З Анатолієм Пашиніним ми розмовляємо в Одесі. Тут він зайнятий в репетиціях театральної вистави. За кілька днів всьоме поїде в АТО.
"Треба було вчасно увімкнути тут зміни. Такого не сталося. Ви вийшли, поклали кращих молодих пацанів і розійшлися"
Я бачила ваші грудневі фото з АТО, коли ти зустрічався з кіборгами в Пісках. Часто буваєте на передовій?
- Їжджу туди з листопада, щоразу по 5 днів мінімум. Я націонал-анархіст. Тому найближчі мені по духу "азовці". Довго вірив Ярошу. Тепер, коли бачу, як він безініціативно веде війну, довіра до нього пропала. Все більше переконуюсь: це не влада злила Майдан, а такі несміливі "дівчатка" як Парасюк, Береза, Ярош. Тепер вони сидять в Раді з тими, хто вчора на Майдані в них стріляв. У Яроша навіть елементарну бузу злодійську не змогли розрулити шито-крито і відшити двох своїх хуліганів.
Раніше ви про Яроша були іншої думки.
- Ще півроку тому він мав шанси щось змінити. Цю війну, якщо бути українським націоналістом, можна було закінчити за місяць. За рік територія АТО в два рази більшою стала. Хто тобі, Ярош, заважає? У тебе найкращі воїни в світі. Якщо він не оговтається, його затопчуть свої ж через півроку. Ярош стоїть на табуретці, в якої відпилюють ніжки. Він намагається щось пояснювати, замість того щоб руки повідбивати тим, хто це робить. В української влади немає планування, бачення. У комбатів тільки хоробрість є. Але хоробрість повинна бути з мозгами. Мозги треба мати, щоб зрозуміти, що їх не вистачає.
У східних єдиноборствах: куди спрямований погляд, туди спрямована й енергія. Якщо б єш куди дивишся, то це нокаут. Українці не бачать поки, куди бити.
Треба було вчасно увімкнути тут зміни. І люди зрозуміла б: прийшов господар на цю землю. Такого не сталося. Ви вийшли — поклали молодих пацанів, кращих, як завжди, і розійшлися. Замість того, щоб дотиснути сепаратистів, до вас приходить наказ "здаємо Луганськ".
Українці легко віддають свої перемоги. Багато комбатів зараз катаються в Америку, ведуть блоги, сидять в парламенті, словом – "воюють, нікому не заважають". Я хочу запитати у них: чим ви зайняті? Ви багато позицій здали тому, що продовжуєте слухатися чиїхось наказів. А де були ті, хто зараз вам наказують, на початку війни? Як ви давали собі раду без них? І чому, як тільки вони стали вам наказувати, ви почали відступати і потрапляти в котли?
Як змінити ситуацію?
- Українців більше 40 мільйонів. А необхідно покарати порядку 1 мільйона людей — ментів, есбеушників, чиновників, усіх військових званням старших за майора, які служили злочинному режиму. Відсунути їх від посад, позбавити права обирати і бути обраним.
Заберіть у пенсіонерів право голосувати. Людина не платить податків — вона не має права вирішувати, на що вони витрачатимуться. Є у вкладчині твої гроші — п'єш з нами. Немає — вибачай, ми скидалися на трьох. Чому ці люди повинні за мене вирішувати майбутнє моє і моїх дітей?
Кожне рішення треба виносити на референдум — без папірців. Є сайт Верховної Ради. Людина заходить, вносить номер свого паспорта і пише — "так" чи "ні". Громадянин не зобов'язаний нікому нічого пояснювати. Пояснювати держава повинна йому.
Ви чиновників на посади собі вибираєте, ніби заміж ідете. Ви працівника собі набираєте, чи кого? Саакашвілі - звичайний менеджер, який повинен робити свою роботу. Якщо він дійсно хоче бути корисним українцям, він буде землю гризти.
Україні вводять зовнішнє управління. Сюди приїжджають керувати з різних країн.
А хто править Росією?
- Така ж орда. В Росії з 2004 року заборонено набирати на прокурорські курси людей з російськими прізвищами. В Москві і крупних містах немає дільничних - росіян. Всі посади, на яких можна нічого не робити і отримувати зарплату, розібрали собі безнаціонали.
І в Україні, і в Росії важіль влади — інформаційна політика. На українських телеканалах переважають дві емоції — ненависть і страх: "Все пропало!". Тому українці падкі на будь-яку похвалу, не розбираючись чи вона щира. Українці звикли обманювати себе. "Як ви ставитеся до війни в Україні?" От з цього моменту й хваліть. Такі діалоги ви ведете з усіма зірками. Але хто дійсно Україну підтримав - актор Олексій Горбунов. Він позиціонував себе в російському і міжнародному кіно як український актор. З нього сміялися: "Який ти українець, Горбунов?" Він абсолютно серйозно казав: так. Коли почалася війна в Україні, Горбунов кинув свої шалені гонорари в російському кіно і поставив на карту своє ім'я. Але коли тобі за 50, уже не потягнеш таких навантажень, як раніше. Якщо ж потягнеш — то помреш на сім років раніше. І хто йому сказав тут за це спасибі? Він досі в боргах, не може житло собі тут придбати. А в його московській квартирі, я впевнений, вже чеченці прописані давним-давно.
Ви теж поставили на карту все, виїхавши з Росії і підтримавши українців.
- У житті завжди щось на щось обмінюєш. У Росії, щоб мати кар'єру, треба робити як Пореченков: з''їздити на передову і популяти по українських бійцях. Зате він має і виноградники в Краснодарі, і збройні кімнати в Москві, і колекцію автомобілів та мотоциклів.
Я віддав усе, що мав. Може, не так багато і мав. Але у вересні минулого року було чимало. Більше допомагати українським військовим не можу.
Торік всіх дуже зачепило відео, де ви на Хортиці висловлювали Україні підтримку.
- Я звертався не до українців, а до русів - до російських людей, які мене почують. Слово "росіянський" вживаю як лайливе. Воно для мене рівносильне значенню "ординець". Коли кажеш "я рус" — це одне, а коли кажуть "я росіянин" - моя рука тягнеться за маузером.
"Кремль тримається на пропаганді і енергоносіях"
Чому скдадається враження, що в Росії мало людей, які себе відчувають русами?
- Люди в Росії перебувають зараз у стані рабів. Кремль тримається на пропаганді і енергоносіях: "не будете слухатись — відключимо газ". От люди і слухаються.
Коли можливий відкритий протест у Росії?
- Один із відомих націоналістів В'ячеслав Мальцев вважає, що цьому режиму прийде кінець 5 листопада 2017 року. Можливо, раніше. Але коли прийде час, ви побачите людей. яким діватися нікуди. Росіяни - мій рідний народ, яким я пишаюся. Хоча приводів для гордості він дає все менше.
Російським народом досі керує дурість, як і українським. Я 20 років тому вступав в інститут. Заходжу зараз до себе на кафедру — все те саме. Підручниками після мене тільки шестеро користувалися. Люди втрачають навик читання. А я б книжками відновлював бійців з поламаною психікою, які вертаються з фронту каліками.
Яку ціль можна дати їм?
- Солдатів після війни треба мотивувати заново. Навчити їх радіти.
Як відновити людину, яка стала після війни інвалідом?
- Людина на інвалідному візку не бігає на пляж. Саме час її вчити. Треба накидати список книг на 300 - 50-60 авторів. Це читається за 5 років. Поставте йому поруч миску фруктів. Нехай сидить і читає. Поясніть: осилиш 20 книг — отримаєш цю посаду, осилиш більше — підеш на підвищення.
Хай він не досвідчений. Зате ми маємо абсолютно чесну людину, яка знає, що таке втрата. Він знає ціну життю. Я не кажу, що всіх інвалідів війни потрібно у владу. Але їхній людський потенціал потрібно організувати, а не залишати напризволяще.
Недавно був на концерті в Олексія Горбунова. Він своїх знайомих бійців з АТО запросив, вони приїхали на візках. Один солдат без ноги попросив мене: "Підемо зробиш мені укол. Я сам не зможу". Йому і сидіти боляче, і стояти — тому що ногу обрізано по саме. Кістка впирається скрізь. Поки я йому колов, він сказав: "Я тільки про одне шкодую: чому мені ногу по яйця відірвало. Відірвало б хоча б по коліно". Я відвернувся і дивився у вікно, бо не міг слова вимовити.
Наскільки війна змінює людей?
- Ті, хто добровільно їдуть в АТО, вже відрізняються від решти. Вони відновляться. Проблема в іншому — як держава ставиться до кращих своїх людей.
Я спав з ними взимку у мокрому льоху. Поруч кашляв солдат з температурою. Ми відчерпали воду, а вранці нова натекла. Зима ж, лютий. Прокидаєшся наполовину мокрий. Підходиш до кочегарки, притуляєшся і тремтиш.
На полігоні у Василькові солдати їдять лайно. Досі пам ятаю — ложка перловки і дві тухлі рибини. А поруч генерали - жеруть, п'ють. А це зводний батальйон, це офіцери, які тільки-но від сімейних столів відійшли. Хоч пошануте їх. Я їв це, порушивши для себе всі табу.
Майте совість не присилати другосортну свинячу тушонку на війну. Солдати-татари стогнуть. Я бачив татар, які їли місяцями одне печиво. Я кажу йому: "Ти тут один, Аллах не бачить". - "Якби я міг отак-от, коли ніхто не бачить, я б тут і не воював".
На вокзалі солдат купує цигарки і ох...є від їх різноманіття. Тому що на війні він курив тільки "Прилуки" червоні, від яких очі лізуть. Хоч би одна паскуда підійшла і купила йому те, що сам курить, і швидко б відійшла, щоб не залишати людину у зніяковінні.
В тилу люди навчились не помічати війни?
- Прогуляйтеся Запоріжжям ввечері — знайдете багатьох, які досі чекають Путіна. Досі в їхньому житті нічого не змінилося. Втім, як і в житті більшості українців. Що ви хочете від міста, де досі стоїть Ленін? Коли я з хлопцями намагався його скинути, вийшли мусори, стали зі щитами й огородили його залізними решітками. Причому мусори стояли з українськими прапорами. "Візьміть уже комуняцькі, - кажу їм. - Вони ж у вас все ще стоять в кабінетах. Чому ви їх не виносите?"
Хочете пам'ятник Леніну? Ставте на цвинтарі. Там йому місце. А на площах на пам'ятники заслуговують хіба що Ліна Костенко і Надя Савченко, причому при житті.
Носіння зброї має бути легалізовано?
- Зброя потрібна кожному. Володінню зброєю треба навчати вже в школі, щоб перше знайомство з ножем не сталося в підворотні, коли тебе перестрівають бандити.
Коли ви познайомилися з ножем?
- 4 січня 2009 року. Звичайний гоп-стоп у Москві. Мені вдалося від двох чеченців відбитися. Але отримав ножові поранення. Коли приїхав у Запоріжжя, мав уже при собі ніж. Колись мій старший брат сказав золоті слова: "Що б не сталося, пам'ятай одне: нехай плаче чужа мама, а не твоя".
"Щоб змінити свідомість нації, треба виховати хоча б одне сите покоління"
Як виховати сильну людину?
- Найкраще, як на мене, — це хороший памперс, хороша книга і море фруктів. Щоб змінити свідомість нації, треба виховати хоча б одне сите покоління.
Кажуть — "ваші діти це ваша старість". Не можна настільки споживацьки ставитися до дітей. Коли ви хворієте на очах у них і мучите їх цим – ви їх спотворюєте. Ви не благодатні дідусі. Я буду благодатним дідусем, тому що розумію, що єдине місце, де я можу залишилися, - це тільки у дитини в голові.
Ваші діди були такими?
- Мій прадід прожив 112 років. Ми його не ховали, він зібрав кілька поколінь своїх і сказав: "Я відчуваю, що стаю старим. Хочу попрощатися". Поки ми спали, взяв карабін, хлібину і пішов у тайгу. Вранці прокинулися — його немає. Він не хотів, щоб діти бачили, як він помиратиме. Я не бачив як помирають моя бабуся і дід. Бабусю я запам'ятав тільки яскравою. Вони не страждали переді мною. Це були горді люди.
Я народився в один день з дідом Костею. Він пройшов сім воєн. Двічі горів у танку. Був механіком у льотчика Івана Кожедуба. Дід його заговорив. Кожедуб два рази падав на літаку, посадити його навіть не міг нормально. А після того, як мій дід в 1943 році у нього став механіком, в ескадрильї не було ніяких втрат. У мене було подібне. У 79-й бригаді я поцілував решітку БТР-а у правий кут. Недавно мені показували фотографію: протитанковий снаряд влучив саме туди. І не розірвався. Просто впав і вигорів. Сапери його потім розібрали —справний. Погано, що мій дід мене так і не побачив, не дожив. Мама досі горює, що я не потримався за дідову руку. Але запах його я знаю. Коли приїжджаю додому, відкриваю сервант — так його кашкети лежать. Вдихаю їх і згадую, як пахнув дід. Нагород його лишилося багато. Тоді як у мого брата, який 25 років служить народу України, тільки дві. Хотіли дати якусь третю, але виявилося, що за неї треба платити. Тому більшість героїв з орденами — фальшиві.
У 2004 році ви зіграли Михайла Гурмана в українському фільмі "Украдене щастя". Як оцінюєте той досвід?
- Мене української для цієї стрічки вчив Віталій Лінецький. Там багато дає українська мова. Коли ми озвучували це кіно для росіян російською, пропало все. Дивитися стало неможливо. Мало дивитися українське кіно, його треба чути.
Фільм - шикарний. Але що в результаті? Де оператор Володя Гуєвський? Де зараз режисер Андрій Дончик? До "Украденого щастя" він зняв шедевральний "Кисневий голод". Чому йому після цих фільмів не дали змоги знімати далі?
Тому що він не нащадок гучного прізвища. В Україні актори – або самородки, або їх бездарні нащадки, на яких відпочиває природа. Великий Бучма міг просто б спати на сцені, і люди б дивилися. Зараз більшість акторів до старості займають не свою нішу. А молоді не хочуть вчитися, бо сенсу немає.
Я часто їздив в СВ-вагонах із Пітера до Москви, щоб тільки поспілкуватися з академіками. Бо в СВ їздять дуже розумні люди. Просто брав квиток із Москви в Пітер, хоч мені нічого не потрібно було в цьому місті. Але розумів: якщо сісти в поїзд після якоїсь наукової конференції, то опинишся однозначно в хорошій компанії. Половина пасажирів будуть пихаті бонзи, але друга половина - молоді доповідачі, які прочитали ті книги, про які я не знаю. За одну ніч розмов із ними фейс ту фейс вони можуть структурувати твою підсвідомість.
Такі люди все ж зустрічаються рідко.
- Я щаслива людина, бо в мене є друг Арсен Мірзоян (співак. - Gazeta.ua). Усвідомлюю, що він - геній. Ми дружимо уже 21 рік, з першого курсу, а розуміти його я став тільки тепер. У нього є совість, яка болить. Він інтуїтивно показує, за які смисли треба хапатися, він їх озвучує.
Щороку ми влітку з ним виїжджаємо на пляж — тільки я і він. Ставимо намет. Розпалюємо багаття. Арсен готує вечерю. Він чудово готує, паскуда. Потім сидимо і розмовляємо. Про те, що його і мене хвилює.
Омар Хайям сказав: "Ты лучше голодай, чем что попало есть, и лучше будь один, чем вместе с кем попало". Я зараз разом із Сенекою, з Бодлером, зі Стівеном Хокінгом, Джаредом Тейлором, з Епікуром і Юнгом — нас разом багато.
2 
79692
Коментарі
77