Весь час за все дякував. Поїв – дякую, сходив у туалет – дякую

Для Олександра Гонтара 12 іноземців читали вірш "Любіть Україну"

Відео They love Ukraine змонтував 6 листопада. Але не пуб­лікував в інтернеті. Показував колегам. Була цікава їхня думка і перша реакція. Марко подивився й про один із кад­рів сказав: "Цього чувака треба або зняти, або вибрати кращий дубль". У кількох моментах зображення тремтіло, герой говорив нечітко. Тому одного іноземця з відео вирізав. ­Сподіваюся, він не образиться.

Четверо героїв ролика гостювали у мене вдома. Почалося все з того, що я з двома друзями хотів поїхати до Відня. Не знали, де зупинитися. В готелі – дорого. Натрапили в інтернеті на спільноту каучсерферів (всесвітня гостьова мережа, учасники якої безкоштовно діляться одне з одним ­місцем для ночівлі під час подорожей та організовують спільні тури. – "Країна"). Спочатку ніхто не хотів брати аж трьох ­гостей, навіть на кілька днів. Але десята людина, з якою спілкувалися, погодилася. Берндт, який розробляє програми для мобільних, просто лишав нам ключі від квартири, а сам ішов на роботу. Мене вразило, що людина згодна три дні трьох людей приймати в гостях. Вирішив віддячити спільноті кауч­серферів – запросити когось до себе.

Це було проблематично. Я живу з батьками, це ­вигідно – годують та з дому не виганяють. Але коли заговорив про гостей, сказали: "Оце приїдуть якісь незрозумілі люди. ­Будуть спати на ліжку, митися в нашій ванній. Ти ж попери все". Але я уламав їх, пообіцяв, що вдома буде ­порядок. ­Намагався запрошувати людей зі спільними інтересами, приблизно своїх однолітків. 15 жовтня 2011-го прийняв перших ­кауч­серферів – подружжя словенських фотографів, які ­їхали до Китаю. Десь у цей час і прийшла ідея створити відео. ­Відштовхувався від соціальної реклами. Наприклад, режисерка Христина Данилова теж зняла іноземців, які говорять про нашу мову "милозвучна, чудова", "я би слухав її без упину". Наприкінці авторка звертається до українців російською: "Почему же мы на ней не разговариваем?" У мене, як уперше побачив це, була реакція: "Хто ж тобі не дозволяє? Розмовляй". Але ідея, коли іноземці говорять українською, сподобалася.

Чому саме вірш Сосюри? Перше, що спало на думку. ­Правда, згадав два рядки, решту довелося дивитися в інтернеті. В нас удома ніколи не виголошували промов, що треба любити державу чи мову. Але батько, інженер за освітою, завжди купував книжки з історії України і навіть за радянських часів розмовляв українською. Для мене у школі мова не була принципова. Тим, хто звертався російською, відповідав російською, і навпаки. Але потім вступив до університету і щось спонукало перейти на рідну мову.

Полячка Моніка відмовилася зніматися. А її подруга Джоанна погодилася: "Давай". Вони вчилися чи то на археологічному, чи на історичному факультеті. І на місяць їхали в Крим на розкопки шукати якісь черепки. Ми з ними чимало вешталися Києвом. Увечері прихопили вино і пішли сидіти на набережній ледь не до світанку. Ці дівчата були найпозитивніші з гостей. Забули в мене рушник, і тепер, сподіваюся, повернуться за ним.

Японця Кейго навчити української було складно. В ­нього не виходило вимовити "л". Кейго приїхав до мене на ­початку червня цього року. Роздовбай. Завалив навчання в ­Штатах, на яке його влаштували батьки, і вирішив дорогою ­додому повеселитися. Тато й мама, я так розумію, про це не знали. А вчився він на щось, пов'язане з ІТ-бізнесом. ­Спілкувався з Кейго англійською. Я її знаю добре, а він ледь говорив. ­Запросив його на три дні. ­Потім на сайті каучсерферів ­виявив, що він у Києві тусив уже десь місяць. Такий от не найдобросовісніший кауч­серфер. Що для мене було ­дивно – він весь час за все дякував. Поїв – дякую, сходив у туалет – дякую.

Найскладніше було із сербкою Дунею. Вона мала говорити фразу "між братніх народів мов садом рясним". Довго мучилися, ніяк не могла цього сказати. Підібрали легші для вимови слова "сіяє вона над віками". Мені здається, схильність до мови не залежить від слов'янськості чи неслов'янськості. А від індивідуального сприйняття.

Із чотирма іноземцями познайомився на міжнародних освітніх курсах у власному університеті. Туди відбирали найвідкритіших та найактивніших. Кожен писав мотиваційний лист-­заявку, в якій пояснював, чому його треба взяти. Португалка Еліс із мого відео повідомляла, що завжди хотіла побувати в Україні реченнями у зворотному порядку. Це був найкращий мотиваційний лист. Американець Маркус прожив два роки в Китаї, викладав англійську. Спершу був у захваті, але потім йому набридло: захотів назад у рідний ­Теннессі. Данець ­Єспер – далекий знайомий моєї колеги по роботі. Ним замінив іспанця, який невдало промовив свою репліку, і при монтажі вона виявилася непридатною.

Розповідь про Київ для іноземців починаю з поганого: у нас корупція, низький рівень зарплат та елементарної культури. Дороги розбиті, багато грошей чесним шляхом заробити складно. Головний рушій нашого суспільства – бажання показати, а не бути. Наприклад, студенти купують ­айфони в кредит на півроку, бо це – модно. Тобто в українців логіка відмінна від європейської. Європейцям в Україні подобається: вони ж тут не житимуть. Один німець мені сказав: "Усі чудеса нашого авто­прому – у вас, я таких крутих тачок удома не бачив".

На роботі моє відео всі лайкнули та поширили в інтернеті. Коли робили про мене перший сюжет на телебаченні, якось неправильно виставили світло. Мама подзвонила, запитала: "Саша, з тобою все в порядку? Ти маєш якийсь нездоровий вигляд". Потім побачив, що у своєму блозі моє відео розмістив політик Олег Ляшко. Довелося відповісти в коментарях: "Дякую, що використали мій некомерційний і аполітичний ролик у політичній агітації. Це так приємно". Деякі коментарі до відео особ­ливо сподобалися. Наприклад: "Іноземці українські слова вимовляють краще від Азарова".

×