Ексклюзиви
четвер, 21 липня 2011 17:13

"Українки вміють чесно вмирати"
7

Тіло Людмили Старицької-Черняхівської конвоїри викинули з арештантського вагона дорогою до Казахстану
"Ми були першими українськими дітьми, - писала Людмила Старицька-Черняхівська про своє дитинство в Києві. - Не тими дітьми, що виростають у селі, у рідній сфері стихійними українцями, - ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями зі сповитку". Дворянські родини Старицьких, Косачів, Лисенків удома спілкувалися українською. Фото 1882 року
"Виконавицею мого заповіту, - розпорядився наприкінці життя письменник Михайло Старицький (1840 - 1904), - я залишаю свою улюблену дочку Людмилу, яка була моїм ангелом-хоронителем за мого життя і яка любить своїх сестер і брата, й вона не образить їх". Людмила Черняхівська-Старицька казала, що по смерті батька в неї розпочалося "життя з половиною серця"
Олександр Черняхівський (у центрі) та його донька Вероніка (перша ліворуч) під час перебування в Німеччині. Приблизно 1925 рік
Людмила Старицька-Черняхівська (праворуч) та її донька Вероніка Черняхівська (стоїть) з Оленою Пчілкою - матір'ю Лесі Українки, 1927 рік

20 липня 1941 року, коли німці вже стояли під Києвом, її арештувало НКВС. У постанові значилося: "В настоящее время Старицкая-Черняховская германофильски настроена, ждет прихода немцев в Киев". Та навряд чи чекісти справді остерігалися якоїсь небезпеки від 73-річної жінки. Може, просто мстилися за попереднє життя й незалежну вдачу?

Людмила Старицька-Черняхівська народилася у дворянській родині. Батько - український письменник і театральний діяч Михайло Старицький. Рід свій вів від брата московського царя Івана ІІІ, князя Старицького. Мати - Софія Лисенко, також дворянка. Своїм предком Лисенки вважали полковника ???Лисенка Вовчугу?? з часів Хмельниччини. По цій лінії в роду був також турецький паша, що втік на Січ від гніву султана, - гілка Булюбашів. "Отже, як бачите, архібуржуазне, "проклятьем заклейменное", походження", - писала Людмила Михайлівна в автобіографії 1928 року.

Мова її дитинства - українська. З іноземних у сім'ї знали німецьку та французьку. Перший вірш 7-річна Люда написала німецькою. До 8 літ вчилася вдома. Грамоти її навчав материн брат, дядя Коля, - композитор Микола Лисенко. Тексти для диктантів вибирав із творів Нечуя-Левицького. І вчив грати на фортепіано. Вона любила брати несподівані музичні сполучення, а Лисенко цього не визнавав, казав:

- Людина, що бере в лівій руці до-фа-дієз, а в правій - сі-ре-ля, не буде здатна в житті ні до чого!

Потім Людмилу зі старшою сестрою Марією віддали до пансіону мадам Криницької й залишили там самих. Міські діти почали дражнити їх хохлушками. "Сестра моя старша цілі дні плакала, а я, як зле вовченя, мовчала, а вночі з лютою радістю марила про те, що коли виросту, то всім оцим кацапам видеру очі з лоба, випущу їм тельбухи і т. д. Така хижа ненависть підіймалася в душі проти насмішників, що тепер страшно згадувати", - писала згодом в автобіографії.

Приятелів, близьких за мовою і духом, знайшла собі пізніше. Передусім це - діти з родини Косачів, особливо Лариса - Леся Українка. Оксана Забужко вважає, що Людмила була найголовнішим адресатом Лесиних сповідей. Їхнє величезне листування загинуло 1920-го.

Уроки англійської Люда з Лесею брали в міс Копєйкіної - британки, що вийшла заміж за киянина. Сама міс Копєйкіна російської не знала, тож із ученицями спілкувалася французькою. 1895 року Люда й Леся по черзі ходили одна до одної готувати уроки. Якийсь час жили поруч. І їхні музеї тепер поруч - на вулиці Саксаганського, колишній Маріїнсько-Благовіщенській. Тут у будинку №93 Старицькі винаймали квартиру в Хондошків - другий поверх. Це був дерев'яний дім, господар якого з ревнощів застрелив дружину й через те помешкання здавали за дешево.

Це був дерев'яний дім, господар якого з ревнощів застрелив дружину й через те помешкання здавали за дешево

Михайло Старицький через своє меценатство - вклав гроші в перший професійний український театр - позбувся родового маєтку. На старість мусив заробляти на прожиток писанням романів для російських часописів - "у дві руки" з Людою. Бо вона таки успадкувала від батька перекладацький і письменницький хист. Так удвох вони створили трилогію "Богдан Хмельницкий". Її публікувала впродовж 1895-1897 роках газета "Московский листок".

Якось улітку 1899-го Людмила вже збиралась у відпустку, аж тут прийшов аванс за роман, який вони з батьком обіцяли одному московському журналу. Текст просили подати негайно - а він ще не початий, та й батька нема вдома. І Людмила за тиждень написала три розділи й вислала до Москви.

- Українки вміють чесно вмирати! - весело хвалилась після цього своїй приятельці Ларисі Косач.

Вони називали свою компанію - родини Старицьких, Лисенків і Косачів - Сполученими Штатами. Майбутня письменниця Валерія О'Коннор і Людмила ще в молодших класах гімназії написали лицарську віршовану драму й поставили вдома. Валерія грала рицаря з шаблею, сестра Маня - короля, а Люда - відьму-ворожку. У сьомому класі гімназії ставили вдома оперу "Євгеній Онегін": О'Коннор співала партію Тетяни, а Людмила - партію Ольги. Дівчата захоплювалися фехтуванням. Купили собі рапіри, маски, нагрудники й фехтували з хлопцями.

1888-го утворився літературний гурток "Плеяда". Проіснував до 1893-го. Сюди, окрім Лесі Українки, входили, зокрема, Володимир Самійленко, сестри Старицькі - Людмила й Оксана, майбутній Оксанин чоловік Іван Стешенко і студент-медик Олександр Черняхівський. Молоді "плеядівці" не лише писали власні твори та перекладали світову класику. Бувало, взимку всі разом ковзалися на горбатих київських вулицях - Володимирській, Паньківській. Спускалися вниз до їхньої Маріїнсько-Благовіщенської.

Й ось у вересні 1894 року гостра на язик Олена Пчілка пише про Людмилу Старицьку доньці Лесі Українці: "Люда думає вийти за Черняхівського. Якось за це літо вони більше зійшлись, і Люда цілком насмішливий тон з ним змінила на дуже прихильний. Справді, кажуть, виходить заміж за цього "ставного стовбура". Людин штрейх мене дивує! Я часто бачу Черняхівського й не чую од нього ні одного не те що умного, а хоть би не глупого слова. Зуби поблискують, як у здорового веприка. Страх як мені дивно стає з рішення тої Люди!"

Прихильність Люди до Черняхівського сердила й самого Старицького. Казав, що не зможе людям признатися, що це його зять. Мовляв, ми - Рюриковичі, а зять - простий попович. Спересердя Старицький навіть виставив із квартири жениха молодшої дочки Оксани Івана Стешенка - майбутнього міністра освіти за Центральної Ради.

Леся Косач писала матері: "Дивує мене Люда, їй-Богу. Я не можу зрозуміти такої психології, щоб вибирати чоловіка собі так, як шапку або черевики. Се вже щось не по нашій культурі!" Та Людмила таки невдовзі вийшла заміж за Черняхівського. І Леся була дружкою на їхньому весіллі в лютому 1896-го. Через чотири роки в Черняхівських народилася дочка Вероніка. "Це мій найкращий твір", - писала Людмила Михайлівна.

Дивує мене Люда, їй-Богу. Я не можу зрозуміти такої психології, щоб вибирати чоловіка собі так, як шапку або черевики. Се вже щось не по нашій культурі!

Після поразки Української Народної Республіки та її більшовицької окупації Старицька-Черняхівська не емігрувала, як немало інших діячів УНР. На сяке-таке життя заробляла перекладами. От їй замовили перекласти лібрето опери "Аїда" - але так, щоб ніде не було слова "цар".

- А як замінити - предсовнарком, чи що? - запитала.

1925 року вона читала у вузькому колі свою нову п'єсу "Переможці". У ній герой, щоб урятувати наймилішу людину, погоджується на провокацію спецслужб. Зрештою, за кілька років так і сталося. На інсценізованому в Харківському оперному театрі процесі сфабрикованої чекістами для розгрому старої української інтелігенції Спілки визволення України більшість звинувачених визнали себе винними. Щоб урятувати близьких. Учинив так і академік-літературознавець Сергій Єфремов, якому "призначили" роль лідера СВУ. Ясна річ, 1925-го Єфремов про це ще не знав. Та занотував у щоденнику, що п'єса хоч не дуже сильна, але це "документ нашого падлючого часу".

"Швидше Робінзон написав би на своїм острові роман чи драму, ніж можу це зробити я тут. Він принаймні мав і спокій, і час, і П'ятницю, а в нас ні спокою, ні часу, ні П'ятниці нема, - писала тоді ж із підрадянського Києва Людмила Старицька-Черняхівська в листі до Парижа історику й публіцисту Ількові Борщаку. - Папуг багато, але вони не розважають. Та годі вам писати про наше життя - ви його розуміти не зможете, як не можете розуміти "четвертаго измерения". Люди, що дозволяють тут собі розкіш залишатися чесними людьми, засуджені на страшне існування".

Серед 45 підсудних у справі Спілки визволення України була й 61-річна Людмила Старицька-Черняхівська. На процесі в березні-квітні 1930-го вона - у горжетці й із лорнеткою в руці - не раз переходила в наступ, відкидаючи обвинувачення. Іще перед тим, на одному з допитів, заявила:

- Тому що Україна, пригнічена 250-літнім пануванням російського царату, не надбала потрібних культурних вартостей, першим завданням, на мою думку, була й буде культурна праця. Що ж особисто до мене, то я вважаю за краще в міру сил моїх і можливостей працювати на придбання Україні культурних вартостей, ніж бути статистом у непевній політичній організації.

Слідчі казилися від її іронічних реплік. А на процесі експромтом, без помилки, вона цитувала світову літературу. Тим часом "Літературна газета" - попередниця "Літературної України" - громила Людмилу Старицьку-Черняхівську: "Ця колишня пані, що сумувала за "громадською діяльністю", лишившися біля "розбитого корабля", намагалася свій підмочений авторитет використати для контрреволюційного оброблення того літературного гуртка, що гуртувався навколо неї".

Вона так обороняла себе й чоловіка, професора-гістолога Київського університету, що суд ухвалив щодо Черняхівських на диво м'який вирок: вислати їх із Києва до Сталіно - теперішнього Донецька. Але друкуватися тепер вона вже не могла, навіть переклади. До Києва повернулися 1936 року. Жили на нинішній вул. Гончара, 31. Старицька-Черняхівська пішла працювати на швейну фабрику робітницею. На сцені Київської опери тим часом ішли "Аїда", "Чіо-Чіо-сан", "Ріґолетто" в її перекладах. Та дирекція вирішила не платити гонорарів опальній письменниці. Вона подала до суду й виграла.

Вона так обороняла себе й чоловіка, що суд ухвалив щодо Черняхівських на диво м'який вирок: вислати їх із Києва до Сталіно - теперішнього Донецька. Але друкуватися тепер вона вже не могла

Донька Вероніка - поетеса, перекладач із кількох європейських мов - в перші роки радянської влади вийшла заміж за німецького банкіра. Жила в Берліні, але за якийсь час повернулася до Києва. На свою погибель. Узимку 1938-го Вероніку Черняхівську заарештували. Звинувачення - шпигунство на користь Німеччини. Вирок - 10 років без права листування. Це означало розстріл. Але тоді про це ще не знали.

Була чутка, що Вероніка збожеволіла в ув'язненні. Олександра Черняхівського 1939-го ця звістка звела в могилу. А 72-річна Людмила Михайлівна не здавалася. Слала листи до Москви - Сталінові, Ворошилову, Калініну. Роздобула список жіночих таборів у Сибіру, почала надсилати туди продуктові посилки. Одна з них не повернулася із Томська. Вирішила, що донька там і поїхала її шукати. Безрезультатно: Вероніку розстріляли ще 22 вересня 1938-го в Києві.

Людмилу Старицьку-Черняхівську після арешту разом із сестрою Оксаною Стешенко вивезли вантажівкою до Харкова. Звідти в "товарняку" до Казахстану. Вона померла в дорозі у вересні 1941-го. Її тіло конвоїри викинули з арештантського вагона. Де саме й коли - достеменно невідомо. Як і те, чи є десь її могила.

Переклад українською "Робінзона Крузо" зник

1868, 29 серпня - Людмила Старицька-Черняхівська народилася в Києві, в сім'ї письменника Михайла Старицького. У Старицьких були ще дочки Марія (1865-1930) і Оксана (1870-1942). Діти Ольга та Юрій померли рано. Михайло Петрович мав зріст більш як 190 см. У нього вдалася Марія, актриса імператорських театрів. Людмила на зріст була найменшою з трьох сестер.

1886 - закінчила київську гімназію Віри Ващенко-Захарченко на вул. Фундуклеївській.

1889 - в журналі "Киевская старина" надруковано перший великий твір Людмили Старицької - "Жива могила". Загалом у її літературному доробку - проза, літературна критика, кілька десятків п'єс. Деякі з них, як-от "Гетьман Дорошенко", ідуть на сцені й досі. Переклала українською "Робінзона Крузо", але переклад зник, а також лібрето опер "Аїда", "Золотий півник", "Чіо-Чіо-сан", "Ріґолетто", "Черевички", "Фауст".

1905-1906 - жила разом із чоловіком, лікарем Олександром Черняхівським, у Баку. По поверненні до Києва працювала в редакції газети "Рада" - завідувала відділом "По Росії". У наступні роки входила до Товариства українських поступовців, "Просвіти", Українського наукового товариства. Була головою Українського клубу, редактором "Літературно-наукового вісника".

1917, вересень - обрана до Центральної Ради. Працювала в Театральному комітеті при Секретаріаті освіти. Належала до соціалістів-федералістів - інтелектуально це одна з найсильніших фракцій Центральної Ради, але вони не мали підтримки й не грали вирішальної ролі.

1929 - заарештована у так званій "справі СВУ". Після суду влітку 1930 року разом із чоловіком вислана до Сталіно, нині - Донецьк. Він там викладав на кафедрі гістології медінституту. 1936 року обоє повернулися до Києва.

1941, 20 липня - арештована чекістами разом із сестрою Оксаною.

Наприкінці 1920-х Людмила Старицька-Черняхівська писала, що всі нащадки Старицького так чи інакше мали причетність до літератури. "Сподіваюся, що їхні діти і онуки теж будуть писати драми, романи, вірші". Та на початок 1940-х практично всіх із цього великого роду знищили. Дожила до кінця 1980-х лише Ірина Стешенко, дочка Оксани та Івана Стешенків, небога Людмили Михайлівни.

 

"Я ніколи в житті не пливла за водою і не боялася осуду юрби, не боюся його й по смерти… Вся наша молодість і зрілий вік були обожнюванням Революції - героїзм, захват, напруження найвищих сил душі, творчі сили, вогонь натхнення - ось що, здавалось нам, несе з собою Революція. І вона прийшла. Прийшла, розбила кайдани, зруйнувала весь старий лад, але разом із тим втоптала в болото все святе, винищила все чисте, все молоде душею. Кров'ю залляла всю землю, убила віру в совість, в ідеали, поставила над усім криваве насильство, хижу тиранію. Знесилені люде не встояли в боротьбі - і чорною хвилею розлилася по спустошеній землі "всенародная подлость". Та поруч з тим вибухнув такий вогонь героїзму, який осяяв те чорне болото золотим світом і показав нам безсмертну силу людського духу. Щасливі ті люде, що не бачитимуть того, що довелось нам пережити, але разом з тим, вони не відатимуть тої висоти, до якої знеслася душа людська в ці страшні хвилини".

Зі спогадів Людмили Старицької-Черняхівської, написаних 1929 року, коли перебувала під арештом

Зараз ви читаєте новину «"Українки вміють чесно вмирати"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

37

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути