— Бабин Яр став символом однієї з найбільших катастроф в історії Європи. Уособлював знищення євреїв у Східній Європі, подібно як концтабір Аушвіц для Західної, — говорить історик Ярослав Грицак, 61 рік. — Але якщо про Аушвіц знали у світі, то про Бабин Яр — ні. Він став ще й символом свідомого замовчування радянським режимом цієї сторінки історії. Це тяжка спадщина України, маємо навчитися про неї говорити.
Під час Другої світової війни 19 вересня 1941-го німецькі війська увійшли до Києва. За кілька днів радянські диверсанти підірвали основні будівлі на Хрещатику. Окупанти використали це як привід для знищення євреїв міста. За нацистською ідеологією цей народ був "меньшовартісним" і загрожував "німецькій расовій спільноті". 28 вересня у Києві розповсюдили наказ, щоб вони зібралися наступного дня на розі вул. Дегтярівської та Мельникова. Ніби для евакуації.
Вранці прийшли десятки тисяч людей. Їх відправляли до Братського кладовища — нині територія телевежі. Відбирали гроші, коштовності, документи, верхній одяг. Вели до півторакілометрового яру, роздягали догола і вбивали пострілами в потилицю.
За день розстріляли майже 22 тис. Інших загнали на ніч у гаражі. Вбили 30 вересня. Німецькі сапери підірвали схили, щоб засипати тіла. У Бабиному Яру за два дні знищили 33 771 людину, за роки війни — до 100 тис.
— Жителі України повинні знати, що це їхня трагедія. Відбулася не лише за участі євреїв. Українці були серед поліцаїв, яких залучали до організації процесу розстрілу. Через це ми не повинні загорджуватися і казати, що не маємо до цього відношення. Усі європейські народи долучалися до втілення Голокосту. Треба нагадувати, що зло — всеосяжне. Ніхто не має імунітету до нього. Слід пам'ятати про це й обережно ставитися до минулого. Щоб таке ніколи не повторилося.
Українців знищували в Бабиному Яру протягом 1942–1943 років. Зокрема, понад 600 членів Організації українських націоналістів. Серед них — поетеса Олена Теліга.
Українці-дисиденти зробили все можливе, щоб пам'ять про Бабин Яр увіковічнити. Ключову роль відіграла промова Івана Дзюби під час стихійного мітингу 1966 року. Він соромився того, що серед його народу були співучасники акції знищення євреїв. Та наголосив, що не всі українці — антисеміти. Так як і не всі євреї мають антиукраїнські настрої. Закликав робити все можливе, щоб підтримувати мирне співіснування.
Війну з німцями радянська влада поклала в основу своєї ідеології. Називали "Великою вітчизняною". Постійно акцентували увагу на ключовій ролі Союзу Радянських Соціалістичних Республік у перемозі над нацизмом, підкреслювали велику кількість жертв. Але пам'ять вбитих у Бабиному Яру довгий час не вшановували. Чому?
— В СРСР про Голокост не говорили. Євреїв не виокремлювали, подавали їх знищення як терор проти радянських громадян. Ніби їх розстрілювали не за приналежність до окремого народу, а як представників радянської ідеології. Це брехня.
Замовчування Голокосту відбувалося послідовно по всьому Радянському Союзі. Тільки в Балтійських країнах було дещо вільніше. В Україні трагедію замовчували повністю. В історії УРСР про євреїв не згадували взагалі, ніби вони тут ніколи не жили. Хоча насправді мешкало чи не найбільше, порівняно з іншими країнами.
Кияни пам'ятали про Бабин Яр, у сім'ях згадували загиблих родичів і знайомих. Та не мали місця, куди могли б прийти і вшанувати пам'ять. Радянська влада вдавала, що нічого не було. Люди збиралися біля пустирів.
У січні 1946-го в Києві відбувся суд над нацистами — справа №1679 "Про злочини німецько-фашистських загарбників на території Української РСР". Одним із головних свідків на ньому була акторка театру ляльок Діна Пронічева, якій вдалося вижити під час розстрілу в Бабиному Яру. До смертної кари через повішення тоді засудили 12 людей. Їх стратили 29 січня 1946 року на площі Калініна — зараз майдан Незалежності. Чи відомі ще випадки покарання за причетність до злочинів у Бабиному Яру?
— Набагато більше було заведено справ на місцевих за співпрацю з нацистами. Особливо проти українців. Під час Другої світової війни у СРСР про них говорили виключно в негативному контексті. Якщо були якісь добрі згадки, то називали "росіянами" чи "радянським народом". Пам'ять про Голокост в Україні використовували для показу українців спільниками Гітлера.
Але ж були й такі, хто рятував євреїв. Як до них ставилися?
— Серед народів, які допомагали євреям — українці становлять одну з найбільших груп. Але єврейська тема заборонялася через офіційну політику СРСР щодо Ізраїлю. Тому люди соромилися того, що рятували євреїв. Хоча ризикували життям цілі родини. За приховування — їх розстрілювали. Карали сусідів, які не написали донос.
Односельчани не надто прихильно ставилися до тих, хто рятував євреїв. Підозрювали, що це робиться за гроші. Бувало, дійсно платили, але ж ці кошти потрібні були на харчі, на одяг. Бідний врятуватися не міг.
Знаю випадки, що люди довго мовчали про допомогу євреям. Про їх вчинки ставало відомо лише пізніше, коли врятовані хотіли віддячити.
Ще одна причина замовчування подвигів — чинили їх невигідні Радянському Союзу. Багато до рятувальних акцій доклалася греко-католицька церква, митрополит Андрей Шептицький і його брат Климентій. Вони врятували кілька сотень євреїв. У СРСР їх називали націоналістами та колаборантами.
Чи достатньо зробили українці для вшанування жертв Бабиного Яру за роки Незалежності?
— Зробленого мало. Це одна з найганебніших сторінок за 30 років. Рівень усвідомлення цієї трагедії низький. Активізувалися з появою суперечок навколо російського проєкту 2016-го. Почалася дискусія між євреями обох країн — "путінюден" і "жидобандерівцями".
Якщо ми маємо серйозний намір щодо європейської інтеграції, то потрібно дати лад минулому. Ключову роль у цьому повинна відіграти держава, яка представляє національні інтереси. Вона зобов'язана цікавитися і відповідати за національну пам'ять.
Історія українців довго замовчувалася. Тому вони надолужують своє, менше звертаються до єврейської чи польської історії. Але це не виправдання. Час ставить нові вимоги. Голокост — центральний символ європейської пам'яті. А Україна — одна з головних територій Голокосту.
Слід думати про інтеграцію українського минулого в європейський простір. Колись польська професорка Марія Янонь сказала: "Ми йдемо до Європи, але зі своїми мертвими". Треба говорити не тільки про Голокост, Голодомор, депортацію кримських татар, а й всі інші трагедії, які мають геноцидний характер. Слід показати Європі, що Україна була в центрі великої катастрофи. Вона тривала з 1914-го по 1947 роки.
Тому маємо право вимагати до себе окремого ставлення. При відповідальнішому відношенні до минулого, отримуємо шанс краще вписати Україну в європейський простір.
В Україні триває боротьба між двома проєктами в Бабиному Яру — державним та приватним. Який шлях виходу з цієї ситуації?
— Шлях є, але немає політичної волі, щоб стати на нього. Він простий і загальноприйнятий. Слід провести конкурс проєктів і створити міжнародну комісію. Вона оцінить й винесе рішення.
У Варшаві створили прекрасний музей історії євреїв. Робили цілком відкрито у співпраці польського уряду, влади Варшави, єврейської спільноти й Ізраїлю. У нас ні керівництво держави, ні київська влада на таке не спромоглися. Віддали перевагу приватному проєкту. Пішли радянським шляхом: я начальник — ти дурак. Або хто має гроші, той замовляє музику. Порушений принцип змагальності.
Серед спонсорів приватного проєкту є російські олігархи, які фігурують у справі втручання в американські вибори 2017 року, — коли переміг Дональд Трамп. З точки зору міжнародного права, він злочинець. В Україні на це увагу не звертають і не говорять. Такі люди не мають права долучатися до творення політики пам'яті.
2 
1
Коментарі