"Театр і література продукують смисли. Політика їх знищує"

 

Віра Полозкова, російська поетеса, 24 роки

Усі двері відчинено для тих, хто вміє в них заходити. Можна стати будь-ким. Немає недоступних вершин.

Із 13 років хотіла учитися на журфаці. Це особлива будівля. Їй 250 років. Аудиторії з чотириметровими стелями. З вікон видно Кремль.

Навчання кинула на п'ятому курсі. Зараз запрошують викладати на факультеті. Питаю: "А нічого, що в мене диплома немає?". Кажуть: "Ти приходь, диплом дамо".

Я була відмінницею. Серед одногрупників - наймолодшою, тож мала менше способів самостверджуватися. Вони були дорослими, по 17 років. Могли пити, палити, кохатися. А я - домашня дівчинка з косою до попи. Фарбуватися не вміла, фліртувати теж.

Довго була мішенню для насмішок, останньою незайманою факультету.

Бути собою - важка справа. Це єдине, заради чого варто жити. Щойно стаєш кимсь іншим, приходить старість.

Відчуваю себе років на 17. Але останнім часом багато думаю про старість. Мама почала стрімко старіти.

Є два засоби проти старіння. Перший - бути коханим і прожити більшу частину життя у взаємній любові. Другий - займатися улюбленою справою. Якщо принаймні одну з умов виконано, старість тебе не торкнеться.

Старість - від незатребуваності. Щось недодав, щось недоотримав. Порушив енергообмін між собою й світом.

Той, хто собі не бреше, у похилому віці найвродливіший. Декілька днів передивлялася фото людей, які здаються мені дуже красивими. Софі Лорен зараз 74, Моніці Белуччі - 45.

Старість роздягає людину. Видно, що робила, як пила, спілкувалася, як і до чого прийшла. Заходиш у метро і бачиш літню жінку зі злим обличчям. Вона не сердиться, просто такою була її базова реакція на світ останні років сорок.

Доки молодий, ти - анонімний. По тобі важко сказати, що пробухав три дні або ненавидиш когось.

Примусила поважати себе за те, що не пішла працювати в офіс з 9.00 до 18.00 і проклинати все на світі.

Мене ніхто не утримує. Спонсорів не маю. У мене тільки мама, якій багато років.

Я - воїн. Не гладіатор, а Дон Кіхот.

Поезія - це найбезглуздіше заняття. Витрачаєш життя на підтримку чистоти повітря.

Театр і література продукують смисли. Політика їх знищує.

Напишіть для початку віршів зо двісті. Вони будуть погані, але потім попре. Це як із зливною трубою: щоб налагодити комунікацію, треба чекати, доки стече вся іржава вода. Мої перші двісті віршів виписувалися 10-12 років.

Учитися писати - це як учитися літати. Навчався, навчався і бац - у тебе виросли крила. Навіть якщо захочеш, уже не скинеш їх.

Найстрашніше, що можна зробити з улюбленою справою, - перетворити її на ремесло.

Якщо вмієш працювати зі складностями, не зможеш жити в простому світі. Сам собі будеш їх генерувати, бо не матимеш куди витрачати енергію.

Москва - як домашній тиран. Жити з нею неможливо. Провідувати - приємно.

У Росії влада до людей ставиться, як до м'яса. Вони одне до одного ставляться, як до м'яса. Та й самі до себе ставляться, як до м'яса. В Україні зовсім інше ставлення до почуття власної гідності.

У київському повітрі немає неврозу. Люди не виходять із машин у заторах і не п...ять один одного об капоти.

У Москві думають: "Ми тут точно не залишимося - нас або вб'ють, або виженуть". Люди живуть від дефолту до дефолту, тому - грабуй, ріж, сміти.

Росіянам часто стає ніяково від того, що їм добре.

Російська православна церква перетворилася на таке ж неприємне слово, як "Петросян". Це клоуни, які в храмі Христа Спасителя влаштовують концерти яких-небудь кіркорових.

Верхівка РПЦ далека від Бога. Можливо, більш далека, ніж прості люди.

Бог існує, у цьому важко сумніватися.

Я трохи буддистка. Вірю в перевтілення й у те, що кожен прийшов на землю не вперше і не востаннє.

Мені не подобається християнство. Воно примушує займатися самоїдством. Увесь час грішиш - і коли думаєш, і коли спиш.

Будь-які здібності й обдарування розподіляються між людьми випадково. Пишатися своїми вміннями, яких немає в інших, - неймовірно тупо.

На славу легко підсісти. Не хочу стати такою. Оточую себе людьми, які не дають зазнатися.

Не важливо, скільки статей про тебе напишуть у журналах. Важливо, чи здатен ти приїхати до іншого, коли той хворіє.

Коли в одному місці збираються більше трьох людей із моєї зграї, до мене наче підключають додаткові дротики, і моя потужність зростає. Переважна частина мого успіху в такі моменти належить їм.

Найстрашніша самотність - це коли тобі нецікаво із самим собою. Вважай, залишився сам без себе.

Треба бути добрим батьком самому собі. Треба багато собі пробачати. А так уміють лише батьки.

Прочитала в інтерв'ю Ксюші Собчак, що стосунки - вичерпний ресурс. Такий самий, як нафта. Вони не можуть тривати вічно. Тепер думаю над цим.

Дуже хотілося би дожити до найголовнішого й рівного собі партнера. До людини, яка буде суперником, але водночас зможе захищати мене.

Майже завжди виявляюся сильнішою за своїх хлопців. Не вмію здаватися. А варто б.

Я народилася в 40-річної жінки. У неї не було чоловіка, грошей і особливих перспектив. Вона все життя вчить мене: "Що гірше тобі, то краще маєш виглядати".

Довіряти комусь - дозволяти собі бути слабким.

Я не вмію плакати. Востаннє це було в грудні в Києві. Плакати мене вчить мій психотерапевт.

×