У мене давня мрія – зірвати Дніпрогес

 

1. 1992­-й. При запорізькому гідро­технікумі, у фотолабораторії, де тоді працював "рухівець" Вітя Чорний, була наша кімнатка для сходок. Я підняв питання демонтажу пам'ятника Лєніну. Якраз Леонід Кравчук (президент України. – "Країна") видав указ про демонтаж усіх символів тоталітарної доби. На того боввана, що біля Дніпрогесу, наших сил би не вистачило. Вибрали залізничний вокзал Запоріжжя­2. Заздалегідь усе розписали. А я напередодні ще й по всіх ЗМІ повідомив, що на день народження ­Лєніна будемо очищати від нього вокзал. Телебачення прибуло. ­Багато зівак. Нас – шестеро. Пішло все напрочуд легко. Найменший із нас, Олександр Клець, заліз на товаріща Лєніна з шахтарським канатом пеньковим. А той пам'ятник – метри 2,5. Накинув удавку на шию. Ми всі взялися – раз­два, і товаріщ Лєнін клюнув носом у асфальт. Ніхто з натовпу не протестував.

Міліціонер, що чергував на станції, сховався за ріг вокзалу. Коли "вождь" упав, Сашко Клець підібрав відбитий мізинець, ще й зараз його зберігає. Приїхала міліція й нас забрали в лінійний відділ, а Лєнін лишився. Зо два дні лежав, а потім кудись відтягли. Нас потримали до ночі й відпустили, правда, у Клеця забрали шнурки з черевиків. За те, що ­пащекував.

2. 1995-­й. Я на той час працював у цілителя Івана Дудки, був заступником директора його фірми "Вигода" й по мінімуму платив аліменти на доньку. Дружині здалося цього мало, подала в суд. ­Півроку йде слідство, марудна справа. Коли дзвінок з районного управління міліції: "А ви би нє моглі ­под'єхать, ви же хотітє, штоби всьо било украінскім язиком, нам надо перєвєсті ваше дєло". Ноу проблем. Заходжу в Ленінське РУВС, у кабінет. ­Слідча каже: "Подождітє". Заходить сержант. Бачу, щось не те. Вона ­дістає бумажечку і зачитує рішення район­ного суду, яким ухвалено до суду тримати мене в СІЗО. Тут же під білі рученьки, і в "мавпят­ник". Правда, я з кабінету слідчого встиг подзвонити матері. Кажу: "­Телефонуй до ­Києва – мене заарештовано". ­Пішла хвиля, запити, щось було на "Радіо Свобода", на Бі­Бі­Сі. А в Ленінському райсуді матері сказали: "Ми вашему сину і Лєніна вспомнім, і украінскій язик, што он вимагал, шоб вєлі дєло на ньом".

Зайшов у камеру: "Добрий день!" Українською мовою. На мене дивляться, як на інопланетянина. "О, а ето кто к нам попал?!" В одного чотири, в другого – шість, у третього – сім ­ходок. По якій статті? Я сказав. Вони реготом зайшлися: "Іду на пятую ходку, но штоби алімєнтщік в СІЗО – я такого нє відєл". Камера була на вісім чоловік. А нас – 27. Верхній поверх і нижній зайняті, й навіть на підлозі. Параша одна. Якщо ти нормальний "пацан", обов'язково після справляння нужди миєш руки. Після "великої" – обов'язково з милом. Дрібничка – але це впливає на сприйняття тебе співкамерниками.

Я вимагав, щоб усе діловодство велося українською. Мені надали перекладача, Михайла Калиняка (начальник цеху Запорізького трансформаторного заводу, активний діяч міської "Просвіти". – "­Країна"). ­Єдина людина з волі, яку ­побачив у СІЗО. Він приніс мені пачку ­Marlboro. Я попросив Калиняка зв'язатися з прокуратурою. Та скасувала рішення суду. За два тижні мене випустили. Як виходив, узяв "гільзу". Це коли різні повідомлення – "маляви", запаяні в целофан, засовуєш у задній прохід і виносиш на волю. ­Додому доїхав "зайцем", тоді на проспекті Леніна ще тролейбуси бігали.

3. 1992-­й. Вирішили зробити марш­кидок у Крим – з агітаційною метою і для створення мережі "Державної самостійності України". Наші, запорізькі, хлопці й волиняки – загалом 15 осіб. У камуфляжах, із синьо­жовтим і чорно­червоним прапором виходимо на вокзалі в Сімферополі. Підходимо до Кабміну. Безлюдно. Стоїть один міліціонер. Дивиться на нас і каже: "Ну што, хлопці? Маскалєй біть прієхалі?" Жартуємо: "Так". А він махає рукою: "Давайтє, давно пора".

4. У 1970–1980­х працював на різних заводах, а паралельно грав у ВІА по ресторанах, по весіллях. "Жмурів тягав", тобто на похоронах. Платили нам по 5 руб­лів "на ліцо". Буває, йдемо. Як завжди – барабанщик ззаду: бум­бум! Чую – немає "бум!" Нема й барабанщика. Вертаємося – а він впав у свіжовириту могилу й матюкається на чому світ стоїть. ­Витягли, й пішли далі.

5. 1 травня та 7 листопада грав на ­парадах у духовому оркестрі ­Заводу спеціаль­ного технологічного обладнання. Нам ­давали місяць на підготовку – щоб "губи ­стали". Якось ідемо в парадній колоні проспек­том Леніна – тара­ра­ра­ра – ­граємо "Марш комуністічєскіх бригад". Все начальство в доб­рому ­гуморі. А на проспекті є улоговина, а ­потім – підйом ­угору. У мене баритон, труба, вона не дуже важка. А в Сєрьоги Ватагіна – він, до речі, зараз в Ізраїлі – великий барабан на лямці. І ось коли почався спуск, обривається лямка й барабан котиться вниз. І котиться все швидше. Сєрьога молодець: аби не збити такт, навіть не намагається підняти інструмент. Біжить за ним і лупить на ходу: та­ра­ра­ра­ра – бум! Та­ра­ра­ра – бум! У кінці спуску барабан зупиняється, Сєрьога надіває його на себе, і йдемо далі.

6. 2009 року створили філіал Національного заповідника "Хортиця" – "Кам'янська Січ", це в Херсонській області. Мені запропонували в ньому працювати. ­Півроку прожив там у старої жінки. Але була одна влада, тепер – інша. Ніхто нічого не робить. Землі не виділяють, хати нема. Орендуємо приміщення школи.

Якось мені попалася московська екскурсія. "А ви би нє маґлі на рускам язикє?" Кажу: "Ні, як же про Січ не по­українськи розповідати?" Минули 45 хвилин екскурсії – прощалися зі мною вже українською мовою.

7. У мене давня мрія – зірвати Дніпро­гес. Ну чи зірвати, чи ще як – але його треба знести. Тільки спершу потрібно знищити оте болото, Каховське водосховище. Я, як гідробудівник, можу сказати – щонайменше 10 метрів води під греблею ніколи не фільтруються, то мертва вода. Є зараз ­атомна станція в Енергодарі. І теплова ­станція. ­Дніпрогес будували для алюмінієвого комбінату. Він уже вмер. А судноплавство ­зараз – навіщо? Воно дуже дороге.

8. Серед двоюрідних братів мого діда, Андрія Григоровича Черненка, був ­Платон Черненко – отаман Чорний Ворон, який діяв на Херсонщині й Миколаїв­щині. Потім відійшов на Бессарабію, Румунію, ­ніхто його вбитим не бачив. Мого діда 1932­го засудили на 10 років як "врага народа". Батько ненавидів люто совєтську власть, але на фронт пішов. Йдучи 1944 року після поранення в село, зустрів у степу діда. Той якраз вертався із Соловків. Був ­такий виснажений, що не міг відгукнутися. ­Батько взяв діда на плечі й поніс додому. У  ­нього кістковий мозок висох. Їх 1944­го викинули з таборів, і ось так збіглося, що зустрілися. Дід помер 1985­го, коли йому було 90. ­Боявся згадок про минуле. А ми з батьком їздили до ще одного дідового двоюрідного ­брата, ­Івана, який у 1930­х підписав якогось ­листа на мого діда. Я дуже малий був, це ­початок 1960­х, погано пам'ятаю. Той Іван казав ­моєму батькові: "Розумієш, Миколо, вас було троє ­дітей, а в мене 12! Та й інші брати – вони ж то справді проти радянської влади воювали". ­Переляканий був і постійно очі долу опускав. А батько аж кипів. Він усе хотів дізнатися – як же ж так?

9. 1993–1994 роки. У мене був ­газово­дробовий пістолет. Їдемо на ­Західну Україну з Іваном Дудкою формувати структури ДСУ. Під'їжджаємо до Фастова. ­Стоїмо. Ну там, коньячка, водочки… Коли кажуть: ­заміновано. Я ще на грудь прийняв і пішов розібратися: чому тормознули? В­иходжу на перон – есбеушники. Кажу: "Що за діла? Та ви знаєте, хто я? Та я заступник голови ­Все­української…" – і пішло­пішло. ­Постояли, почекали. Нічого не вибухнуло. Поїхали далі. До нас у купе заходить якийсь професор. ­Знайомство, те­се. І він починає ­розповідати, как харашо било в Радянському Союзі во ­главє с партієй жить. Дискусія перейшла на ненормативну лексику. Я дістав пістолета: "Ти, сука, я тебе зараз уб'ю! Мій дід сидів із­за таких падлів, як ти!" І тут Іванчик Дудка, в якому, мабуть, мінімум 140 ­кілограмів, валиться на мене, й постріл ­лунає вверх. ­Переляканий професор – історик, до речі, – вискакує у вагон. Заходять ті самі есбеуш­ники. Уздрівши мене, без слів розвертаються й виходять із купе. І ми щасливо, вдвох, їдемо з Іваном далі розбудовувати структуру ДСУ.

×