"Все четыре мужа были не ее веры. Но со всеми жила дружно"

Селище Радуль на Чернігівщині заснували старообрядці – втікачі з центральних районів Росії. Зараз у ньому 494 жителі

Селище Радуль Ріпкинського району Чернігівської області засноване ­наприкінці ­XVII століття старообрядцями – втікачами з центральних районів Росії. Офіційний ­статус населеного пункту Радуль отримав 1708 року. Назва селища походить від слова "­радість". Оселившись тут, на березі Дніпра, подалі від переслідувань царського ­уряду та офіційної церкви, старообрядці сподівалися на радісне життя. Займалися ­судно­плавством, рибним промислом, плели кошики та виготовляли діжки. 1860 року працювали два канатні заводи, 1906-го діяло народне училище, була поліцейська ­команда з шести осіб. На початку ХХ століття у поселенні було 8 тис. мешканців. Біля селища багато озер та Фроловське болото, з якого десятиліттями добували торф. У період весняної повені Дніпро розливається на великі площі. Іноді підтоплює будинки й цілі вулиці.

У Радулі є дитячий садок, школа, бібліотека, клуб, аптека, пошта, чотири магазини, прикордонний пост. Живуть 494 особи. Всі розмовляють російською

– Кошка, кошка, выходи из дому, – каже 78-річна Марія Наумівна Курдюмова у спортивних штанях під спідницею. Живе в найближній хаті від придорожнього знаку "Радуль".

Її дерев'яне помешкання обкладене цеглою. У кімнаті, з якої віялом розходяться інші, увімкнений телевізор. Транслюють передачу "Суд". На шафі в кутку – потемніла від часу ікона з чотирма зображеннями святих.

– Красивые образа мои дети забрали еще при Союзе, – у хазяйки двоє синів у Росії, четверо онуків. Овдовіла 10 років тому, до пенсії працювала продавцем. – А эти нашла на чердаке, без них нельзя. А как же? Я же старуха, – сідає на диван, засланий покривалом, без жодної складочки. У хаті багато комарів. Вони обліпили вікна, раз по раз сідають на відкриті частини тіла. – Нас, старо­обядцев, в Радуле осталось с десяток семей, не больше. Дети повыезжали, а старики умирают, конечно. Наши прадеды сюда переселились и здесь обосновались. Была у нас молельня, потом, после революции, нам запретили молиться и носить кресты. Мы стали по домам собираться. Были мужчины, которые все законы знали. А сейчас таких не осталось. Одна женщина, которая ведает, как служить и что делать, потеряла зрение, другая – уехала в сыну в Чернигов. У меня, допустим, Псалтырь на славянском есть. Ту молитву, которую я хорошо знаю, я и прочитаю хорошо. А дальше – искажаю. А это грех. Нужно перед едой три раза в день читать "Отче наш", много молиться. Но я уж не молюсь. "Отчую" – да, кушать не сяду, пока не прочту. А многих законов уже не соблюдаем. Вот эти штаны, что на мне, грех одевать нам, женщинам. И поститься стали меньше. Но вот что у нас не отнять – так это крещение двумя перстами, как на книгах старинных и образах. Сейчас же щепотью крестятся, а это не крест, – підвищує голос. – Вот здесь, в Радуле, крест с распятием носят, а по нашим законам – не нужно его. Раньше, если парню из наших нравилась девушка православная и он хотел жениться, родители запрещали. Не давали благословения. А если все-таки женились, жизнь не складывалась. Знаю одну такую семью. ­Родили ребенка, он вырос и умер. ­Начались поминки, и вместо того, чтобы поминать Васю, его называют Филиппом. Муж: "Какой такой Филипп?" Выплыла история, что муж назвал сына Васей, а жена перекрестила его. И разошлись из-за этого.

Раньше были мастера, которые гробы делали. У нас же особые гробы: долбаные с изгибами для рук. Я тоже себе заказала, когда мне лет 55 было. ­Стоит где-то в сарае. А в Радуле это ж разве гробы? Ящик сбили – и все.

– Ви інші віри приймаєте?

– Меня приглашали православные священники в церковь. Думаю, не пойду. Коли родилась в такой вере, так уже и буду продолжать. Но тут умер молодой мужчина, близкий мне человек, и я пошла. Батюшка – из Западной Украины. Так что ж? Он ­сильно сокращает ­моления! У нас, к примеру, два с половиной часа, а там – 25 ­минут. Или водка. Мы ее на похороны не ­ставим. И обед нужно, чтобы скромный был – суп, лапша, булочка, компот. А это что за обед? Уже как свадьба.

– Діти ваші віруючі?

– А как же. Токо у них уже все не так, как у нас. Как уходил первый сын в армию, тетя моя сказала: "Отслужи молебень, а потом делайте проводы для молодежи". Так вот один сын стоял и молился, а второй: "Не буду стоять на молитве". И когда служил в Монголии и загорелся в танке, то от испуга отнялись ноги. И стал болеть сахарным диабетом. Говорю: "Вот, сынок, последствия того, что не хотел стоять молебень". Второй, как привел невестку, сказывали, что она тоже из старообрядцев. Но ничего особенного они не соблюдали. Я и не пеняю, лишь бы она хорошей женой была сыну.

– У вас заведено, щоб чоловік мав бороду?

– Папа мой женился на маме, когда бороду носил, сын старший ходит с бородой, а муж долго брился. Он был военным, мы жили в Хабаровске. Я молчала. У нас ведь как? Вышла замуж – терпи. Потом на похоронах брата моего двоюродного, который умер без бороды и креста, никто не хотел за него молиться. Так его жена падала со слезами на колени и просила всех, чтоб молились. А моя тетя и говорит моему мужу: "Иван, ты ходишь без бороды, умрешь, никто за тебя не помолится. А Мария просить не будет – не тот характер". И он пришел с похорон и уж не брился. Лет 15 проходил с бородой. Даже не подстригал.

– У чому перевага вашої віри?

– Вы поймите, – притуляє руку до ­серця, – когда человек соблюдает ­законы – ­преступлений меньше. За всю жизнь помню токо одно в Радуле: дети утопили отца в колодце. Так на них после этого вообще не смотрели. ­Презирали. Их считали уже не старообрядцами, а убийцами. Среди наших ­больше честных людей, порядочных. Я по себе  знаю: со своим общаешься – точно не обманут, помогут. Разводов у нас ­меньше.

– З односельцями – нестарообрядцями конфліктуєте?

– С соседкой живу дружно, хотя она не старообрядка. Мы на эту тему говорим, но без сердца. Просто каждая доказывает свое. А со своими такие разговоры, когда созваниваемся: "Где молились на Пасху?" Мы ведь в церковь не ходим. Перед иконой дома яички кладем, кулич – и они святятся.

Марія Наумівна береться провести до своєї єдиновірки Віри Доманової. ­Взуває гумові капці на шкарпетки, запинає яскраву хустину, виходить у підметений двір.

– Рябинная гроза собирается, – дивиться на похмуре небо. – Это когда без грома. А вы, девочки, где ночевать будете? Следующий автобус только утром. Приходите ко мне. Уложу как своих внучек.

Увечері Марія Наумівна нагодує нас відвареною картоплею, яєчнею із салом і огірками. Постелить на дивані, не дозво­ливши допомогти – усе зробить сама.

75-річна Віра Афанасіївна Доманова – велика жінка з хворими ногами з розбухлими венами, ніяковіє і сідає на стільчик на ґанку свого будинку. Дерев'яні стіни пофарбовані в темно-червоний колір, веранда і вхідні двері – голубі. 16 років тому жінка овдовіла. Одна її донька живе в Чернігові, друга – в Києві, має двох онуків і чотирьох правнуків. До пенсії працювала в лісництві.

– Щас староверы мало чем отличаются от остальных. Почти все сравнялось. Мы уже современные стали, – наголоси Віра Афанасіївна іноді ставить невірно. – Я помню, если заходил чужой человек попросить воды попить, дадут, но только из другой посуды. Чтобы даже не прикасаться к той, что не старообрядец пил. Наши бабушки были строгие, постились, все без масла ели и по 100 лет жили. А тут уже до пола не поклонишься.

Я общаюсь со всеми – хоть старообрядец, хоть нет. Рада, что во двор кто заглянет. В поселке же людей совсем мало, не то что раньше. И там хата пустует, и сям. Моя дочка в Чернигове ходит в обыкновенную церковь. А куда она пойдеть, раз нет старообрядческой?

– Какие-то ребята приезжали, я им все рассказала. Они решили, что будут креститься, как мы, – каже Марія Наумівна.

– То они тебе сказали, а на самом деле… – сміється Віра Афанасіївна.

– Ну послушай, мои сыновья Борис да Саша это делают. А то такие же дети, отчего им не креститься?

У старообрядців нема священика, через це їх називають "безпоповці". Усі релігійні обряди виконував "уставщик". Зараз такої людини в селищі нема.

– Мы священника на службу приглашать не можем. Все сами. К одной женщине из наших, у которой сын выпивал, курил и помер, никто не хотел идти на похороны. Она – к батюшке: "Он крестился у вас". И похоронила с отпеванием. А это грех непростительный, обманула священника, – каже Марія Наумівна.

– Мы, конечно, стараемся соблюдать то, чему родители научили. Но самых ярых уже не осталось. Были такие, что пенсии не получали. У меня подруга в лесничестве работала. Такой тяжелый труд и пенсия вышла неплохая. Но считалось, что грех получать. Вот если трудишься – да. Еще и пенсия была от "собеса", то говорили "сам бес дает". Жила эта женщина одна, дети в баночке еду приносили.

– А я уже так не смогла. Что я буду без денег делать? – Марія Наумівна встає. – Я девочкам покажу, где Люба живет. Она молодая старообрядка, но строгая, муж – православный.

Біля Любиного двору гребуться кури. Господині нема вдома.

– Да, она – строобрядка, – від­махується від комарів повновида жінка з розпаші­лим обличчям. Під пахвою тримає порожнього кошика. – Но четыре раза замужем была и от каждого мужа – ребенок. Мужья все – не ее веры. Но со всеми жила дружно, – виставляє в усміш­ці рівні зуби. – Люди они как люди – от других не отличаются. ­Разве что детей крестят сами, да хоронят по своих обрядах. Чтоб никто не видел – не несут центральной улицей, как мы. А закоулками и бегом-­бегом. На кладбище – хоронят отдельно от наших, кресты в ногах ставят. Еще мужчины бороды заводят, когда с женщинами спать перестают.

Михайло Костильов одружений 30 років зі старообрядкою Ніною. ­Мають сина Юрія. Чоловік впускає за високі ворота, жінка кричить із-за дверей добротної хати, що нічого розпові­дати не буде. Він – у шортах і з голим торсом – сідає палити.

– Это от того, что я – местный, – сміється. – Живу с Ниной, как и с любой другой женщиной. Сам никакой веры не придерживаюсь. Жена захотела сына по-своему крестить – пусть, и внук так крещен, – складає руки на грудях. – Важно, с каким человеком жить, а остальное – ерунда.

– Иди сюда, не бойся, – 76-річна Лідія Іванівна Суховєєва – сухенька боса жінка в брудному одязі – тихенько гукає свого чоловіка.

Бородатий 81-річний Іван Васильович визирає з дверей своєї хати, почувши незнайомі голоси.

– Не знаю, скоко нас осталось, – бурчить. – Мы не считали. Со староверами жить хорошо, а без них еще лучше, бу-га-га.

– Что ты такое говоришь, – дружина махає на нього обома руками.

Далі розповідає дуже мляво, монотонно. До пенсії вела трудове навчання в школі. Єдина донька живе в Києві, мають двох онучок.

– Этот дом мы с мужем сами построи­ли, – обводить навколо дерев'яної хати. – Раньше умели с дерева даже кружево делать и украшать ставни. – До однієї зі стін зовні прибитий хрест. – Родители очень хотели, чтобы я вышла замуж за человека по своей вере, – зітхає. – Так легче жить и детей воспитывать. Вас ко мне Наумовна направила? Она – моя лучшая подруга, а мужу – троюродная сестра. Мы – ­старообрядцы не по убеждению, а просто родились в этой вере, – постійно відводить очі вбік. – Семейная традиция, так сказать. Учили, что ­нельзя обманывать, воровать. А Бог – ­думаю, это высшая сила, которую попросишь – и поможет. А чего и как – я не разбираюсь. Библия – это не наша книга, у нас свои есть. Знаю, что помочь нужно любому человеку, какой бы веры он ни был. Вы, девочки, точно не Свидетели Иеговы? – запитує третій раз за розмову. – А то к тетке по мужу пришли симпатичные. То да се. Чайку попили. А потом квартиру отобрали. И мне дочка говорит: "Не смотри им в глаза, потому что они силой обладают". Ну вы не такие, я уж вижу.

Лідія Іванівна заводить у хату. В кожній кімнаті – порядок, ніде ні пилинки: таке враження, що тут ніхто не живе. Жінка переодягає кофтинку для фото, але залишається у старій спідниці, з-під якої визирають спортивні штани. У хвіртці речитативом нашіптує: "Пусть счастье будет вашим спутником жизни".

– Ну что за напасть, опять какого-то котенка подбросили, – викидає з двору чорне кошеня. – Вы что б знали, человеческими именами грех животных называть. Токо Мурзик там или Каштанчик, или Зорька. А человеские – это имена ангелов.

Усі старообрядці запевняють, що в них чудові стосунки із земляками. Що ніхто ніколи й ніде не притісняв ні їх, ні їхньої віри. 64-річна ­Тетяна Куліш, яка живе на хуторі, що так і називається – Хутір – поблизу ­Радуля (навколишні села заселені українцями. – "Країна"), розповідає:

– Когда мы в школу шли в Радуле, местные нам кричали "хохол сел на кол", а мы их "кацапами" называли. Хлопцы наши все время дрались с радульскими. В церковь мы 10 километров в село Лопатни ходили яблоки святить. В Радуле церкви не было. Настоящие старообрядцы не пьянствуют, правда, и не работают, как все. Они в колхоз не вступали, ловили рыбу, из лозы плели. ­Сейчас ничего нету, кацапы, в основном, ездят в Карелию лес валить. ­Только на зиму до своих жонок возвращаются. Мы их с детства по именах отличали. Хуторские дивчат Галька, Дунька, Наталка называли, а у них Татьяна, Нина – красивые имена были. И разговаривали они очень уж по книжному. Только вот слово "гаманить" наше хуторское к ним пристало навсегда, – сміється. – "Что ты там гаманишь?" спрашивают, если украинскую речь слышат.

В Україні зараз близько сотні тисяч старообрядців

Старообрядці – група росій­ських православних, що не прийняли реформи патріарха Никона в 1654–1655 роках. ­Никон привів старі церковні книги у відповідність до грецьких, зобов'язав хреститися трьома пальцями замість двох, ­тричі промовляти "Алилуя!", перейти на багатоголосний спів у церквах і скоротив кількість доземних поклонів. ­Старообрядці оголосили його єретиком та відмовилися визнати нововведення.

Тікаючи від переслідувань церкви та держави, частина старообрядців залишили Росію. В Гетьманщині, зокрема на півночі Чернігівщини, осідали з кінця XVII – початку ­XVIII ст. ­Наприкінці XVIII ст., через великі податки, більшість переселяються в малозалюднені землі навколо Хотина, що належав до Молдавського князівства, та Ізмаїла, який був під османською владою. Коли 1812 року ці землі приєднали до Росії та утворили Басарабську ґубернію, на неї поширили традиційне для Молдавії волоське право.

Зараз в Україні близько 50 парафій старообрядців. Вони компактно розселені в Чернівецькій та Одеській областях, збереглися на півночі Чернігівщини, а також у великих містах. Загалом в Україні – близько 100 тис.

Традиційно старообрядці були дуже консервативними, отже не змішувались із місцевим українським населенням. ­Займалися сільським господарством, ремеслами й промисловістю, торгівлею. Серед старообрядців-міщан було чимало купців і фабрикантів.

×