З початку повномасштабного вторгнення Росії близько 6,5 млн українців з півночі та сходу країни вимушено переселились на більш безпечні території в межах держави. Ще 3,5 млн виїхали за кордон - у Польщу, Німеччину, Італію, Велику Британію, Чехію, країни Балтії та інші держави. Біженців там приймають у санаторіях, хостелах, реабілітаційних центрах, закладах культури, школах.

"Зараз у нас мільйон біженців на тиждень. Якщо це триватиме ще 10 тижнів, ми можемо досягти цифри у 15 мільйонів людей", - заявив кілька днів тому Єврокомісар з гуманітарної допомоги та кризового управління Янез Ленарчич.

Кореспондентка Gazeta.ua побувала в одному з центрів для переселенців на Львівщині. Подивилася, як там допомагають людям та розпитала у самих мешканців їхні історії.

У цілях безпеки ми не вказуватимемо місцезнаходження закладу.

КАПЦІ ТА ХЛІВ

У реабілітаційному центрі курортно-санаторного типу прихистили 56 переселенців, 18 з них - діти. З 3 березня тут приймають людей з Гостомеля, Ірпіня, Броварів, Дніпра, Луганщини та інших населених пунктів, які найбільше потерпають від російської агресії. У перші дні для більшості переселенців це місце служило перевалочним пунктом - тут недовго відпочивали та їхали далі у європейські держави. Тепер тут біженці осідають надовго.

Центр відкрили у триповерховому корпусі посеред лісу. Навколо закладу алеї з лавочками. Центральний вхід прикрашає національний прапор, на балконах сушиться одяг.

Фото: Василина Копитко

- Ми з власної ініціативи заявили керівництву, що хочемо приймати переселенців, - розповідає 61-річний Ярослав Іванович, завідувач відділення відновлювального лікування. Погоджується показати, як функціонує центр. - Основний акцент робимо на поселеннях жінок з дітьми та людей старше 50 років. У пріоритеті сім'ї військових. Все тримається на волонтерах. Вони нас забезпечують харчами, привозять одяг, взуття, побутову хімію. Велику кількість допомоги передають з Польщі. Нас постійно підтримує і сільський голова.

Усіх переселенців зареєстрували у ЦНАПі, а дітей відправили у місцеву школу для проходження навчання в режимі онлайн - їм начитують уроки вчителі через гаджети.

- У нас є штаний психолог. Займається з дітьми, які того потребують, - продовжує Ярослав. - Ми робимо банні дні, бо не в кожному номері є душ. У процедурній, де колись відпускали сірководневі ванни, тепер нагріваємо воду - щоб люди могли помитися. Маємо прачечну, триразове гаряче харчування. Дітям військовослужбовців видаємо додаткову їжу. Люди тут можуть жити скільки захочуть. Раніше було десь понад 70 переселенців. Але як обстріляли Яворівський полігон, то за день одразу 20 виїхало до Польщі.

 

Перші люди приїжджали насторожені й не хотіли спілкуватися, долучається до розмови старша медсестра Тетяна Федорівна.

- Деякі досі не йдуть на контакт, - розповідає. - Люди тікали від біди. Одна жінка приїхала в гумових капцях. Каже: "Вискочила з хліва, коли худобу годувала і в чому була, в тому й приїхала сюда". Є жінки, які чужих дітей попривозили, бо мами на службі в армії. В кожного своя історія.

20 РОКІВ ТЮРМИ

Сім'я пенсіонерів із Броварів приїхали у центр для переселенців понад тиждень тому. Про прихисток на Львівщині дізнались від знайомих.

- 24 лютого дві ракети попали в військову частину, яка недалеко від нас, - каже 60-річний Анатолій. Прізвища не вказує, фотографуватись відмовляється. - Так ми зразу забрали сім'ю і поїхали в село Рожівка. Ховались у сусіда в підвалі. Нас було дев'ять чоловік. Як тільки починало гупати, то зразу в укриття бігли. А там так холодно! Діти попростужувались. Старший внук взагалі з температурою лежав. Хоч ми і брали ковдри.

- Там недалеко якась танкова бригада йшла, то начали стріляти - до нас долітало все. І ми рішили поїхати, - каже дружина Анатолія. - Заскочили додому, щоб переночувати, а вночі стався такий взрив, що аж дім затрясся! Так ми бігом, нічого не взявши, в шість часов виїхали. Хоч і була комендантська година до семи. Проскочили. З дому не хотілося виїжджати, спершу вірили, що день-два і все пройде... Дочка з внуками теж поїхала в якесь село під Чернівцями. А зять пішов в тероборону.

 

Подружжя не шкодує, що виїхали. Адже зідзвонюються із сусідами і ті зізнаються - досі сидять у підвалах, а додому ходять тільки прийняти душ.

- Там осталися одиниці. Молоді поїхали, а старі лишились стерегти хати, - веде далі жінка. - Ми вірили, що може бути війна ще коли сказали, що 150 тисяч військ стоїть під нашим кордоном. А сестра в Самарі казала, що ми все видумуємо.

Пенсіонерка схлипує, витирає рукою сльози.

- Ми спілкуємось зараз з нею (родичкою із Самари. - Gazeta.ua), - підхоплює чоловік. - Вона нам сказала нічого не писати, бо там провіряють і може бути тюрма до 20 років, якщо знайдуть переписку, яку не можна було робити. Я фотографував скільки погибших у них по наших даних і посилав. Плємянніца просила: "Не скидайте, бо то страшне".

СНАРЯД ПІД ДВЕРИМА І РОЗСТРІЛЯНІ МАШИНИ

Сім'я Дубицьких із 16-річною донькою виїхали з Ірпеня 5 березня. Покидали дім під обстрілами російської армії. 79-річну бабу ж відправили на Львівщину заздалегідь - ще 25 лютого.

До центру родина добиралася півтори доби. Про прихисток дізналися від знайомих.

- Я не хотіла вірити, що почалася війна. Заспокоювала доньку, бо вона дуже злякалась, - каже Надія Володимирівна Дубицька. - Вже наступного дня відправили нашу бабусю у безпеку. Наполягали дуже. Думали, що якщо щось трапиться страшніше, то ми молоді і зможемо справитися. А їй буде важко, - додає, поглядаючи на жінку навпроти. Та опускає очі повні сліз.

- Після того, як залишилися - ми чули, як Гостомель і Бучу бомбили, - продовжує Надія. - Потім вже біля наших домів їздили танки. То був жах. Було страшно, але наш мер заспокоював. Кожного вечора ми чекали повідомлення від нього. Надіялись, що все буде добре. Але війна є війна…

- 4 березня їздили шукати хліб, але його вже ніде не можна було купити. Вернулися додому і почули глухі постріли Знали, що це наші відбиваються. А далі пішли свисти - такі наче сусідський дім підривається! Щоб відволіктись я стала дуже голосно читати "Отче наш", щоб не чути як воно свистить.. Десь о шостій ранку все скінчилось. Нам сусід подзвонив, щоб йшли до нього. Коли відкрили двері, щоб вийти - полетів снаряд. Забігли, сховалися, накрились одіялами й на полу так лежали. Для нас це був як знак, що не треба виходити.

Наступного ранку родина твердо вирішила їхати з Ірпеня.

- Я плакала чоловікові: "Пообіцяй, що їдемо тільки на три дні!" - веде далі Надія. - Із самого ранку почали літати гелікоптери. Ми виходили під обстрілами. Знали, де збирається колона машин. Чоловік пішов шукати номера телефонів волонтерів, а дочка залишилась в машині. У цей час пролітали два російських винищувачі. Це був жах! Люди почали розбігатися хто куди. Я прижалась до чоловіка, бо злякалась. Якби щось вони скинули, то нічого б живого не залишилось. Але нас пощадили. Мабуть того, що стояли біля церкви. В той день вони залізну дорогу підірвали в Ірпені, по якій евакуйовувались люди.

 

Колона машин рушила через село Стоянка.

- Як його проїхали, то за пів години сусідка дзвонить: "За вами обстріляли машини", - згадує Надія Дубицька. - Сусіди, що залишились, десь за тиждень вийшли на зв'язок. Їх завалило у підвалі, коли будинок обстріляли. Вони там кричали, стукали. Якби не чоловік, що рядом з собакою проходив - їх би не достали. Зараз "зеленими коридорами" їх вивезли через Романівку у безпечне місце.

Родина вірить, що повернеться в Ірпінь.

- Палатку поставимо, але житимемо там, - кажуть.

ВИБУХОВА ХВИЛЯ

27-річна Ольга з однорічним сином і 5-річною донькою приїхали з Гостомеля. Її чоловік військовий І зараз на передовій. Сама Ольга до війни працювала фізичним терапевтом у військовому госпіталі в Ірпені, займалась реабілітацією воїнів АТО та ООС.

- Перший снаряд по Гостомелю попав під наш будинок - десь за 20 метрів. Ми жили в гуртожитку для військовослужбовців, що біля аеропорту Антонова. Вибуховою хвилею вибило усі вікна і двері. Це хорошо, що всі живі лишились. Тільки одна людина була поранена, - розповідає Ольга, тримаючи на руках сина. У чорному волоссі помітні кілька сивих волосин. - Нас було 10-15 осіб, швидко зібрались і спустились у підвал. Далі хто мав машини - зразу поїхали. Дехто пішки йшов.

- Виїхали спершу до мами в Малин у Житомирську область. За тиждень почали бомбити і там. Ми зібрали речі, які в принципі не розпаковували і поїхали у Львівську область. По знайомству нас прийняли у селі Межиріччя. Чоловік якийсь впустив пожити у будинок. Там побули кілька днів, а тоді мої дівчата, які були вже тут, розказали про цей центр. Ми і перебрались сюди.

Для дітей - це ідеальне місце, зізнається Ольга. Є ліс і хороша компанія.

- Донька дуже переживає за тата, бо він військовий. Питає: "А чи буде він живий? Чи повернеться?". Плаче кожен день, боїться сирени, будь-яких гучних звуків. Перші дні вона не могла спати, підривалась від найменшого шороху. Зараз вже краще. Син теж боїться всього голосного.

- У Гостомелі зараз все дуже погано. Наше містечко повністю окуповане. Ніхто не знає в якому стані житло, не знаємо чи в принципі там щось залишилось. Ту інформацію, яку ми маємо, то з 12 будинків – вцілілі два. Ще школа лишилась, але без вікон і дверей. Все решта згоріло. У шестиповерхівку влучив снаряд, то будинок розрушений повністю. Що залишилось із моїх речей - не знаю. Розказують знайомі, що окупанти виносять із квартир все - коври, ікони, блендери. Донька просить більше ніколи не повертатись у Гостомель.

 

ЗА КОРДОНОМ НЕ ТАК СОЛОДКО

Марина з Дніпра після початку великої війни разом з 9-річною донькою втекла у Фінляндію. За тиждень повернулась в Україну.

- Ми жили біля аеропорту. Виїхали одразу. За кордоном дуже багато моментів із документами. Якщо ти там оформяєш біженця, то маєш пробути в Фінляндії рік. У тебе забирають паспорт і ти не можеш виїхати, - розповідає російською. - Є багато нюансів. Просто біженці про це не розказують. Вони поїхали, а вже за тиждень їм виставляють такі рамки, що люди вертаються. Якщо маєш великі фінанси і можеш себе там сам протримати, то так, за кордоном буде добре. Або якщо вже тут втратив житло, то за кордном можна пробувати облаштуватись - знайти роботу, квартиру. Ми жили там у знайомого на квартирі. А інші - в спеціальних центрах для біженців були. Коли подруга розказала, які умови є тут в Україні, то вирішила вернутись. Нам тут краще.

200

тис. вимушених переселенців перебралися після початку війни до Львова, за орієнтовними даними. Справжня цифра може бути значно більшою. Gazeta.ua кілька днів тому робила репортаж зі львівського залізничного вокзалу, який після початку великої російської агресії, став справжнім форпостом для тих, хто рятується від війни.

×