Кремль труїв своїх і чужих – від Леніна до Навального

100 років тому отрута стала елементом державної політики Кремля

Історія сучасної російської державності – а заодно і "отруйної" традиції – зав'язана на постаті Володимира Леніна. 30 серпня 1918 року на нього здійснили замах. Стріляла есерка Фанні Каплан, за офіційною версію. Її невдовзі схопили і розстріляли без суду. Тіло спалили в діжці прямо біля стіни Кремля.

Проблема з цією версією не лише в тому, що їй бракує документальних доказів, чи що Каплан була напівсліпою. Основна проблема – у Леніна стріляли чотири рази з двох різних пістолетів – найімовірніше, револьвера та браунінга. Використання останнього було підтверджено експертизою вже у 1990-х. Отже, стрілків було як мінімум двоє, та й сам Ленін бачив чоловіка. А за заявою чекіста Григорія Семенова й самі кулі були отруєними.

Хай там як, найвірогідніше, що замовив вождя пролетаріату його соратник, №2 у партії Яків Свердлов. І дурно йому це не минулося – 16 березня 1919 року він раптово помер. Офіційно – від знаменитої "іспанки". Що ж насправді – незрозуміло. Обережний Ленін безбоязно провів із "заразним" Свердловим останній тиждень життя "хворого", а більше від пандемії ніхто о тій порі не постраждав. Тож існує версія, що вождь свого кривдника велів отруїти.

Розсмакувавши справу, 1922 року Ленін створив таємну токсикологічну лабораторію. В статуті установи прямо говорилося: її завданням є "боротьба з ворогами радянської влади". Під назвою "Спеціальний кабінет" вона підпорядковувалася особисто Леніну як голові Ради народних комісарів. Формально ж входила до складу інституту біохімії.

Однак на цьому полі його переграв справжній "кремлівський Борджіа" Йосиф Сталін. Ленін серйозно захворів – дався взнаки застарілий сифіліс. І замість того, щоб лікувати радянського лідера, купка змовників почала його труїти. Щоб замилити очі, Сталін пустив поголоску, що Ленін сам попросив у нього отруту. Про все це знав Лев Троцький – і мовчав десятиліття. Хоча, ймовірно, і його самого спробували отруїти у січні 1924-го в момент смерті Леніна. Відтоді він не вживав ліків з кремлівської аптеки. А варто було Троцькому розповісти все це журналу Liberty у серпні 1940 року, як за 10 днів його вбив давно засланий агент.

Відповідав за отруєння Леніна майбутній нарком внутрішніх справ, фармацевт Генріх Ягода. Це невипадково: батько Ягоди доводився двоюрідним братом батьку Свердлова, а згодом Ягода одружився із дочкою рідної сестри Свердлова, своєю троюрідною племінницею. Тож ішлося про помсту за родича. Він курував той самий "Спеціальний кабінет". Першим начальником кабінету був професор медицини Ігнатій Казаков. Другим – з 1938 до 1951 року – полковник медичної служби і доктор медичних наук Григорій Майрановський, "радянський Менгеле".

Перебравши повноту влади після смерті Леніна, Сталін розвернувся, зокрема і на токсикологічному фронті. Лабораторія-Х, як вона стала називатися 1937 року, перейшла у відання НКВД. А вже за рік, на Великому московському процесі, наркома Ягоду і завлаба Казакова звинуватили у низці кричущих злочинів: отруєнні голови ОДПУ В'ячеслава Менжинського, голови Держплану Валеріана Куйбишева, письменника Максима Горького і його сина Максима Пєшкова. І хоча ми знаємо, як вибивали зізнання на подібних судилищах, скоріш за все, ці звинувачення були правдивими. Тільки що труїли жертв підсудні не з власної волі, а за наказом Сталіна.

Отруїли багато інших людей. Слідчий у справі розстрілу царської родини Микола Соколов і виконавець розстрілу Яків Юровський. Білий генерал Петро Врангель і штабс-капітан Аркадій Полунін. Син Троцького Лев Сєдов та брат дружини Сталіна Павло Аллілуєв. Євгенія Хаютіна, дружина нового наркома внутрішніх справ Миколи Єжова, та Надія Крупська, вдова Леніна – ця померла наступного дня після 70-річчя, на яке отримала в подарунок від Сталіна торт. Абрам Слуцький, керівник закордонної розвідки НКВД, та, дуже ймовірно, Михайло Грушевський.

 

У повоєнні часи в Лабораторії-Х проводили дослідження отрут на живих людях – всього вбито понад 250 осіб. Зокрема шведський дипломат Рауль Валленберг – рятівник безлічі євреїв від Голокосту. 1951 року керівництво репресували: чекістські начальники десятиліття відсиділи за ґратами, Майрановського звільнили і також отруїли. Двоє його співробітників наклали на себе руки, троє стали хронічними алкоголіками, ще двоє – повними інвалідами.

Але ідея нікуди не зникла. У 1960-1970-х заклад з виробництва отрути носив назву "Спеціальна лабораторія №12 інституту спеціальних і нових технологій КДБ". Саме там розробляли нові технології убивства політичних опонентів. Тепер переважно "для експорту". Убивати гучно – собі дорожче.

Ось 1957-го в Мюнхені за загадкових обставин вмирає ідеолог українського націоналізму, один з лідерів ОУН-"двійкарів" Лев Ребет. Лікарі констатують серцевий напад. Через 2 роки в тому ж місті так само помер Степан Бандера. І лише 1961 року берлінській поліції здався кілер КДБ Богдан Сташинський, який ліквідував обох, розпорошивши їм в обличчя отруту.

1978 року в Лондоні уколом отруйної парасольки вбили болгарського дисидента Георгія Маркова. 1981 року отруїли Людмилу – доньку лідера компартії Болгарії Тодора Живкова.

СРСР не стало, але старі методи продовжують використовувати. 1997 року отруїли Володимира Цхая, заступника начальника Московського карного розшуку, який викрив агентів ФСБ – організаторів двох вибухів в російській столиці. З приходом до влади Володимира Путіна стало лише гірше. 2000 року отруєний його "хрещений батько" у політиці Анатолій Собчак, 2003 – депутат Думи Юрій Щекочихін, який розслідував вибухи житлових будинків у Москві та Волгодонську. Оперативника ФСБ Олександра Литвиненка, який вказав на замовника вибухів – Путіна – отруїли 2006 року.

Кілька видатних провалів радянських і російських спецслужб пролили світло на використовувані ними методи. 1979 року КДБ спробував отруїти афганського лідера Хафізуллу Аміна. Радянські ж лікарі витягли його з того світу, комітет організував штурм палацу Аміна, після чого почалася дев'ятирічна війна.

2004 року російським діоксином намагалися отруїти майбутнього президента України Віктора Ющенка. У 2011 році отруєння пережив російський націоналіст, кандидат в президенти Дмитро Дьомушкін. У 2015 та 2017 – соратник Бориса Нємцова Володимир Кара-Мурза. За постачання зброї Україні ГРУ у 2015 році спробувало отруїти болгарського бізнесмена Ємельяна Гебрева. 2018 року в Солсбері атаки зазнав перебіжчик Сергій Скрипаль. Нарешті торік майже вдало отруїли Олексія Навального, акурат у 80-у річницю убивства Троцького. А на початку цього року загадково померли двоє лікарів з омського шпиталю, де доглядали опозиціонера.

Отже, минуло понад 100 років з часу, як отрута стала елементом державної політики Кремля. Спостерігаючи за сьогоднішньою Росією, вкотре упевнюєшся, що 1991 року СРСР не помер – він просто зменшився у розмірах. Суть залишилася старою. Тож кожного разу, коли хтось відомий і незручний Москві раптово помирає, варто уважніше вивчати обставини: чи не стирчать, бува, звідти вуха якого чергового луб'янського "фармацевта".

Усі викладені факти підкріплені доказами з наступних видань:

1. Аркадій Ваксберг, "Le Laboratoire des poisons: de Lénine à Poutine" ("Лабораторія отрут: від Леніна до Путіна"), Париж, Buchet/Chastel, 2007;

2. Юрій Фельштинський, Володимир Попов, "Від Червоного терору до мафіозної держави: спецслужби Росії у боротьбі за світове панування (1917 – 2036)", Київ, Наш формат, 2021.

×