Наталія Зоц продала три квартири в Донецьку і перебралася до Києва
Мій дід по батьковій лінії Григорій Юхимович Коваленко не знав російської мови. 1933-го закінчив Полтавський педінститут. Був найстарший із 13 дітей у родині. Поховав того року всіх: батьків, братів, сестер. Найменшу сестру врятував: узяв на руки й пішов на Донбас. Там можна було влаштуватися на завод і вижити.
Дід по матері Микола Михайлович Скоробогатько родом із російської Курської області. Коли прийшли совєти, утік на Донбас від розкуркулення. Потім перетягнув сестру, брата й матір. У прабаби в скрині були ікони, які дуже берегли. Кілька поколінь ними на шлюб благословляли. Мені вдалося вивезти їх із Донецька. Замовила для них поличку. Майстрував чоловік із Вінниччини. Коли побачив, для чого – грошей не взяв.
Перше редакційне завдання було – взяти інтерв'ю на виробництві. Полізла в шахту. Спочатку ліфт їде під землею. Потім ідеш, рачкуєш і врешті – повзеш. Вода крапає, жахливий скрегіт. Думала: що ж вони скажуть мамі, якщо це все мені на голову завалиться?
Гірко, що не можу бачити батьків (живуть у Криму. – Країна). Навідую кілька разів на рік. Їм по 80. Добре прийняли "крымскую весну". Російські пенсії їм здавалися великими. Там більшість таких. Приїжджали москвичі щороку на відпочинок, грошима смітили.
Околиці Донецька – це колишні шахтарські висілки. Там автомийником улаштуватися – це стати "уважаемым человеком". Містом ходили мутні молодики з синцями під очима у спортивних костюмах. За український прапор чи синьо-жовту стрічку – били. У нашій редакції тричі палили двері.
2004-го працювала на виборчій дільниці у штабі Януковича. Про Ахметова говорили пошепки. Вирішував долю кожного. Люди голосували "правильно", щоб отримати вугілля на зиму. Донецькі донецьким ніколи не платили.
На Майдані не стояла, але передавала гроші, одяг, ліки. На сторінках "Донеччини" розповідали про людей з Майдану. Адміністрація була розгублена і не вникала в це.
Начальник шахти з усіма говорить через три матюки. Не зробиш, що сказав, вугілля на опалення не дадуть. Грошей – теж. Чиновників Януковича у селах Донеччини зустрічали радо, бо до їхнього приїзду давали воду.
Першими почали писати про Голодомор на Донбасі. Збирали спогади, робили тематичні сторінки. Друкували україномовні вірші дописувачів і читачів. Нехай із недоладною римою, але ж людина українською написала! Багато давали про поета і політв'язня Василя Стуса, мовознавця-дисидента Олексу Тихого.
2014-го на мітингах у Донецьку стояли Краснодар, Бєлгород, Воронеж, Ростов-на-Дону. Їх говірка видавала. Заполонили побудовані до Євро-2012 хостели, готелі, будиночки. Непевні мужички запитували, де купити горілку. Плутались у назвах вулиць і не тямили у гривнях. Нам перестали давати транспорт, щоб розвезти газету. Знову підпалили двері.
На початку червня до видавництва, де працюють кілька редакцій, увірвалися бойовики. Взвод автоматників і один із кулеметом висипалися з мікроавтобуса й пішли поверхами нишпорити. Жінки повиходили у хол. На вулицю їх не пустили. Наказали вимкнути телефони, дивитись у підлогу й мовчати. Шукали редакторів двох газет. Керував операцією чеченець. Не дуже добре знав російську. Колег повезли в підвали облдержадміністрації. Залякували, але відпустили. Газети, що підтримували Україну, перестали виходити.
Мій чоловік Ігор за кілька днів переїхав до Києва. Я залишалася давати лад у редакції. Сусіди почали погрожувати. Одна тітка щоранку висовувалася у вікно, коли я йшла на роботу, і горлала: "Бандеровка! Тебя пристрелить с твоим сыном мало! Вот придет Путин".
У трамваях гітаристи змінили репертуар. Раніше співали "Спят курганы темные", "Вальс-бостон", "Комбат-батяня". А тоді чую: "Не ходи на Донбасс к нам, бандера".
Один тип у дворі кричав, що йому "на хрен не нужно это украинское кино". Запитую: "А ти туди ходив?" Відповідає: "Один раз на мультики".
У другій половині червня редакцію віджали. Знищили архів газети. Вікна від обстрілів повилітали. Дощ, вітер. Терористи витягли меблі, техніку. У нашому з Ігорем кабінеті обладнали вогневу точку. Снайпер відкривав шухляду стола, гадив на газети й закривав. Найбільше шкода було бібліотеку з автографами Левка Лук'яненка, Івана Дзюби, Дмитра Стуса, Федора Моргуна.
Тікала з міста у шортах. Наш дім стояв за 3 кілометри від аеропорту. Сусід, відставний військовий, виходив курити. Заспокоював літніх людей і жінок: мовляв, на наш будинок не прилетить. Схеми на піску для наочності малював. А прилетіло, бо терористи поставили "Гради" біля трамвайних колій на Київському проспекті. Українські військові відповідали їм з аеропорту. Дім опинився під перехресним вогнем. Вікон не відчиняли, бо вітер доносив трупний сморід. Одного ранку на подвір'я вкотився "Град". Жінки повибігали й почали відганяти бойовиків. Ті матом покрили, але забралися з двору. Узяла те, що можна нести в руках: легкий одяг, свої й редакційні документи, їжу. Вокзал ще працював, але поблизу рвалися снаряди. Сіла в потяг. Більше нічого з Донецького вокзалу не виїжджало.
Ще кілька разів була в Донецьку. Тягнуло. Там квартира, редакція. Наша киця три місяці жила сама – її сусідка підгодовувала.
15 жовтня 2015-го подзвонили знайомі, що від вибуху повилітали вікна в редакції. Купила чорну поліетиленову плівку й повезла в Донецьк. Приїхала – редакція голими вікнами світить. Доки плівку натягла, забила, темніти почало. Вийшла надвір – якась дивна тиша. Собаки не гавкають, коти не нявчать, людей нема. Раптом, як сипонуло – обстріл. Бігти не могла, бо летіло з усіх боків. Поповзла. Сховалася за пам'ятник загиблим журналістам. Лежу і думаю: а навіщо, Наташа, тобі це все? Замкнула квартиру, поїхала і більше не поверталася.
Перший рік жили у знайомих в однокімнатній квартирі на Дарниці. Приязно нас зустріли і грошей не взяли. Коли приїздив зі служби син Сава, лягали спати покотом.
Мали в Донецьку три квартири. Продали всі й купили хрущовку на околиці Києва. У Донецьк не повернусь. Там уже нічого не буде.
Над газетою працюють четверо: я, чоловік і двоє журналістів. Підпільно, бо живуть в окупованому Донецьку. Газету розповсюджуємо на підконтрольних територіях. Офіса нема. Працюємо прозоро, податок сплачуємо. Знаходимо волонтерів і небайдужих. Найбільше прості люди допомагають. Днями Ігор виграв тендер департаменту інформаційної політики Донецької обласної військово-цивільної адміністрації. Це вперше з початку війни держава допомогла. До квітня протримаємось. Що буде далі – не загадуємо.
Син народився в Донецьку. Виходив з окупованого Криму одним з останніх. Зараз сидить в окопі на кордоні з півостровом. У нього забрали дві малі батьківщини. Залишилася одна велика.
Коли Сава пішов у перший клас, у Донецьку відкрили першу україномовну школу. Раділа, що син навчатиметься там. Але вже у жовтні обкопували дерева, й діти знайшли людські кістки. Це район Старої Юзівки. У 1930-х поблизу школи був вокзал. Люди хотіли врятуватися від голодної смерті, а їх не пускали в місто. Розбрідалися й помирали. Потім там був німецький госпіталь, ще згодом – радянський. Забрала сина з тієї школи.
Сава 2013-го закінчив Національну академію прикордонної служби у Хмельницькому. Служив в аеропорту Сімферополя. Коли 9 березня 2014-го прийшли росіяни з автоматами, забарикадував двері до диспетчерської. Дівчатам відчинив вікно і сказав тікати. Лишився сам, без зброї. Її наказали здати за кілька днів до тих подій. Окупанти вломилися й розбили йому все обличчя. Поставили на коліна і вимагали присягнути на вірність "народу Крыма". Відповів, що недавно склав присягу на вірність народу України. Сину до лоба приставили пістолет, засунули у рота ствол. Лякали, що вистрелять. Вранці відпустили. Купив у магазині шампанське й пив дорогою просто з пляшки – щоб забити присмак машинного мастила.
2 
1
Коментарі