ріки. Сіверський Донець став зримим рубежем.
Взимку знімали кліп на пісню гурту "Лінія Маннергейма". Запускали безпілотник над річкою і залітали на протилежний берег. Це поруч, метрів 300. А насправді – вже інший світ. Прірва – і духовна, і фізична. Поле всіяне мінами, міст підірвали.
"Танцюй, тесле, доки сонце стоїть"
Написав торік у Нью-Йорку. Півтора місяця були там із гуртом "Собаки в космосі". Режисерка Вірляна Ткач зробила театральну постановку "Тичина, Жадан і Собаки". Показали 12 вистав у мангеттенському театрі LaМaМa. У вірші зафіксував відчуття мегаполісу, міста руху, мігрантів. Це водночас і серце світу, і його артерія, крізь яку проходить величезна кількість доль.
В основу поклав образ теслі Йосипа, який був земним чоловіком Діви Марії і названим батьком Ісуса Христа. Його вважають покровителем Нового Світу. У вірші "Голос її був схожий на траву" описую життя Йосипа з Богородицею з погляду любовного переживання.
"Вулицею проходить жінка"
Героїня вагається: "Треба купити хліба, вдома закінчується. Піти тепер чи вже завтра?"
Це поетичний коментар до роману "Інтернат". У його центрі – мирні жителі Донбасу, як вони намагаються пристосуватися до війни, як вона їх ламає.
У цьому поетичному циклі – 10 побутових історій, умисно написаних прозовою мовою. Дружина не знає, чи міняти замок. Чекає на повернення чоловіка. У магазині, на прилавку біля хліба, – похоронні вінки. З початку війни мені було важливо проговорити історії цих людей. Вони різні – хтось підтримує Україну, хтось її зневажає. Але вони не воюють і залишаються її громадянами. Не закликаю сприймати ворожу позицію. Але вважаю, що її треба знати. Аби розуміти, як далі з цим працювати.
Не знаю, на чиєму боці більшість населення Донбасу. Людей неможливо міряти відсотками. Зранку підтримуєш Україну. А в обід у хату прилітає снаряд – і ти перестаєш її любити. А ввечері українські бійці привозять гуманітарну допомогу – і ти знову на її боці.
Побачивши російські танки на своїх вулицях, багато хто згадав, яке в них громадянство в паспорті.
"Три роки ми говоримо про війну"
Вірш про диванну сотню, фейсбучних патріотів. Про людей, які постійно нагадують про війну, сидячи в тилових містах. Схильні всіх звинувачувати у зраді, продажності, недостатній любові до країни. Їм здається, що істерика, накручування – це єдина адекватна поведінка. Але користі від цього – жодної.
"Вони б мали тебе називати сестрою"
Присвятив жінкам-медикам із добровольчого батальйону "Госпітальєри". Він патетичний, але щирий. Це подяка за ризик, на який вони наражаються, рятуючи бійців: "Ти виносиш їх на собі, госпітальєрко, і відбиваєш їхнє життя у їхньої смерті".
Пишу: "Політика – це госпітальєрка, яка накладає бинти на рани. Політика – це далі жити в своїй країні, любити її такою, якою вона є насправді". Зараз письменникам, музикантам закидають надмірну політизованість. Іноді вони цього соромляться. Але тепер політикою є все – навіть те, що пишу вірші українською. Будь-який осмислений жест є політичним. Бо ми перебудовуємо країну, збираємо себе докупи. І поки що незрозуміло, чи існуватимемо як єдина країна.
"Школа міліції. Вересень 14-го"
Їздив із концертами Луганщиною. У школі міліції міста Щастя стояв батальйон "Айдар". Це було після того, як нас вибили з Луганська, після Іловайського котла. З бійцями спілкувалися, читали вірші, співали. Один із них сидів віддалік. Казав: "Я не співак, я вбивця".
Хочу написати роман про перші місяці війни. Хвиля добровольців – це явище, яке потребує копіткого дослідження. Ким були ці люди – за соціальними, національними, мовними ознаками. Російськомовні українці, які пішли воювати, – це те, чого росіяни досі не можуть зрозуміти. Та й деякі українці – теж.
2 
1
Коментарі