Молдавський господар Стефан Великий писав свої грамоти староукраїнською

 

Найдавніший в історії запис української народної пісні подав у своїй граматиці чеський мовознавець Ян Благослав 1571 року — "Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?". Співається в тій баладі про Стефана-воєводу, який командує ротою волохів — так називали предків сучасних румунів і молдаван. Дівчина просить його, щоб узяв її під вінець. Стефан відповідає, що не може, бо вона низького походження. Дівчина з відчаю кидається в Дунай.

Та воєвода таки її рятує:

Ніхто не доплинул красную дівоньку,

Доплинул дівоньку Стефан-воєвода,

І узял дівоньку за білу ї ручку:

"Дівонько, душенько, миленька ми будеш".

Історики сходяться, що оспіваний у давній українській баладі Стефан-воєвода — правитель Молдавського князівства господар Стефан ІІІ, ще за життя названий Великим (1433-1504). У його державі, що охоплювала теперішні східну Румунію та Молдову, офіційною мовою до XVII ст. була руська — тобто староукраїнська. "Милостію Божією, ми, Стефан-воєвода, господар Землі Молдавскої, cвідомо чиним із сим нашим листом, каждому доброму, хто коли на нем узрить або єго чтучи услишить..." — розпочинав свої грамоти Стефан Великий. За його правління близько третини населення Молдавії становили русини-українці. Перші Євангелії староукраїнською мовою, Путнянське та Гуморське, з'явилися в Молдавії, за Стефанового володарювання. Він надав привілеї львівським купцям для торгівлі в Молдавському князівстві й допомагав грішми церквам і монастирям у Галицькій Русі.

Молдавія до середини XIX ст. була одним із трьох окремих князівств, із яких постала теперішня Румунія, разом із розташованою на півдні Волощиною та на заході Семигородом — Трансильванією. Усі три держави заселяв той самий народ, який розмовляв однією мовою. Іноземці називали його "волохами", а вони самі себе "румунами".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Назву Молдавії літописці виводили від клички пса

Господарем Молдавії Стефан став 555 років тому — 14 квітня 1457-го. Владу захопив силоміць у свого дядька Петра Арона. Той здобув престол, отруївши власного брата — Стефанового батька, господаря Богдана ІІ. Стефан утік із Молдавії до волоського господаря Влада Цепеша — того самого, з якого Брем Стокер згодом зліпив образ вампіра Дракули. Стефан попросив у нього військової допомоги. 1457 року він очолив 6-тисячне волоське військо й вирушив на молдавську столицю Сучаву, на півночі нинішньої Румунії. До нього швидко долучились молдавани. 12 квітня Стефан завдав Петрові Аронові першої поразки, а за два дні остаточно розгромив. Суперник утік до сусідньої Польщі. З молдавськими аристократами-боярами, невдоволеними новим господарем, Стефан не панькався. Після однієї з битв, наприклад: "стратив за зраду або за несумлінне виконання військових завдань одразу 20 значних бояр, яким стяли голову, і 40 малих, яких усіх настромили на палю", — пише сучасний румунський історик.

"Був цей Стефан не такий великий станом, гнівний і швидкий до пролиття невинної крові: багато разів, на бенкетах убивав людей без суду, — пише молдавський літописець Ґріґоре Уреке. — Попри це, був людиною з метким розумом, не ледачий, знав робити своє діло — перебував там, де ніхто й не подумав би. Майстер у справі воєн, де було потрібно, кидався сам у бій, щоб його військо не втекло з поля бою і щоб йому допомогти". А воював Стефан Великий за 47 років свого правління Молдавією багато й успішно — проти Османської імперії, Угорщини, Польщі. Збудував та зміцнив фортеці вздовж кордонів своєї країни. Зокрема, Хотинську й Білгородську фортеці в нинішніх Чернівецькій та Одеській областях. Молдавський флот, що з'явився саме при Стефані, плавав до самої Генуї та Венеції.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 600-річчя Чернівці святкують без "свідоцтва про народження"

Зміцнившись на молдавськім престолі, Стефан від 1470 року перестав платити данину турецькому султанові, яку щороку зобов'язувався давати до Стамбула його попередник Петро Арон. А коли союзник турків татарський хан учинив набіг на Молдавію, господар розбив його військо. Узяв у полон ханського сина. Стратив і його, і всю делегацію, яку хан надіслав для викупу. Молдавського вискочку мав провчити султанів воєначальник Сулейман-паша. Зібравши 120 тис. війська, той рушив на Молдавію. Стефан міг протиставити лише 40-тисячну армію. Виграти з нею відкритий бій було годі, тож господар обрав тактику випаленої землі.

Відступаючи вглиб своєї країни, молдавани все за собою знищували. Ховалися в лісах і зненацька нападали на османські загони. Копали ями, в яких ламали ноги турецькі коні, скидаючи додолу вершників. Підійшовши 10 січня 1475 року до Сучави, турки зустріли там несподіваний опір молдавського війська. Розбивши його передові загони, паша вже готувався ввійти до міста. Аж тут із лісу вискочив Стефан зі своїми основними силами. За кілька годин османське військо було розгромлене. "Найбільше лихо, яке впало на наші голови за всю добу ісламу", — так назвав цю битву турецький літописець. А Стефан уже за два тижні розписав у листах до західних монархів, що турків можна перемагати навіть малими силами. Просив допомогти відбити наступні напади — бо ж, ясна річ, султан не проковтне такої ганьби.

"Він найбільш гідний того, щоб йому передати провід і командування спільних сил християн проти невірних турків", — писав про Стефана Великого тодішній польський літописець Ян Длуґош. А Папа Сикст IV назвав молдавського правителя "Оборонцем Христовим". Але європейські монархи з допомогою йому не прийшли, коли турки невдовзі знову атакували Молдавію.

Господар тримався своєї тактики: докучлива партизанка, засідки й напади. Через брак продовольства турки повернулися додому, так і не провчивши бунтівного господаря.

1484 року турки й татари таки захопили причорноморські землі Молдавського князівства — нинішню південну Одещину — з фортецями Білгород і Килія. Це сильно вдарило по молдавській торгівлі, Молдавія відтоді назавжди втратила вихід до Чорного моря. Без жодної підтримки ззовні Стефанові щораз важче було протистояти туркам. Тому 1503-го, за рік до смерті, господар підписує угоду з султаном Баязидом ІІ. Той гарантує Молдавії незалежність, а Стефан погоджується платити формальну данину. Господар фактично викупив у Баязида право робити, що хоче. Але не встиг. Наприкінці життя він захворів на подагру. Господареві відрізали ногу. Він помер на 72-му році життя. "Стефана-воєводу поховала країна з великим жалем і плачем у Путнянському монастирі, який він сам спорудив, — пише Ґріґоре Уреке. — Жаль був такий, що всі плакали за ним, немовби за власним батьком".

×