Збірка малої прози "І тим, що в гробах" Андрія Бондаря вийшла у "Видавництві Старого Лева". До книги увійшли 44 есеї та оповідання, написані протягом 13 років.
Це підслухані або побачені історії з життя. Роздуми автора щодо нього. Перше оповідання про діда Тодося. Він не любив митися, зневажав будь-яку владу та хотів дожити до 2000 року. Тоді б у нього був сторічний ювілей.
"Дід Тодось, маючи сорок один рік і глибоко в дупі радянську владу, не пішов на фронт. Симулював важку хворобу серця. Відмовився від евакуації і лишився у своїй теплій хаті. Він був справжнім українцем: сентиментальним, боягузливим, дріб'язковим та скупим. Носив вишиванку й знав багато українських пісень, прислів'їв і приказок. Грав на скрипці. Завжди розмовляв українською, бо інших мов не знав і знати не хотів", - каже автор.
В оповіданні "Мені погано" автор порушив тему підліткового онанізму. Відверто розповів про власний досвід і ставлення до цього батьків.
"В уяві батьків онанізм тісно пов'язувався з гомосексуалізмом. Був мало не його початковою стадією. В цьому було певне зерно істини. Онанізмом чоловік займається на самоті з собою, тобто також із чоловіком. Я й тепер не знаю, чи досі мої батьки вважають онанізм чимось напівкримінальним і неприпустимим. Однак, ніяк не можу наважитись їх про це запитати", - каже Бондар.
У есе він аналізує багато творів і просто слів. Наприклад, пісню-вірш Дмитра Павличка "Два кольори". Дійшов висновку, що ліричний герой все життя прожив разом з матір'ю в її хаті. Нікуди далі рідного села не виїжджав. Бондар бере речення "я з ним зустрічалась і спала" й розбирає по слову кожне можливе значення. Знаходить 13 варіантів. У мультфільмі "Як Петрик П'яточкін слоників рахував" режисера Олександра Вікена письменник побачив процес ламання особистості під гнітом радянської влади.
"Цей мультик - практичний посібник з приборкання непокірних. Петрика ведуть до дитсадка, але все його єство пручається. Тепер хлопець у руках виховної системи, яка має зробити з нього нормальну радянську людину. Вона прагне зламати опір індивідуальності, випрямити звивини і зламати об коліно", - каже Андрій Бондар.
Збірка дуже особистісна для автора. В есеї "Типовий пасажир" Андрій розповідає, чому ніколи не напише роман. У "Прекрасній" зізнається, що панічно боїться смерті в останні дні року. В "Перебіжках" зазначає, що ненавидить паперово-бюрократичну роботу. Переповідає свій інтимний сон у оповіданні "Третє цвітіння жінки". В "Мій дирдир" каже, чому не став футболістом.
"Мій футбол - гра до останнього поту і до першої крові. Там було можливо все. Якось ми вибили м'яч за межі нашого майданчика. І один із нас пішов його шукати. Він довго нишпорив, а потім зупинився як укопаний. У високій траві замість м'яча лежав труп чоловіка. Коли кажуть, що футбол - це життя, я згадую цей випадок", - каже письменник.
Провідними темами збірки стали смерть і релігійність. Назву книжці дало оповідання "І тим, що в гробах". В ньому троє жінок купують м'ясо до великоднього столу. На прилавках морозильників лежать три серця і три вим'я. У есеї "Між трупоспаленням і трупопокладенням" автор наводить аргументи "за" і "проти" сарматського поховання і язичницького спалення.
"Я давно маю враження, що українці перебільшують значення смерті. Сказати, що це головна тема для них – це нічого не сказати. Це не добре, не погано, просто так є. Мені здається, що українці дуже схильні до особливого переживання смерті. Тоталітарний режим став чорною плямою, яка вплинула на всіх нас, бо людину не можна більше принизити, аніж не дати їй шансу на поховання. Це ламання неписаної засади культури, яке походить від коріння людства", - каже Андрій Бондар.
2 
4880
Коментарі
8