Святослава Бляхарського звільнили за участь в акції протесту

У вівторок о 12.30 до Українського дому в Києві під'їжджають троє лікарів. Несуть прилади для вимірювання тиску. Протестувальники проти "мовного" закону Ківалова — Колесніченка звільняють один пластиковий стіл перед сходами. Медики просять хлопців у вишиванках підвести 10 голодувальників.

— Пані Олю, як ваші ноги? — питає лисий лікар у сірій футболці в Ольги Данилів. — Сідайте. Ви би припиняли голодування. Така жара, а ви на одній воді четвертий день.

Учасниця сміється. Їй міряють тиск — 160 на 83.

— Для мене це нормально. Мені 65 років. Але почуваюся молодшою. Перестала їсти, бо не можу змиритися з оцим неподобством. Коли почула по телевізору, як Яценюк оголосив про нашу перемогу, аж заплакала. Кого ми перемогли? До цього ще дуже далеко. Велика імовірність, що тут ми стоятимемо до зими, бо нас не чують і не хочуть чути ні Янукович, ні Литвин.

Ольга Данилів четверту добу п'є тільки воду. Дехто з голодувальників вживає таблетки глюкози, до води додає лимонний сік.

— У нас два дні голодувала 16-річна дівчина за компанію зі своїм хлопцем. Усі просили, щоб вона припинила. Організм молодий, може по-різному відреагувати. Вона сьогодні почала їсти, а хлопець далі голодує.

На карематі лежить 23-річний Святослав Бляхарський із Трускавця Львівської області. Жує великі бублики з маком. На сходах сушить чорні шкарпетки.

— Приїхав сюди тиждень тому, — розповідає. — Сів у поїзд, у чому був. На зміну взяв лише вишиванку. Але вона вже коричнева від поту і пилу. Працював спортивним інструктором у готелі. Прийшов до начальника, говорю: мене зачепило рішення про другу державну мову. А він: "Мені все одно. Хай хоч три державні будуть. Аби гроші заробляти не заважали". Я написав заяву на відпустку на чотири дні й рвонув на Київ. А через чотири дні мені подзвонили. Кажуть: звільнений. У готелі я отримував 1,5 тисячі гривень.

У Святослава червоні від сонця лоб, щоки і шия.

— Скоро у Київ має приїхати батько. Привезе свіжий одяг і гроші. Тут на все потрібні кошти. Обідати ходжу на Хрещатик. Щоразу треба мінімум 30 гривень. Добре, що хороші кияни зібралися. До чотирьох ходив додому помитися і поголитися. Після обіду лягаю на годинку подрімати. До першої-другої ночі тут постійно співають, вірші читають. Спимо по 4 години. О 6.00 усі підриваються, бо вмикають гімн. Після нього починаємо прибирання. Миємо сходи, збираємо сміття. Один міліціонер хотів причепитися, щоб ми звільнили Європейську площу і пустили комунальників. Ми спитали, де він бачить бруд — ніде ні окурків, ні жувачок, ні фантиків нема.

О 13.20 Людмила Олександрівна, 42 роки, ставить на стіл каструлю з червоним борщем. Розливає у глибокі пластикові тарілки. Він теплий, пахне на всю площу.

— Хлопці, йдіть їсти, — гукає мітингувальників. — Борщу небагато, поспішайте.

На столі лежать шість помідорів, чотири буханки хліба, у емальованій каструлі залишилося 1,5 л узвару.

Людмила Олександрівна сідає складати список. Зверху позначає "на середу".

— Пишу щодня, що купити. Треба каву, пакети для сміття великі, лимони. Їх ріжемо і чавимо у воду людям, які голодують. І ще дуже треба, — нахиляється, шепоче на вухо, — щоденні прокладки для дівчат. Я їх у список вносити не буду. Але було б добре, якби хтось привіз.

Забирає людей до себе у квартиру на Лівобережній — аби прийняли душ, поголилися й переодяглися.

— Мене син підтримує. Після роботи сюди приходить допомагати. Увечері я по скайпу спілкуюся з діаспорою з Канади. Звітую, як мітингувальники провели день.

26-річна Оксана Неживенко п'є лише воду. На чолі у неї стрічка "Голодую".

— Важко було перші два дні. Від сонця боліла голова. Батькам до останнього не казала. Серед голодуючих вони побачили мене по телевізору. До нас щодня підходять лікарі, дієтологи. Радять обливатися, додавати до води мед та лимонний сік, час від часу щось під'їдати. Але це нечесно. Я не їм нічого. Рідко рухаюсь, економлю сили. Важко, коли поруч хтось снідає або вечеряє. У нас є правило: їсти тільки з правого краю табору. Я раніше нічого не їла один день у році — у Страсну п'ятницю.

Підвозимо до Українського дому 50 пляшок мінеральної води, 5 кг яблук, 2 кг винограду. Прошу двох юнаків занести до табору. Яблука розбирають за 2 хв. Хлопець у джинсах і чорній майці бере одразу чотири. Два ховає в кишені, одне жує, іншим пригощає друга. Воду ставлять під столом, який вважають кухнею.

— Учора носили воду "беркутівцям", міліціонерам і працівникам ДАІ, а вони брати не хочуть. Один обізвав нас, — говорить 19-річна Ірина. У неї на голові вінок із диких ромашок. Волосся заплетене в косу. — Бізнесмен на джипі привіз 4 кілограми м'ясної нарізки і мороженого сала. Багато людей підносять воду.

Під Українським домом під час акції утворилася пара. 21-річна Ольга поправляє на лобі стрічку "Голодую". В Олега, 23 роки, такої нема.

— Ми почали зустрічатися післявчора, — розказує він. — Надіюсь, це переросте у щось більше. Підтримую Олю, як можу. Сам голодувати не наважився.

На сусідній розкладачці спить чорнява дівчина. Наша розмова її будить. Вона накривається з головою. Продовжуємо говорити пошепки.

— Усім, хто голодує, радять побільше спати, але я не звикла так довго. Уже спина болить, — додає Ольга.

Гроші на потреби мітингувальників збирає 53-річний Ярослав Васильович. Записує в зошит прізвище та ініціали людей, які зробили пожертву. В тому ж рядку занотовує суму. Сфотографувати нотатки не дозволяє.

— Різні суми люди приносять. Один чоловік дав 2 тисячі, а вранці бабуся пожертвувала 2 гривні 57 копійок. Принесла у платочку і каже: "Синку, пару гривень лишаю собі на хліб і ліки, а це віддаю вам".

До Ярослава підходять дві студентки. Дають по 50 грн.

— Запишіться у зошит, дівчатка. Дякую за підтримку, — гроші кладе у файл. Там кілька "двадцяток" і "сотень".

Цікавлюся, на що витрачають кошти.

— Винаймаємо неподалік квартиру. Платимо 450 гривень за 12 годин. Люди ходять туди помитися, перевдягтися. Дехто бігає в туалет. Мали тут біо, але міліція забрала, бо не положено. Ціни на квартири в центрі високі. Власник захотів, щоб ми заплатили за п'ять днів наперед. А в касі було тільки 2400 гривень. То один хлопець заклав свої гроші. Приходять багато російськомовних людей. Я їм кажу, щоби переходили на українську. Ніхто не винен, що він російською говорить. Усі ми народилися в СРСР, і нам російську насаджували. Один чоловік аж по столу стукнув: "Буду українською говорити. Спасибі, що ви тут стоїте. Нам другого язика не надо. В Україні має бути тільки українська".

×