"Годинник 20 тисяч доларів коштує, а на пластиковому ремінці"

 

Я 34 роки заводив усі годинники в кабінетах Львівського обкому партії. Мусив двічі на тиждень прийти о 7.00, доки начальства немає, підкрутити. Тож самих чиновників ніколи в очі й не бачив.

Колись партійним працівникам не престижно було носити закордонні годинники, радянські купували. А ті псувалися. Нині теж уся міська рада до нас приходить. Але не мають наші чиновники дорогих. Як трапляються, то в людей з бізнесу, у бандитів.

Доценти ремонтували в нас годинники, артисти оперного. Але давно не приходять - їхній годинник назавжди зупинився. Їх уже нема.

Можна за годинником визначити, яка людина. Приносить, а там ремішок брудом запуцований, неприємно до рук узяти. То людина неакуратна й сорому не має. Хоч би для майстра почистила. Або видно, що річ стара, а виглядає, як нова. У неї господар акуратний.

Клієнт недавно прийшов - умерти можна. Годинник 20 тисяч доларів коштує, а на пластиковому ремінці. Один приніс за 80 тисяч гривень - купив і вже зламав головку. За день полагодили. Заплатив копійки - 150 гривень. А в сервісному центрі то мало би коштувати 300-400 доларів.

У товариша є Breguet у золотому корпусі. Шкіряний ремінець зносився. Прийшов до нас міняти, бо у спеціалізованому магазині такий коштує 800 доларів. У нас і за 100 гривень можна купити.

Директор якось робив справжній Patek Philippe, то схуднув на 4 кілограми - таке пережиття було. Коштує від 30 тисяч доларів. Клієнт два рази по гарантії віддавав годинник до Швейцарії, бо пропускав воду. На третій - до нас приніс, а той уже ржавіти почав.

Комедія з сумним кінцем за 800 євро. Клієнт небритий, сорочка розстебнута, ключі від Toyota зразу перед мене на стіл. І до справи підходить обережно: "Ви такий годинник бачили?" - "Та бачив уже щось за шість десятків років", - відповідаю. "У мене тут ворсинка на циферблаті зсередини. Ви могли б її обережно зняти?" - "Та чого ні?" - "Але щоб нічого не пошкодити". Стоїть наді мною. Легенько відкриваю, витягаю механізм, ворсинку здмухую, пакую назад. "Ви хоч знаєте, - кажу, - що то за годинник?" - "Чо не знаю, я його в Бундесі купляв". - "А знаєте, що всередині пластмасова штамповка?" Йому зле зробилося. Зрозумів, що йому підсунули підробку. Ото, хлопче, ніколи майстра не вчи.

Інший поїхав на курорт із дорогим годинником. Механізм замок. Доки повернувся, у ньому вже нема що ремонтувати. Можемо зарадити цьому хіба таким чином: лишаємо гарний корпус і ставимо звичайний механізм.

Середній клас має дорогі годинники й дублікати. На серйозні зустрічі вдягають оригінал, на будній день - підробку

Середній клас робить так: мають дорогі годинники й дублікати. На серйозні зустрічі - оригінал, на будній день - підробку. Ніхто й не подумає, що підробка, бо в людини є оригінал.

Учився я на годинникаря в ремісничій школі біля церкви Юри ще за німців. Мені було 13. Навчатися треба було чотири роки та два - практики. А зараз таких спеціалістів і не вчать. Останній учкомбінат на Підзамче закрили років п'ять тому. Ми вже не потрібні. Бо тепер такі дешеві одноразові годинники на батарейках - купив, поламався, викинув.

Роботи в нас мало. Колись я в директора просився: "Не приносьте більше, не даю ради". А зараз два-три в день маю. Ми ще тримаємося, бо лишилася одна майстерня на все місто. А колись на проспекті Свободи на кожному кроці були.

Колись на Банківській був центральний склад годинникових запчастин, зараз там кафе "Ням-Ням". Тому купуємо старі моделі в людей. Років 10 назад був просто бум - усі несли, які мали. Та багато за них не даємо - 5 гривень.

Поремонтувати один годинник - 35-40 гривень коштує. А над ним можна сидіти і годину, і два дні. То не є легка праця. Не в кожного спина витримає. І терплячий характер треба мати, щоб цілий день, буває, в одному механізмі розбиратися. У 45 років я вже окуляри одягнув. Добре, пальці ще не тремтять.

Як 1945-го прийшов працювати сюди в майстерню, так і сиджу тут біля вікна вже 65 років. За часів, як на вікні висіла фіранка, світ був спокійніший. Після війни люди були кращими. Бо горе робить людину доброю. А тепер уже часом прикриваюся від них жалюзі. Підніму голову - дівчина з квітами пройшла, посміхнуся. Знову підніму - тепер п'яні хлопці, зітхну. Я з дружиною прожив 60 років. Ніколи мене п'яним ніхто в хаті не бачив.

У нас тут дев'ятеро майстрів. Є один хлопець, 23 роки. Закінчив "Політехніку", поступив на юридичний. А працювати прийшов на місце батька, бо з дитинства біля нього тут крутився.

Професійне свято в нас - третя неділя березня, День побуту. Колись нам відзнаки давали. Маю три ордени, бо старався план зробити, щоб не бути серед відстаючих. А того року навіть забули за роботою, ніхто в майстерні й не згадав.

×