"Куля попала в бокове пасажирське крісло, там де я сидів. Ще декілька - в лобове"

5

Я тоді перебував у групі "Госпітальєри". Зателефонував командиру групи - Яні Зінкевич. Вона сказала, що я встигаю приїхати, адже вони перебувають на перевалі і йдуть в напрямку якоїсь Савур Могили. Пошукав в інтернеті відомості про неї і дізнався, що це дуже стратегічна висота. Коли догнав своїх побратимів, то дуже здивувався. Там була величезна колона бійців "Правого сектору". Складалося враження, що їх батальйони.

Якщо чесно – мети цього походу не знаю, ми просувались в напрямку вищезгаданої висоти. Кожного дня там щось відбувалось. Можна було побачити лікарню, куди своїх поранених звозили бійці ЗСУ та окупанти. Ми могли пересуватись територією. Яка нікому не належала. Заїхали кремлівські найманці – вважалося, що вони володіють цією територією. Наші їх вибили - можна вільно пересуватись.

Не було бойової співпраці між нашими військами. Всі хаотично їздили, виконували дрібні бойові завдання, але ніхто не мислив масштабно. Я бачив, як застосовувалась наша артилерія. Бойові гелікоптери намагались доставляти зброю чи живу силу у певні квадрати, але не прикриті нашою артилерією – вони ставали легкою ціллю для ворога.

Наші бійці пересуваючись в напрямку Савур-могили були обстріляні артилерією нашої армії. Слава Богу, ніхто не постраждав. Вони просто не знали, що ми просуваємось до них в допомогу.

Перший день і ніч походу, ми майже не воювали. Особисто мій підрозділ. Хоча окупанти були повсюди. Вночі вони просто насідали над нами своїми безпілотними апаратами. На ранок нам повідомили, що передові загони розчистили дорогу до Савур-могили. І нам залишилось прорватись до Степанівки(село в Шахтарському районі Донеччини. - Gazeta.ua). Адже ця дорога прострілювалась російськими загарбниками - до кордону були лічені кілометри.

Під час переходу, я бачив цю висоту. Вона була, як голландський сир - вся пошматована, в дірах. Кругом неї стирчали нерозірвані снаряди. Лежали тіла вбитих солдатів, до цього часу не знаю чиї вони були.

Коли заїхали в Степанівку, то просто жахнулися. Вона вся була розбита артилерією. Зайняли один із вцілілих будинків. Наша технічна служба працювала на відмінно. Зразу же підключили генератори. У них був навіть душ, що сприймалося, як свято. Дві години дороги у нас були просто пекельними. Ми їхали дорогою через яку спочатку пройшлися танки. Тому пилюка на ній стояла товщиною в 20 сантиметрів. Стояла пелена з бруду, який осідав на нас.

Не було конкретних цілей. Ми просто хотіли воювати. Будь де, лиш би були москалі їх можна було б знищувати. Тим більше була конкретна інформація, що Донецьк в кільці. Одна з наших груп навіть була в ньому і вела бій з окупантами.

Ми бачили величезну кількість українських військ, техніки, які працювали по російським терористам. Було відчуття впевненості. Уже в самій Степанівці, ми отримали завдання обороняти її.

На той момент, ми були в жорсткому оточенні. З одного боку був російський кордон, звідки гатила їхня артилерія. З лівого боку, теж працювала артилерія окупантів, спереду пробивались російські танки. Ми навіть поранених змушені були вивозити через їхню територію.

Дрібні сутички були, а найбільше дошкуляв снайпер.

Одного разу, ми виїжджали машиною по справах. Там знаходилась Яна Зінкевич, "Туман", "Сівер". Впоравшись, ми повернулись на тимчасову базу. Автомобіль прикрили гіляками дерев, щоб не бачив ворожий розвідувальний апарат.

В цей момент, нам передали по рації, що снайпер прострілює дорогу, яка вела до нашого будинку. 20 метрів, але цей виродок контролював їх. Вирішили, що будемо перебігати парами. Я мав бігти з Яною.

Помчав, що є сили і на животі залетів у відчинену фіртку. Подивився праворуч, Яни не бачу. "Все, вбили її"- пронеслося в думках. Як виявилося потім, вона не побігла, тому що побачила, як за мною піднімається асфальт від попадання куль. Тобто смерть була від мене в лічених сантиметрах.

В той день, наші бійці взяли в полон одного сепаратиста. Він був сапером і мінував території. Почав говорити, що його змусили таке робити. Цей недоумок показав, де потрібно розмінувати. Чого не чіпати, куди доставити мін. Вже пізніше, він навчав наших хлопців мінно-вибуховій справі.

Як з своїми друзями. Їв з нами, пив, палив цигарки, жартував. Таке враження, що його реально змусили і він тепер відпочивав у нас. Я дивився йому в очі, спостерігав за ним і чомусь вірив у його щирість.

А в той час, московіти так лупили по нас, що ми ходили усі на рефлексах. Ідеш подвір'ям, чуєш приліт міни чи снаряда – проходить мить і ти уже в підвалі. Вечором, ми копали окопи, розуміли, що це наше спасіння. Як кажуть в армії: "Піт береже кров".

Десь на третій день важко поранило кількох наших бійців. Це були круті воїни: "Барс", "Бандера", "Боні" і ще один хлопець із ЗСУ. Граната ВОГ-17 попала між лобовим склом і дахом машини. Осколки страшно посікли їх. Кругом пилюка, осідає на їхні тіла, всюди крові багато. Цей момент знятий на відео, до якого пізніше наші побратими написали музику і тепер це частина кліпу.

А вечором до нашого командування прийшла група бійців ЗСУ, не пам'ятаю з якої бригади, і почала просити допомоги. Вони повідомили, що їхнє командування покинуло цей квадрат, залишило хлопців самих. А за селом група з семи бійців лежить поранена і їх потрібно витягнути. Спочатку туди рвалися всі: Стемпіцький, Ярош та інші бійці. Але боєць з позивним "Чуб", який був керівником охорони сказав, що туди поїде окрема група.

В неї я ввійшов, як керівник медичної групи, "Туман", "Галичанин", ще був водій- взагалі без страху людина, але я не пам'ятаю позивного. Ми виїхали автомобілем. "Чуб" з групою бійців сів на бронемашину і почав просуватись в потрібному напрямку.

Ми виїхали за Степанівку, кругом панувала тиша. Ненавиджу на війні такі моменти. Спереду їхав танк і дві "бехи" з піхотою ЗСУ. "Чуб" координував цю операцію.

По дорозі наш танк працював по цілях, де могла бути засада чи снайпери. "Чуб" наказував, хлопці працювали і знищували підозрілі об'єкти. Ми доїхали до поля із соняшниками, яке знаходилось ліворуч, праворуч росли густі насадження. Я відчув тривогу в серці – "чуйка", яка мене не підводила.

В цей момент в лічених метрах від нас розірвалась міна 80-го калібру. Всі ми отримали легку контузію. Я на рефлексах почав відпрацьовувати з автомата свій сектор. Розумів, що паніка рівносильна смерті. Стріляючи, відчув, як в машині щось гупнуло. Куля попала в бокове пасажирське крісло, там де сидів я. Смерть знову переслідувала мене. Ще декілька куль попало в лобове скло мікроавтобуса. "Галичанин" почав кричати. Я головою вибив залишки скла і вилетів з автомобіля. Підкотився до пораненого і побачив, що йому перебило обидві ноги.

Вже тоді, я зрозумів, що нас чекала засідка. Вони прослуховували наші рації, як ми їхні.

Гомілкові кістки на ногах "Галичанина" зрізало осколками, вони тримались на шкірі. Я не знаю як, але він зумів заскочити в машину і це при такому поранені. Адреналін, страх, злість – були дуже сильні. "Туман" прийшов до нього і наклав джгута.

БМП в розпал стрільби, розвертаються і починають втікати, навіть не зробивши жодного пострілу. Притому, вони залишають свою піхоту з нами. Всюди хаос. Позаду розбитий бус, в якому чудом вціліли колеса, попереду танк. Всі бігають кругом техніки, не переходять в зеленку - розуміємо, якщо це засідка, тоді кругом все заміновано. Розрахунок росіян був на те, що ми втечемо у різні боки.

Я жити хотів і тепер хочу, проте по рації надійшла команда від "Чуба", брати вцілілий автобус і висуватись вперед, куди пройшла наша піхота і лежали поранені. В той момент більшість бійців уже залягли і активно огризались. Також наш танк працював по них. Кмандир віддавав прості, розмірені команди. Без паніки, холоднокровно. "Танчик- вї..и туда, танчик – вї..и сюди". Саме робота танка врятувала наші життя.

Я почав їхати, "Галичанин" сидить в машині. "Туман" по необережності випав з неї, підвівся і почав доганяти мене. Я приїхав на те місце, де була піхота і поранені. Хоча в той момент, я не розумів, кого ми саме мали вивозити. Я кажу їм, що приїхав за ними, хай сідають в автобус. Вони подивились на його діри, що виднілись, як в ситі, побачили кричущого "Галичанина" і сказали, що не сідатимуть. Я послав їх у відомому напрямку і почав розвертатись. Вони крикнули і почали забігати з переляку в автобус.

Задні двері в ньому заблокувались, то ж довелося залазити через вибиті вікна і двері. Хлопці падали на "Галичанина", всі з гарячими стволами - відпрацювали весь боєкомплект. В мене залишився один магазин, патронів не має. Людей було так багато, що вони лежали штабелями в салоні, на капоті, даху, чіплялись за двері, вікна. Всюди стріляють. Я заліз в машину і відчув, як почала топитись моя шкіра - хтось підсунув мені гарячий кулемет. Один з бійців, отримавши контузію, не чув моєї команди, тому стояв в полі і косив з автомата соняшники. Довелося вилазити з машини і затягувати його.

Ми почали від'їжджати до своїх, ще якісь розумники відстрілювались з машини. Назустріч виїхав танчик і почав добирати людей. На танчику сидить "Туман" і перестрибує з ліва на право. Адже башта танка крутилась, він продовжував вести стрільбу. Наш боєць змушений був займатись акробатикою.

Нам всім вдалося добратися до Степанівки. Перетягнули "Галичанина" в іншу машину, в нас постало завдання вивезти його через Савур-могилу, в лікарню міста Амвросіївка.

Туди звозили поранених і сепаратисти та українські військові. Попередньо, ми це знали. Але перед тим, нас чекало 2,5 год дороги по непідконтрольній території. В дорогу вирушили під вечір, з майже порожнім боєкомплектом. По дорозі виміняли в військових на цигарки трохи набоїв.

Доїхали в Амвросіївку в сутінки, занесли "Галичанина" в операційну. Одразу було видно, що лікар не має особливого натхнення для оперування, але під переконливими аргументами калібру 5,45 він зробив операцію пораненому. Через гостру необхідність у транспорті хлопці повернулися в Степанівку, я з "Сівером" залишилися ночувати в лікарні. Сказати, що не було страшно - дорівнює збрехати, адже місто, ще кілька днів тому було під окупантами і нас могли здати, будь-якої хвилини.

На той момент, ми думали про спасіння побратима. І нам не були відомі перепетії в командному штабі.

Почергово дрімали, дочекалися до світанку. Одразу провідали "Галичанина", він був в стабільному стані, при свідомості, розмовляв з нами. Чекали від наших зв'язку і якихось подальших інструкцій.

Тільки після обіду зв'язалися з нашими бойовими підрозділами, в них пішла команда організованого виходу із Степанівки. Тому ми вирішили дочекатися своїх і приєднатися по дорозі. "Галичанина" тим часом забрали в госпіталь швидкою. Незадовго до приїзду наших груп по всій Амбросіївці пропала електроенергія та мобільний зв'язок. До нас почала доходити інформація про якийсь незрозумілий штурм міста терористами. Відчуття було геть нехороше, як і думки.

Лишень зустрівши на блокпосту наших бійців, трішки заспокоїлись. Увечері виходили з Степанівки, а наступного дня, російські терористи зрівняли її із землею. Видно, що Бог був на нашому боці. Інакше нас би знищили.

По дорозі з нами ледве не трапилось нещастя. В машині, в якій ми їхали - знаходились речі: рюкзаки, зброя. В одному із рюкзаків була димова шашка. Від постійних коливань і тертя, вона загорілася. В салон автомобіля повалив дим. Ми за мить вискочили із машини і втекли в соняшники. Адже у нас було багато трофейної вибухівки. Якщо б все підірвалось, могло бути велике лихо.

Перед тим, як ми направлялись туди. Я бачив військову силу ЗСУ, наших бійців. Це величезна колона з технікою, піхотою. Я вважаю, що там була зрада національних інтересів. Нас просто злили, розумієш. В той момент, ми мали брати Донецьк в кільце, але невміле командування черговий раз показало свою неспроможність діяти і свій псевдо патріотизм.