Людей кидали за ґрати за мітинги у Бабиному Яру

Приватна ініціатива має бути частиною державної і не викликати конфліктів у суспільстві

29–30 вересня 1941‑го в київському урочищі Бабин Яр розстріляли 33 771 єврея. У наступні два роки нацисти тут масово знищували мирне населення й військовополонених. Чи вдалося дослідникам встановити кількість загиблих?

– Сьогодні історики зосередилися на вивченні доль жертв Бабиного Яру та подій, що там відбувалися упродовж двох років окупації. Мало хто знає, що перші розстріли євреїв-полонених, комуністів, політпрацівників червоної армії сталися тут уже через кілька днів після вступу німців до Києва.

У Бабиному Яру під час війни вбивали й ховали євреїв, ромів, пацієнтів психіатричної лікарні, полонених червоноармійців, цивільних заручників, українських націоналістів і радянських партизанів, в'язнів Сирецького концтабору.

Маємо свідчення єврея та в'язня Сирецького табору Володимира Давидова та інших членів так званої бригади смертників, яких змусили у серпні-вересні 1943 року викопувати трупи розстріляних у Бабиному Яру і спалювати їх. Так нацисти хотіли приховати свої злочини. За кількістю печей і спалених у них тіл чоловік назвав 70 тисяч убитих у Бабиному Яру – 20 тисяч військових знайшли у протитанковому рову і 50 тисяч цивільних – у відрогах урочища. Радянська Надзвичайна державна комісія назвала 100 тисяч жертв Бабиного Яру. Надалі дослідники відштовхувалися від цієї цифри.

 

Чому для знищення людей обрали саме Бабин Яр?

– Це була велика улоговина завдовжки 2,5 кілометра і глибиною до 50 метрів, тут можна було поховати тисячі людей, просто підірвавши схили. Сюди швидко можна було доїхати з центру Києва. Через цю зручність нацисти його й обрали.

Що спільного в історіях людей, які змогли врятуватися там?

– Долі загиблих майже однакові. Історії порятунку надзвичайно різноманітні. Особливо це стосується євреїв, яких рятували родичі, знайомі, випадкові люди. Були сотні варіантів. Переховувати два-три роки окупації одній людині було практично неможливо. Мала бути мережа контактів.

Найвідоміша історія акторки театру ляльок Діни Пронічевої. Вона пішла разом із батьками та сестрою у Бабин Яр. Під час страти впала не чекаючи пострілів і прикинулася мертвою. Але далеко піти від Бабиного Яру їй не вдалося, люди видали німцям. Діна тікає з вантажівки дорогою до Бабиного Яру. Два роки постійно переїздить і переховується за допомогою родичів, подруг і знайомих. 1942‑го за наклепом потрапляє до Лук'янівської в'язниці. Її рятує поліцай, який співпрацював із партизанами. Чоловіка Діни – росіянина Віктора Пронічева розстріляли. Їхніх дітей жертовно врятували друзі.

У розстрілах брали участь не тільки нацисти. Німецький історик Йорґ Баберовскі зазначив, що їм активно сприяли місцеві колабораціоністи, поліцаї: "Українським націоналістам давно пора задуматися, яку роль у цій жахливій трагедії зіграли самі українці. Поки вони цього не зроблять, ні про яке осмислення минулого не може бути й мови". Чи брали участь у розстрілах українці?

– Очевидці, які врятувалися під час розстрілів 29–30 вересня 1941 року, розповідали про людей серед зондеркоманди, які говорили російською й українською. Хто були ці люди, ми не знаємо. У свідченнях німецьких злочинців на повоєнних судових процесах зазначалося, що під час так званої гросакції в Києві місцеву поліцію не підпускали до місць розстрілів та конвоювання приречених.

У матеріалах НКВД є зізнання колишнього поліцая про те, що наприкінці вересня 1941 року вони допомагали перебирати й вивозити речі вбитих євреїв поблизу Лук'янівського кладовища. Очевидно, у перші дні розстрілів так і було. Можливо, пізніше правила змінились.

Перші підрозділи української поліції виникли за ініціативи Організації українських націоналістів Андрія Мельника. Ці воєнізовані поліційні формування розглядали як зародки майбутнього українського війська. А створені за участі українських націоналістів місцеві органи влади та громадські організації – як основу майбутньої незалежної Української держави. Але ці сподівання не виправдалися. Вже за місяць і поліція, і місцева влада були під жорстким контролем німців. А наприкінці 1941 року націоналістів почали арештовувати й убивати в Бабиному Яру.

Можливо, найнегативнішу роль так звана українська поліція зіграла вже після перших масових розстрілів у Бабиному Яру. Коли розшукувала, арештовувала вцілілих євреїв та інших опонентів нацистської влади. Сусіди і знайомі доносили на "ворогів райху" і були небезпечніші за німців.

 

Віднедавна в Україні вшановують День пам'яті українців, які рятували євреїв від смерті під час нацистської окупації. Чому раніше цим людям не приділяли уваги?

– З поверненням радянської влади рятівники євреїв мусили мовчати. Їхні історії не записувалися, публічні розмови на цю тему не віталися, бо вони не вкладалися в радянську концепцію героїчної боротьби "радянського народу" проти нацистів.

Після війни у СРСР почався період антисемітизму й боротьби з "космополітизмом". Розстріляли членів Єврейського антифашистського комітету та інших єврейських культурних діячів. Дослідження історії Бабиного Яру та інших місць масового вбивства зупинилися, люди мусили мовчати про ці трагедії.

1963‑го Ізраїль почав відзначати рятівників євреїв званням "Праведник народів світу". Заяву та факт допомоги обов'язково мав підтвердити врятований єврей чи єврейка. Більшість рятівників, які жили у СРСР, опинилися поза цими міжнародними практиками вшанування.

Створений 1988‑го фонд "Пам'ять Бабиного Яру" розпочав пошуки рятівників євреїв в Україні. Наступного року заснували звання "Праведник Бабиного Яру". Велику роль у пошуках та відзначенні цих людей зіграв засновник фонду педагог Ілля Левітас.

Лише 1966‑го кияни змогли вперше зібратися і вшанувати пам'ять жертв Бабиного Яру. Монумент розстріляним киянам і військовополоненим відкрили через 10 років. Чому трагедію Бабиного Яру довго замовчували?

– Зразу після війни, поки готували матеріали до Нюрнберзького процесу, газети активно писали про Бабин Яр. Був навіть проєкт пам'ятника.

Потім у СРСР змінилася політика щодо євреїв – і питання меморіалізації цієї теми закрили. Почалися холодна війна і боротьба з державою Ізраїль. До того ж наголос на єврейських жертвах у Бабиному Яру не вкладався в концепцію "Великої Вітчизняної війни". У ній найбільшою жертвою був "радянський народ".

Коли почалася хрущовська відлига, знову заговорили про гідне вшанування пам'яті євреїв та інших жертв нацизму. 1965‑го в Києві провели архітектурний конкурс пам'ятника в Бабиному Яру, але результати не задовольнили Компартію.

Наступного року єврейські активісти організували несанкціонований мітинг. Їх підтримали відомі представники української та російської інтелігенції з усього СРСР. У наступні роки Бабин Яр став місцем щорічного неформального вшанування пам'яті жертв.

Учасників зібрання переслідувало КГБ, людей звільняли з роботи, кидали за ґрати. Історія Бабиного Яру не лише про жертв. Це місце, де тривала боротьба за права людини, за гідне вшанування пам'яті, за право демонструвати свою національну ідентичність.

У Західній Європі євреїв знищували в концтаборах, в Україні – розстрілювали. Чи позначається це на сприйнятті Голокосту?

– Для наукових досліджень практикують розділяти загальне явище на частини. Це дає можливість глибше його вивчити. Для загального розуміння правильніше говорити про історію Голокосту загалом.

Масове вбивство євреїв під час Другої світової війни потрібно розглядати в широкому контексті історії Європи, Німеччини, України, євреїв, західної цивілізації. Це може дати відповіді на запитання: чому це відбувалося і як цьому запобігти в майбутньому? Щоб скористатися уроками історії, треба знати не лише фактаж, а й розуміти причини й наслідки цих явищ.

Методи й етапи вбивства відрізнялися залежно від політики окупації влади. Та загальна тенденція Голокосту була однією – винищення євреїв. Їх націонал-соціалістична ідеологія визначила головними ворогами "вищої арійської раси". В Україні ж важливо подивитися на події Голокосту в контексті інших геноцидів і трагедій, які тут відбувалися, – сталінських репресій, Голодомору, депортації.

 

Нині в Україні є два проєкти меморіалізації Бабиного Яру – державний і приватний. Українська інтелігенція виступає проти другого, бо там присутні російські капітали і він має травматичну концепцію. Як це відображається на процесі увічнення пам'яті загиблих?

– У нашому суспільстві недостатньо інформації про події в Бабиному Яру, долі жертв, повоєнну історію.

Якщо в СРСР жорстко контролювалися будь-які меморіальні ініціативи, то в часи незалежної України влада переважно в це не втручалася. Комплексного бачення того, що має бути в Бабиному Яру, немає. Нині на його території є понад 30 пам'ятників та знаків – і процес хаотичної меморіалізації продовжується.

У Бабиному Яру діє Національний історико-меморіальний заповідник "Бабин Яр". Він недостатньо фінансується, працівники не мають приміщення для наукової, експозиційної та освітньої роботи. Проєкт створення Меморіального музею пам'яті жертв Бабиного Яру в будівлі колишньої контори Єврейського кладовища практично заморожений. Досі в Києві немає музею історії Бабиного Яру. В Україні немає державного музею Голокосту.

Сьогодні Бабин Яр і території колишніх багатоконфесійних цвинтарів – це переважно невпорядкований лісопарк у центрі міста, який жителі використовують для відпочинку. Замість яру – велика транспортна розв'язка, а на місці розстрілів відкрили станцію метро Дорогожичі. На колишньому Єврейському кладовищі побудований Київський телецентр і житловий комплекс. Тому не дивно, що виникає багато приватних ініціатив достойніше вшанувати пам'ять жертв Бабиного Яру.

2016‑го виникла приватна ініціатива побудувати на орендованій території колишнього єврейського цвинтаря "Меморіальний центр Голокосту "Бабин Яр". Обурення громадськості викликали наміри будувати на кладовищі, фінансування цього проєкту російськими олігархами. Запитання виникають і щодо змісту майбутньої експозиції та хто зрештою відповідатиме за кінцевий продукт.

2017 року при Інституті історії України створили робочу групу, яка на замовлення українського уряду розробила державну Концепцію комплексного розвитку Бабиного Яру. Цей документ отримав відгуки й рецензій пів сотні провідних учених України та світу. Концепція пропонує створити в Бабиному Яру ландшафтний парк із забороною будувати на території розстрілів і поховань. За межами Яру передбачене будівництво музейного комплексу, до якого ввійдуть Музей історії Бабиного Яру та Український музей Голокосту. Після зміни влади 2019‑го концепція втратила підтримку уряду.

Сьогодні організація заходів до 80‑х роковин із початку масових розстрілів у Бабиному Яру віддані на відкуп приватному проєкту російських олігархів. У Меморіальний музей пам'яті жертв Бабиного Яру в 2017–2020 роках Україна вклала понад 35 мільйонів гривень. Але його так і не добудували. Більше того, є плани передати будівлю майбутнього музею приватному Меморіальному центру Голокосту "Бабин Яр".

З огляду на значення такого місця пам'яті для України та світу неприпустимо меморіалізацію Бабиного Яру давати на відкуп приватній організації з російським фінансуванням. Уявімо, що в меморіалі Аушвіц на території концтабору Біркенау хтось захотів створити якийсь мистецький перформанс без громадського обговорення і всупереч чинному законодавству. В Бабиному Яру – таке можливе. Бачимо наслідки бездержавного минулого і продовження політики колоніалізму щодо України з боку Росії.

Світовий досвід меморіалізації Голокосту в кожній країні свій, але головну роль у цих проєктах завжди відіграє держава. Приватна ініціатива має бути частиною державної й не викликати конфліктів у суспільстві.

Чи став Голокост частиною історії України?

– Українцям потрібно принципово змінити погляд на місце Голокосту в нашій історії. Все, що відбувалося на території України стосовно євреїв, ромів, кримських татар, греків, болгар, – це українська історія. Із цих позицій потрібно підходити до всіх питань державної і національної політики та меморіалізації.

×