З початку повномасштабної агресії Росії мільйони українців змушені були покинути свої домівки через бойові дії, що почалися в їхніх областях.
Однією з головних цілей російських загарбників став Харків. Не зумівши взяти місто, ворог перейшов до тактики терору й почав обстрілювати першу столицю з реактивної артилерії та літаків. Основний удар росіян прийняла Салтівка - найбільший житловий масив України.
З Харкова виїхала майже третина мешканців, заявляв наприкінці березня міський голова Ігор Терехов. Більшість людей подалися у сусідні, спокійні регіони та в західні області.
Однією з тих, хто покинув першу столицю, стала 83-річна Ганна Гавриленко. Їй вдалося це зробити не одразу, адже жінка частково паралізована і кілька тижнів перебувала під наглядом сусідки. Аж доки остання не звернулася за допомогою до волонтерів.
Кореспондентка Gazeta.ua доєдналася до порятунку літньої жінки та супроводжувала її з Полтави до Львова. По дорозі Ганна Степанівна розповіла свою історію та про пережиті жахи в рідному місті.
ДОПОМОГА ЗА ОГОЛОШЕННЯМ
"Шукаємо волонтера для супроводу маломобільної бабусі з Полтави до Львова. Треба буде виконувати функції доглядальниці, допомогти в разі потреби з гігієною (памперс)…", - таке оголошення розмістили в полтавських Telegram-групах допомоги 25 квітня. Воно провисіло добу, але ніхто не відгукнувся.
"Ще актуально? Коли їхати? Можу", - пишу авторці оголошення.
"Сьогодні-завтра. Наберіть, все поясню", - відповідає, додавши свій номер.
Енергійний молодий жіночий голос. Представляється Олександрою.
- Жінку евакуювали з Харкова, стан після інсульту, обмежена в пересуванні, - говорить телефоном. - Треба забрати підопічну з лікарні з речами, супроводити до залізничного вокзалу, пересадити в їхній візочок. У поїзді допомогти з гігієною та забезпечити максимально комфортну дорогу, стежити за станом здоров'я. У Львові - супроводити до авто, яке відвезе в пансіонат.
Домовляємося швидко і за пів години квитки та детальний план поїздки з усіма контактами були в мене в електронній пошті. Ввечері домовляємося зустрітися з волонтеркою особисто. Не встигаю виїхати з Полтави до початку комендантської години, зізнається вона.
МЕРЕЖИВО
Зустрічаємося на березі Ворскли - річки, що тече через Полтаву. Моя візаві Олександра Волошина зізнається, що рада просто посидіти в тиші та поспостерігати, як річка неспішно несе свої темні води на тлі заходу сонця, а качки весело ганяють в очеретах.
- Дивуюся, скільки зелені - де вона тільки взялася так швидко! У мене за власним відчуттям ще лютий, - зізнається.
Худорлява, навіть тендітна дівчина сидить на карематі, кутаючись у коричнево-синій плед. Темні смужки на ньому того ж глибокого відтінку, що й її карі очі. Під ними - широка, щира посмішка.
Олександра родом із Харкова. Про себе розповідає коротко. За фахом біолог, але останні пів року працювала за покликом душі - дитячим аніматором. Коли в місті почалися обстріли, перший час працювала з дітьми в метро, де харків'яни цілодобово ховалися від російських бомб і ракет. Потім почала допомагати з гуманітаркою. А останні тижні має справу з людьми, які не змогли вчасно виїхати зі зруйнованих кварталів.
Переказали історію, що син від неї відмовився та закрив у хаті, забравши паспорт та пенсійну картку
- Ці люди з різних причин не покинули Харків в перші тижні. Хтось не мав можливості їхати або не було куди. Хтось боявся покидати місто під обстрілами чи взагалі виходити з дому або сховища. Ці люди потребують допомоги. Мова не тільки про ліки, їжу, та воду. Потрібна психологічна підтримка, - пояснює волонтерка. - Треба не просто вивезти, а знайти транспорт, ресурси та місце для розміщення. Переконати, що далі залишатися небезпечно.
Проєкт з допомоги таким людям отримав назву "Мереживо", натякаючи на складне сплетіння людських доль та шляхів. За два тижні його волонтери змогли вивезти 14 людей із маломобільних груп. Це були родини з дітьми та літні люди.
Багатоповерхівка, з якої забрали 83-річну Ганну Степанівну, розташована в 602-му мікрорайоні - на східній околиці Харкова, неподалік від Північної Салтівки. Вона найбільше постраждала від ворожих обстрілів.
Про необхідність забрати літню жінку волонтерам повідомила її сусідка. Доглядала Ганну Степанівну останні кілька тижнів.
- Вона сказала, що бабусю не може кинути, а з другого боку - не хоче з нею нікуди їхати, бо мусить займатися сімейними справами. Та і її власний ресурс закінчився, - каже Олександра. - Про бабусю мені переказали історію, що син від неї відмовився та закрив у хаті, забравши паспорт та пенсійну картку. Поїхав із міста. Але не хочу оцінювати нічиї дії.
Дізналася про це випадково, коли вже знайшла машину везти її далі
Водія, який згодився забрати паралізовану жінку, Олександра знайшла в Полтаві. Коли транспорт прямував до Харкова, волонтерка дізналася, що супроводу для бабусі не буде. Сусідка повідомила, що не зможе навіть зібрати її речі та допомогти спустити пенсіонерку з шостого поверху.
- Прошу скинути адресу, вмовляю, а в цієї жінки (Марини. - Gazeta.ua) стається нервовий зрив. А я навіть не знаю, чи готова бабуся виїжджати, - веде далі Олександра. - Коли приїхали й піднялися, то побачила, що двері вже були зламані, їх заклинило. Довелося просити випадкових людей - благо, хлопці були біля під'їзду. Лопатою підважили двері й таки відкрили. Я покричала бабусі, що ми волонтери.
Зібралися швидко. Основний час витратили на пошук документів. Речей взяли мінімум. Ліфт у будинку не працює, тож Ганну Степанівну спускали на вулицю вчотирьох.
- Я її засунула в ту машину й повезла до Полтави. Тут влаштували в церкву "Спасіння" (євангелістська церква. - Gazeta.ua). Домовилися, що там побуде два-три дні. А потім до неї прийшли лікарі, оглянули й забрали до медзакладу на два тижні. Дізналася про це випадково, коли вже знайшла машину везти її далі. Та зрештою зрозуміла, що так краще - бабусю обстежили й відкоригували лікування.
Волонтери знайшли у Львові приватний пансіонат, де виявили готовність прийняти жінку на місяць, доки оформлюватимуть документи на виїзд. За проживання заплатили 10 тис. грн. Гроші перерахувала благодійниця з-за кордону, яку знайшли волонтери організації "Допомога Харків".
В ДОРОГУ
Наступного дня в домовлений час я в лікарні. Після короткого очікування в приймальному відділенні санітарка підіймає ліфтом угору. Декілька поворотів коридором і я в палаті. Два ліжка з чотирьох зайняті. У ніс б'є дуже сильний запах сечі - тут тримають лежачих хворих.
Посеред кімнати насторожено дивиться з інвалідного візка літня жінка в коричневій куртці з пишним хутряним коміром та синіх спортивних штанах. На ногах хутрові капці. Хоча її абсолютно сиве волосся скуйовджене та нерівно підстрижене, видно, що воно досі густе. А сліди колишньої вроди не зміг стерти навіть інсульт та поганий догляд.
Вітаюся, називаюся і сповіщаю, що наступну майже добу ми проведемо разом.
- Ну слава Богу, а то я дуже переживала. Но віжу і чувствую, шо всьо будєт хорошо, - каже Ганна Гавриленко й полегшено посміхається.
Шлях від палати до залізниці займає не більше 10 хв. - вокзал на протилежному боці площі. Пацієнтку супроводжують дві санітарки. Одна, білявка років 50 з пишною короткою зачіскою у світлій куртці поверх хірургічного костюма, мовчки котить візок. Друга - трохи старша і худорлявіша, русяве волосся зібране на потилиці, одягнена в лікарняний бушлат і колись білий костюм. Допомагає колезі на важких ділянках - бордюрах та невеликих гірках.
Забираю нехитрі пожитки Ганни Степанівни - картату поліетиленову сумку і два пакети. Документи та світлини, халат, довгу футболку та пару шкарпеток, упаковку підгузків, дві пачки печива на фруктозі. В маленькій сумочці, що її надіваю жінці через голову, старий кнопковий мобільник, окуляри та облатки з таблетками.
На вокзалі знаходимо чергову - її попередили про маломобільну пасажирку. Нам надають візок для транспортування до поїзда. Санітарки забирають лікарняне майно та механічно бажають щасливої дороги.
У них там русскіє стоят. С танкамі і "Градами". Окупація
До подачі поїзда ще є час, тож везу жінку прогулятися. Це перший сонячний день після двох холодних дощових тижнів. На вокзальній площі в різних напрямках снують перехожі - пасажири та волонтери, таксисти пропонують послуги. Трохи віддалік озброєні люди у військових одностроях п'ють каву - тероборона та поліція охороняють вокзал. Воєнізовані пости тут кругом.
- О, які красиві блакитні квіти (мускарі. - Gazeta.ua). Бувають ще такі білі та лілові. У нас на дачі такі єсть. Були, але не знаю, чи там осталось шото, - настрій жінки змінюється. - У селі возлє Циркунів у нас дом. Там внук мой живе, дочечки моєй синок. Надіюсь, шо живий - рідко звонить. У них там русскіє стоят. С танкамі і "Градами". Окупація (7 травня ЗСУ звільнили Циркуни. - Gazeta.ua).
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Військові звільнили чотири села на Харківщині
Ганна Степанівна розповідає, що мала двох дітей. Донька померла понад 10 років тому, від неї залишилися син і донька. На відміну від онука, каже жінка, її онучка з 4-річним правнуком змогли виїхати до Польщі.
Мені здається, попереду мене чекає шось хороше
А ще в пенсіонерки є син, який із невісткою доглядав матір відтоді, як восени 2019-го пережила інсульт та отримала частковий параліч. Синова донька з дитиною й чоловіком у перші дні російського вторгнення виїхали до Івано-Франківська, а згодом - теж до Польщі.
Розповідаючи про сина, жінка напружується й піджимає губи. На щастя, в цей момент з гучномовця лунає оголошення, що наш поїзд прибуває до другої платформи.
- Ну де ви є. Я вже двічі оббігла вокзал. Давайте ж, ще треба в поїзд загружаться, - каже чергова по станції Людмила Петрівна.
Рішуча білявка з короткою стрижкою одягнена в блакитні джинси та теплу синю фліску поверх залізничної форменої блакитної сорочки на ґудзиках. Велику рацію перекладає з руки в кишеню та береться за ручку візка.
Поряд із нею тримаються двоє озброєних чоловіків у військовій формі, трохи поодаль очікують двоє залізничників - міцних чоловіків у помаранчевих жилетах.
Їхні дії злагоджені та відпрацьовані: опускають майданчик у тамбурі вагона, на руках піднімають жінку на візку. Тепло бажають благополучно дістатися і прощаються. Далі, вже своїм ходом, до купе в кінці вагону і - влаштувалися.
- Мені здається, попереду мене чекає шось хороше. Я на це надіюся. А ще я 100 років не їздила в поїзді, - каже Ганна Степанівна.
БОЯЛАСЯ НЕ СМЕРТІ
Ми в купе удвох. Під стукіт коліс добре точаться розмови. Ганна Степанівна жадібно дивиться за вікно, де на просторі зелені поля опускається золотисто-рожеве надвечір'я. На моє прохання розповідає свою історію.
Ізвєщєніє про те, шо він пропав безвісти, везу з собою
Народилася в селі Карайкозівка Краснокутського району Харківської області 15 вересня 1938 року. Звідти родом була мати - єдина з великої родини, хто вижив у Голодомор 1933-го.
За батьком поїхали до Херсона, там пережили війну та голодомор 1947-го, а менша сестричка - не вижила. Там і поховали. Батькову могилу ніколи не бачила - його 1941-го мобілізували до Червоної Армії, з війни вже не повернувся.
- Ізвєщєніє про те, шо він пропав безвісти, везу з собою. Получилось так, шо в мене були документи - виписки з лікарні про інсульт, обслєдованія. І все пропало. Навєрно, син заграбав. Саша (волонтерка Олександра Волошина. - Gazeta.ua ) документи всі, шо були, вигребла і зібрала мені з собою. Она говорит, будете сідєть нічьо нє дєлать, переберете. Я і перебрала. Там і нашла ізвєстіє, шо папа погіб. І нашла альбом фотографій, - каже жінка.
В однокімнатній квартирі на шостому поверсі 9-поверхівки неподалік Салтівки живе з 2018 року - житло купив син після того, як пенсіонерка переписала на нього свою "трикімнатку", де досі прописана.
Після того, як пережила інсульт, стала тягарем для сина та його родини, із болем зізнається жінка.
- Коли мене з больніци виписали, вони мене в дом прєстарєлих здали. Три місяця я там була. А там 15 тисяч нада платить каждий мєсяц. І він "здувся" та забрав мене. Жила сама, за два года їм сільно надоїла. Поначалу я лежала, вони принесуть мені їсти - і вшиваються до наступного дня. Ніхто мною не займався, - зітхає жінка. - Їжу носила переважно невістка. Вряди-годи мила голову над мискою, тіло обтирала мокрим рушником.
Чьо витріщилась, старая дура?
24 лютого син із невісткою прибігли до Ганни Степанівни удвох: "Війна! Розбили Чугуїв, бомблять Харків!"
- Були растєряні. Потом ще тиждень чи два іногда мені приносили (їжу. - Gazeta.ua). Іногда вона, іногда він. Не розмовляв зі мною. Все молча дєлав - приніс, поставив і пішов. А потім в якийсь день приходе сам і начав виступать. Став, отак руки склав на груді і каже: "С*ка, ти ще не здохла? От тібє какой-то сатана помагає, шо ти живеш і ніяк не дохнеш!" Він обично грубувато розмовляє, но таких слов... Я чуть не впала. А він: "Чьо витріщилась, старая дура? Ти мнє рукі зв'язала, ти понімаєш?" Сказав, шо який-то мужик буде мене доглядать. У мене отак лежав кусочок сухого чорного хліба. Кинув у мене: "Жри от!" Забрав дві пари ключів і закрив на два замка. На другий день вони уєхалі в Івано-Франківськ.
Була впевнена, що на поверсі залишалася сама, бо жодного звуку не чула з-за дверей, зізнається Ганна Степанівна. Два тижні просиділа в холодній квартирі без гарячої їжі та з мінімальною кількістю води.
- Боялася не смерті, а голодухи, як буду доканувать, - каже зі сльозами. - Я вже тоді була ніяка зовсім. Коли чую - стукають у двері. А потім звук, що двері ріжуть і відкривають. Прийшли еменесники (рятувальники. - Gazeta.ua).
Рятувальників викликали брат із сестрою, які лишилися жити в будинку. Дізнатися, чи жива Ганна Степанівна, їх попросив телефоном її син Ігор. Були знайомі.
Я затаїлася. Коли заходять троє в чорному з автоматами
- Вона тоді (сусідка. - Gazeta.ua) така ніби до мене всьой душой: "Ой, буду вам помагать!" Я ж тоді не знала, шо вони знайомі із сином. До мене волонтьори приходили, оказується. Вона їх приймала і до мене не допускала. Вони приносили і їжу, і лікарства. А я нічого не получала, - згадує харків'янка. - А потом Марина з Ігорем (невістка з сином. - Gazeta.ua) поругались. Думаю, через гроші. Він же мою карточку забрав пенсіонну. Гроші на себе получав, 4 тисячі у місяць. Йому вже Саша (Волошина. - Gazeta.ua) набирала на телефон, питала про паспорт. А він сказав, шо скоро буде в Харкові та вишле у Львов.
- Отак я і жила - двері откриті, взломані. Мог запросто зайти хто хочеш. Раз слишу - хтось лізе, явно чужой. Я затаїлася. Коли заходять троє в чорному з автоматами. Поліція. Кажуть, хтось їх викликав по поводу потєрі докумєнтов. Говорю їм: "Какая потєря?" Їх забрав син і слух пустив. Зачєм отакоє дєлать?
Не змогла б глянуть йому даже в глаза. Сразу б зарєвєла
Коли одного дня знову хтось почав відкривати двері, жінка чомусь не злякалася, каже. Просто чекала, хто зайде. Чула жіночий голос, який її кликав на ім'я, тому сподівалася, що це добрий знак. Олександрі Волошиній повірила одразу, каже. І на переїзд погодилася, не вагаючись.
Перебуваючи під російськими обстрілами, пенсіонерка перестала боятися тривожних сирен.
- Налаштувала себе, що хай як буде, то так і буде, - пояснює. - Але один раз злякалася, бо побачила, як ракета влучила у п'ятиповерхівку неподалік. В окно дивилась якраз. Ракета, на свиню похожа, кругла. Летіла і впала на будинок! Великий був взрив, огонь. Все падає, дрожить, стьокла летять з лоджії! На кухні вікно вилетіло, а в кімнаті дало глибоку трєщіну.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Окупанти заскочили в школу, був бій. Їхні трупи по вулицях валялися" - історія харків'янина, який зміг урятуватися із сином
На питання, чи зможе простити сина за такий вчинок, жінка деякий час мовчить. Обличчя йде червоними плямами, губи стають блідими. Стверджує, що почувається не погано, але коли згадує про сина, до горла підступає ком.
- Якби отримали нагоду звернутися зараз до сина, що б йому сказали? - питаю.
- Не можу даже сказать. Не змогла б глянуть йому даже в глаза. Сразу б зарєвєла. Я ругаться не могу. А слов не подберу.
ЗЕМЛЯКИ
Наступного дня із запізненням на 2 год. прибуваємо до Львова. Олександра добре все організувала, біля вагона вже зустрічають волонтери - молоді чоловіки у яскравих блакитних та помаранчевих жилетах. Дочекавшись, поки всі пасажири вийдуть, заходять у вагон, допомагають Ганні Степанівні подолати шлях до тамбура. А там - візок, спуск на руках на перон.
- Які у Львові хороші хлопці. Молодци, так всьо організовано, - каже жінка, коли візочок ставлять на перон.
- А я не зі Львова, я з Харкова, - відповідає стрункий бородатий чоловік у світлій трикотажній шапці, закоченій на тім'я, та помаранчевому жилеті з написом "волонтерська сотня".
Не могла подумать, скоко є хароших людей і шо українці так можуть об'єдиняться
Спільну тему для розмови харків'яни знаходять одразу - майже сусіди, жили в декількох кварталах один від одного.
Харків'янин 27-річний Данило вправно котить візок, лавірує в багатоголосому натовпі львівського вокзалу. Тут дуже багато людей - хтось рухається, але більшість просто стоять із речами, очікуючи свого поїзда.
Коли виходимо на площу, чоловік про себе розповідає коротко та неохоче. На початку березня вивіз із харківської Салтівки родину - матір та свою дівчину. Їхали до Львова, щоб відправити жінок у Польщу до сестри. Та в останній момент дівчина залишилася в Україні.
Живуть у центрі для переселенців, усі свої зусилля спрямували на допомогу тим, хто продовжує прибувати, тікаючи від війни. Волонтерять на вокзалі.
- Хочу вас попросіть. Напишіть, шо я дуже всєм благодарна, хто помогає. Не могла подумать, скоко є хароших людей і шо українці так можуть об'єдиняться. Саме тому ми переможемо, - каже на прощання Ганна Степанівна.
"ПУСТЬ ПРОСТИТ МЕНЯ" - СИН ГАННИ ГАВРИЛЕНКО
55-річний Ігор Гавриленко поштою передав паспорт матері до Львова. Переконує, що не хотів покидати Ганну Степанівну.
- Хотел семью вывезти. Но так получилось. Надеялся на одного человека, который должен был помочь. Но потом погиб, - пояснює телефоном.
Востаннє був у матері 4 березня, каже. Того ж дня власною автівкою повіз із Харкова родину - дружину, доньку з чоловіком та онуку. Спочатку - в село біля Миргорода на Полтавщині. Звідти - на західну Україну.
- Я связался с волонтером Юрием, он согласился ей помогать. Приезжал к ней, не смог попасть туда. Я отослал ему ключи. Он должен был их получить и все обещал сделать. Но попал под обстрел и его убило (16 березня харківський волонтер Юрій Волчков загинув під час обстрілу на Салтівці, коли віз допомогу одному з підопічних. - Gazeta.ua).
За тиждень "или где-то так" до квартири Ганни Гавриленко намагалася потрапити сусідка Марина. Коли з'ясувалося, що без ключів двері їй ніхто не відчинить, вирішила їх зламати.
- Она подумала, что там может быть что-то с газом. Поэтому соседка вызвала МЧС (мова про ДСНС, що створена 2012-го замість МНС. - Gazeta.ua), они взломали дверь. С тех пор она сама начала заниматься, - пояснює чоловік.
Виправдовується: намагався звертатися до всіх знайомих, щоб хтось провідав матір, та у всіх були інші справи.
Коли передавав паспорт Ганни Степанівни, її пенсійну картку залишив собі. Каже, не думав що матері потрібні гроші, адже нею опікуються волонтери.
- Если нужно, я могу каждый месяц перечислять какую-то сумму, - запевняє. - Но я сейчас остался один, мои выехали за границу. Мне тоже нужно за что-то жить. У меня тоже сахар поднялся. Нужны лекарства. А я здесь, в Хмельницком, тоже никому нахер не нужен. Тут работы нет, а в Харькове, ребята знакомые говорят, делать нечего.
На завершення розмови питаю, чи хотів би щось сказати матері.
- Ну, как говорится, пусть простит меня, если шото не так. Был бы я миллионером, я бы определил ее куда угодно, чтобы там о ней заботились, но я обычный человек, - відказує.
2 
1
Коментарі