"Так стало жалко цей народ! Як це – люди без родіни?" – турки з Месхетії обжилися в українській глибинці

29

У селі Глинськ на Полтавщині понад 30 років тому осіли етнічні турки-месхетинці. Мешкають десятьма великими родинами поруч із українцями. Займаються здебільшого фермерством — вирощують овочі, які потім здають оптом постачальникам, що продають на ринках області.

Турки мешкали в області Месхеті на півдні Грузії і самі називають регіон Ахиска. З 1576 року до 1830-х років входив до складу Османської імперії. Однак за підсумками російсько-турецької війни 1828-1829 років відійшов до складу Російської імперії. Багато місцевого населення перебралося у Туреччину. Частина ж турків продовжили жити на своїй історичній батьківщині. Проте у 1940-х радянська влада звинуватила їх у шпигунстві й депортувала в Киргизію, Казахстан та Узбекистан. В останній країні наприкінці 1980-х у турків почалися конфлікти з місцевим населенням. Мусили виїжджати в інші держави. Чимало з месхетинців осіли в Україні.

Глинськ — одне із 30 сіл, що утворюють громаду з селищем Опішня. Належить до старостату села Малі Будища. Село невелике — живуть 211 людей у 77 хатах. Своєї школи не мають. Дітей до навчальних закладів у Малих Будищах та Опішні возить автобус.

З інфраструктури є приватний продуктовий магазин, клуб із бібліотекою та фельдшерсько-акушерський пункт. Сама фельдшерка мешкає у сусідніх Малих Будищах. У Глинське щодня їздить мопедом. Веде прийом із 08:00 до 12:00. За потреби, може поїхати до пацієнтів додому.

- Раніше до Глинського з Опішні ходив автобус двічі на тиждень. Але то невигідно, дуже мало людей. Тепер лише в неділю возить на базар в Опішню. Рано ранком забирає людей. Назад привозить в 11:00. В інший час дістатися можна лише машиною, - розповідає Gazeta.ua староста Малобудищанського старостату Борис Дядечко.

 

До Глинська за 8 кілометрів від Опішні дорога звивається між полями та посадками. Не найкраща. Важкою технікою в асфальті вибиті ями. На в'їзді одна за одною дві таблички сповіщають назву села. За документами — Глинськ. Хоча місцеві називають населений пункт не інакше, як Глинське.

Обабіч шляху через село розкинулися городи. Шарудить на вітрі вже висохла кукурудза, кучерявиться рівними рядами капуста. З-поміж хат на кожній ділянці тягнуться до неба голі дерев'яні скелети теплиць. Влітку їх не використовують та з лютого до червня вирощують всередині розсаду.

Чути ревіння потужного мотору - з-за рогу з'являється великий синій трактор. Проїжджає вулицею і зупиняється біля дитячого майданчика. Відкривши прозорі дверцята, з трактора спритно зіскакує чоловік. Робочі черевики, сірі трикотажні штани, до ліктів закатані рукави фіолетової з сірим коміром фліски поверх вишневого кольору футболки.

 

- Доброго дня. Я — Наріман Ібрагімов. Заходьте у двір. Познайомлю зі своєю родиною, - представляється українською акуратно підстрижений русявий чоловік з короткою бородою. Майже нічого у ньому не вписується в традиційні уявлення про зовнішній вигляд турків. Окрім карих очей із незвичним розрізом.

Заходимо у широко відкриті коричневі металеві ворота, прикрашені ажурними елементами. Подвір'я невелике, але заасфальтоване. Ліворуч - дві сходинки ґанку ведуть до одноповерхового дому, оздобленого текстурним тиньком і фарбованого в зелений колір. У глибині двору видно мікроавтобус, припаркований біля сараю. У закутку між ним та будинком на тканині сушиться насіння. Це — посівний матеріал на наступний рік.

Праворуч від входу у двір — просторий навіс. На диванчику біля столу сидить невисока жінка з пишними формами.

- Це моя матір Наргіз Расімовна. Вони з батьком розкажуть, як переїхали сюди. Про всю нашу родину. А я, пробачте, мушу їхати далі. Роботи купа, - каже Наріман.

Кличе фотографуватися дітей. У родині їх шестеро. Троє Наріманових, ще троє — його меншого брата Давида. Виходять четверо молодших - Аслан, Айлін, Іслам та Севіль. Вмощуються біля бабусі. Є ще старші діти - Асмін і Асура.

 

Наргіз Ібрагімова спілкується з онуками турецькою мовою.

- Здравствуйте, - виходить з будинку світловолосий Махамад Мілясович Ібрагімов. Блискавка на комірі темносинього светра акуратно розстебнута. Рівна постава і некваплива хода видає, що він тут старший. Чоловік широко посміхається, показуючи золоті зуби з обох боків нижньої щелепи.

Сідає біля дружини.

- В апреле 1990 года сюда приехали из Узбекистана, - розповідає. - Тогда этот вопрос поднялся после заварухи, что с узбеками получилась (мова про "Ферганські погроми" — події травня-червня 1989 року у Ферганській області Узбецької РСР, пов'язані з міжетнічним конфліктом між узбеками і турками-месхетинцями. - Gazeta.ua). Тогда был лозунг "Узбекистан для узбеков". Начали с турков-месхетинцев. Мы были наименьшим народом. Нас просто оттуда выгнали.

Родина Ібрагімових спочатку шукала притулку в Азербайджані — прожили там вісім місяців. Махамад за фахом був бухгалтером-фінансистом. В Узбекистані покинув роботу в контрольному управлінні споживспілки. Його дружина Наргіз була кухарем в дитячому садку.

 

- Очень трудно было. Когда окончательно поняли, что работы найти не сможем, решили ехать в другое место, - продовжує чоловік. - Рассчитывали на село в 28 километрах от Одессы, в Овидиопольском районе. Там тогда построили новые дома, но в них никто не жил. Предварительно лично с председателем колхоза договорились, что приедем. Забрали из Азербайджана семьи, для вещей заказали грузовой вагон.

Та коли 10 турецьких родин прибули з усім скарбом на станцію Каджая на Одещині, виявили, що місця для них немає: будинки зайняли молдавани. Тікали з Тирасполя, де набирало обертів етнічне протистояння. Наприкінці 1980-х у Молдові активізувався прорумунський націоналістичний рух, що в подальшому вилилося в Придністровський конфлікт. 2 вересня 1990 року була проголошена Придністровська молдавська республіка.

Частина турецьких родин перебралася до Глинського. На рік раніше туди переїхала двоюрідна сестра Махамада з чоловіком та дітьми. Дізнавшись, що там є робота в колгоспі, а для проживання виділяють приміщення у будівлі колишньої школи — на Полтавщину з сім'єю подався й Махамад. Із ними приїхали ще вісім родин. Оселилися разом у п'яти кімнатах в будівлі колишньої школи. Чоловіки пішли працювати на трактори та комбайни. Жінки - на ферму.

- Работали в колгоспе, кто кем мог. Трактористы, комбайнеры, скотники. Старые свои профессии забыли - тут не было работы по специальности, - згадує Ібрагімов. - Мне дали трактор-погрузчик, грузил силос и солому. Отработал два года. Тогда председатель дал этот дом. Тут жил Вася из Гадяча. Он как раз хотел уехать на родину. Я переехал. И до сих пор живем тут.

 

Старша невістка Салтанат накриває стіл бавовняною синьо-білою картатою скатертиною. Наргіз Расімовна тихим, але твердим голосом дає розпорядження щодо сервірування. За лічені хвилини Салтанат повертається з великою круглою металевою тацею. Виставляє на стіл тарілі з пловом, помідорним салатом та маринадом з баклажанів, перцю й моркви.

Спершу відмовляюсь від частування, але Наргіз наполягає.

- Без еды и чая нельзя. Обязательно! У нас девчата-малыши. Нельзя не есть, а то их замуж не возьмут. Такая традиция, - каже жінка.

Салтанат розставляє блюдця зі шматками бісквітно-кремового торту, мафіни. Ставить синій із золотом чайник зі свіжозавареним чаєм і піали до нього.

- Когда мы приехали, в Глинском была моя сестра Айлин с пятью сыновьями. Они потом переехали в Херсонскую область, - веде далі Махамад. - Была тут Лола Кебаровна Дадаева с высшим образованием, работала завфермой. Нас очень хорошо приняли. Продуктами помогали. Бывало в колхозе зарежут корову и нам целую ногу приносят. Тут вообще люди отлично жили. Когда Союз распался, колхоз еще работал. Развалился в начале 2000-х.

Турки швидко влилися в місцеву громаду. Сини Ібрагімових пішли в школу, подружилися з місцевими однолітками. Швидко освоїли українську мову. Старші продовжують спілкуватися російською. Окрім цього в родині знають ще турецьку та узбецьку. Онуки освоюють англійську, каже Махамад.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Мати дружину-українку вважається престижним" - діаспорянка розповіла про турецькі сім'ї

Турки — мусульмани. Раніше молитися їздили у Полтаву. Торік відкрили в селі молитовний дім. Там щоп'ятниці звершує намаз для громади мулла Халіл — молодший брат Махамада.

В Узбекистані у Ібрагімових залишилися родичі. Ті, хто не зміг виїхати 1989-го.

- Там власть поменялась. Осталось 6-7 процентов турков. И они живут лучше, чем мы раньше там жили. А мы там жили лучше, чем сейчас здесь. Один бы я мог выехать кругом. Даже в Грузию, на свою родину. Но, всех не мог отвезти туда. А теперь можно, но сыновья прикипели. Они здесь учились, женились. Тут и живут. Сын ездил со мной в Стамбул, то ему не понравилось.

 

- В Краснодарском крае были наши турки, которые выехали. Оттуда забрала их Америка. Живут в миллион раз лучше. Шесть лет назад пять семей выехало отсюда — Дадаевы - их Турция забрала. Дают работу, жилье. Пять лет их бесплатно кормили, пособие платили. Когда в Донецке все началось, турков и оттуда забрали. Было всё для 100 семей. Нас обещали тоже забрать через год-два. Да вот срок заканчивается, а не зовут.

Частина старших чоловіків, які виїхали в Туреччину, але не змогли там працевлаштуватися — повертаються у Глинське обробляти землю. Живуть по кілька місяців. Після збору і продажу врожаю — вертаються до Туреччини.

Один із таких — Хасан Дадаєв. Живе в сусідньому будинку. Між Туреччиною та Україною живе з 2015-го. У Глинському вирощує овочі, як і його родичі.

 

- Государство нас забрало — мы поехали, - розповідає про переїзд у Туреччину смаглявий чорноокий чоловік. - У меня там работы нету. Первые пять лет платили деньги. Примерно по 10 тысяч гривен, если перевести. Давали продукты. Сейчас не платят. Пенсия мне там не положена. Дома сижу, а детвора работает. Нам дали вид на жительство. Да гражданство трудно получить. Нужно отказаться от украинского. А тут у меня дом, земля, машина есть. Приезжаю сюда в марте, назад — в ноябре. На этот год ничего не заработаю. Плохой урожай, цена маленькая. Больше, наверное, не буду приезжать сюда.

До розмови долучається син Хасана — Тельман. Це смуглявий молодий чоловік у синьому спортивному костюмі. Волосся коротко підстрижене, щоки та підборіддя заросли темною щетиною.

- Я сюда возвращаюсь. Это моя родина. Служил два с половиной года. Работаю на своей земле — держава как участнику АТО выделила два гектара. Выращиваю на них перец. Если будет совсем тяжело работать — уеду в Турцию. Нас государство тут не поддерживает, - каже. - Важко заробляю, а приходе налогова — плати їм гроші. То за воду, то ще за шось. За то, шо ми обіспечуєм практіческі всю Полтавську область, - переходить на суржик.

 

- В Турции государство дает деньги 50 на 50. Если ты новенький, то дают, например, клубнику. Ее посадят, капельный полив сделают. Все — под ключ. Только работай. И продавай за сколько хочешь. Поддерживают, чтобы люди не ходили без денег. А тут — наоборот, - розповідає Хасан.

Між турецькими родинами в Глинську існує міцний зв'язок. Підтримують один одного грошима, за потреби. Можуть і на розвиток бізнесу дати.

- Мы, старшие, смотрим по парню - сможет ли он этот бизнес потянуть. Если хорошо начинает — можем помочь, - каже Махамад.

Для розвитку свого бізнесу він грошей не просив. Після розвалу колгоспу, сім'я взялася вирощувати розсаду на продаж — так робили батьки Наргіз в Узбекистані. Махамад зміг втриматися на ногах та стати фермером.

Турки в Глинському вирощують чотири культури: помідори, баклажани, солодкий перець та капусту. Цього року не пощастило з врожаєм, зізнаються.

- По правде говоря, что в этом году вложили, того еще не получили. Прошлогодний доход даст возможность прожить до следующего сезона. Но прибыли нет. А целое лето работает вся семья - помогают в поле дети и старшие внуки, - каже Ібрагімов.

Онуками подружжя пишається. Діти отримують загальну середню освіту в Колегіумі мистецтв у Опішні. Жінка із захватом розповідає про старшу онуку дев'ятикласницю Асуру. Дівчина здобула перші місця в олімпіаді з української мови, а також отримує призові місця у художніх конкурсах.

- Ми ліпимо на гончарному крузі. Вчителі відправляють наші роботи на конкурси. Моя перемогла на міжнародному. Запрошували до Угорщини, та я не поїхала. Не пустили, - трохи сумно посміхається Асура.

 

Говорить красивою літературною українською. Світло-русява, одягнена в білу футболку та брюки. Після школи хоче здобути фах психолога.

- У нас такой обычай, что девочку одну не пускаешь никуда. Поэтому за границу и в лагерь не поехала. Но взяли с собой в Турцию. Если она вдруг поступит - будем покупать квартиру. Чтобы кто-то с ней ехал и жил там, — пояснює Наргіз.

Коли родина жила в Узбекистані, дівчата мали більше свободи пересування. Турки пояснюють: там усі були мусульманами та суворо дотримувалися правил поведінки. В Україні ж традиції інші.

Мусульмани не вживають продукти зі свинини. У школі дітей переселенців попереджають про страви, в яких є таке м'ясо. Інколи кухарі готують для них окремо курятину чи яловичину.

Часом турки позичають українцям 100-літровий казан для каші чи плову на свята в громаді. Посуд привезли з Узбекистану. Це сімейна реліквія.

 

- Моя подруга Катя нас очень уважает. И мы доверяем, знаем, что она не будет в нашей посуде варить свинину. Вот был "Слива-фест" недавно. Мои невестки готовили там наш плов. Всем очень понравилось. А на день села в нашем казане варили плов, а кашу со свининой готовили в отдельных котлах, - каже Наргіз.

Чути, як на вулиці пригальмовує легковик. На подвір'я заходить невисока жвава жінка років 60. Широко посміхається, аж примружує очі.

- А вот как раз и моя Катя — самая любимая подружка-соседушка, - широко посміхається у відповідь Наргіз.

Запрошує сусідку Катерину Піщаленко на чай. У Глинському завідує клубом і за сумісництвом — листоноша.

- Коли турки приїхали в колгосп, жінки були всі в узбецьких штанях, - говорить швидко. - Найперше познакомилася з їхнім сватом Ібрагімом. Питаю: "Де ваша родіна?". А він на мене так подививсь і каже: "У нас нєт родіни". Так стало жалко цей народ! Як це так — люди без родіни?

Діти Піщаленків подружилися з дітьми Ібрагімових.

- Мы все праздники отмечаем вместе. А различия у нас есть разве что по вере. Если у них религиозный какой-то праздник — не ходим. Но, они почему-то ходят на наши, - каже Махамад.

 

- Ми даже не розділяєм празніки. Мій внук каже "наші турки", - додає Катерина Іванівна. - Коли готуємо, попереджаю, якщо є сало чи свинина. А якщо з курки чи яловичини — ділюся, звісно. І до них у гості ходимо.

- Она знает, что мы не едим крещеного хлеба. Моим детям отдельно печет. А потом себе и несет в церковь крестить, - говорить Наргіз.

В родині готують страви різних національностей - борщ, капусняк, плов, манти, пельмені, долма, фарширований перець, печуть пиріжки.

Коли в селі гуляють турецьке весілля - окремо ставлять "українські" і "турецькі" столи. На перших можна знайти алкогольні напої і наїдки зі свинини. На других — все згідно з мусульманськими обмеженнями.

- Принято жениться со своими. Турки, бывает, женятся на украинках. Но турчанки, обычно — нет. Конечно, если моя внучка захочет очень и будет настаивать, мы не будем возражать. Такое бывает. Лишние разговоры будут. Но если хотят, то почему бы и нет, - каже Наргіз.

 

Молоді турки в Глинському створюють родини лише з турчанками. Не виняток і родина Ібрагімових. Для старшого, Нарімана, партію склала Салтанат Нурієва — онука тітки Махамада. Родина жінки спочатку жила в цьому ж селі, та згодом виїхала у Залізний Порт. За мусульманською традицією, невістка залишилася жити в родині чоловіка.

Давид одружився з Сарою — донькою сусідів Дадаєвих.

- Я родилась тут и замуж вышла. Родители посчитали, что так будет правильно. У мене спитали, чи согласна. Погодилася - знаю його з дитинства, родители здружились. В 2008-м мы поженились, - розповідає Сара.

Вона — молодша невістка. Всі обов'язки ділять з Салтанат: одна готує — інша миє посуд, одна замітає — друга миє підлогу.

Ранком прокидаються, готують сніданок, збирають дітей до школи. Потім працюють у полі — залежно від сезону - сапають, або збирають врожай.

Взимку встають о 7:00. Годують дітей, проводжають їх до шкільного автобуса і повертаються до кухні — варять обід. Коли діти приходять зі школи, роблять з ними уроки. З ранньої весни працюють з розсадою у теплицях.

Фото: Ольга Стенько

Життя в турецьких фермерів розписано на рік. Зараз, коли приберуть урожай, підготують городи до зими. Потім займуться теплицями. Викошують залишки бур'янів, готують землю, вкривають основи плівкою.

Після цього чекають два місяці відпочинку — зазвичай у цей час їздять до родичів, чи приймають гостей у себе. А з початку лютого розпочинають займатися розсадою. Окрім овочевих культур, вирощують розсаду квітів. Останні роки вирощену Ібрагімовими - можна бачити на клумбах Опішні. Громада замовляє.

У родині Ібрагімових більше говорять про роботу, але практично нічого — про відпочинок. Тут прийнято подорожувати до родичів - старші іноді беруть з собою онуків, невістки навідуються до батьків. Бували на морі — в Туреччині та в Херсонській області, у родичів.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "За дружину платять золотом" - українка про життя в Туреччині

Молодші Ібрагімови їздять з дружинами та дітьми на прогулянку в Опішню або у Полтаву — на вихідних гуляють у торговельно-розважальному центрі чи міському парку. Далеко і надовго не подорожують. Жінок завжди супроводжують чоловіки.

Нині основна частина Глинського знаходиться зверху, на краю пагорба. Попід горою ж залишилося лише із десяток старих хат. Одні з них давно перетворили на дачі, в декількох ще постійно живуть люди.

- Коли турки приїхали, їх оселили в старій сільській школі. Якраз отут була біля нашого городу. Зараз розібрали дощенту, а місце геть заросло, - показує рукою на густий чагарник місцева мешканка Лариса Безименко. - А до того школа була в нашому будинку. Потім ми його викупили. Так і живем тут 51 рік.

 

Говоримо біля невеликої критої шифером одноповерхової хати. Рами на вікнах, крита веранда та двері фарбовані у світло-блакитний колір. Стіни акуратно затерті глиною. Подвір'я повністю затінює величезний горіх.

- Вони пізно приїхали — огороди на той рік були порозбирані, вже було пізно орати. Попросилися до нас. Ще мама моя була жива — виділила їм кусок города, шоб вони там яку цибулю-зелень посадили. Подружилися з ними від самого їх приїзду і по сєй день товаришуємо, - додає жінка.

Розповідає, що турецькі родини допомогли в чорний період її життя — коли донька захворіла і потребувала термінової операції, швидко скинулися грошима.

- Мене до сіх пор поражає реакція людей, - долучається до розмови донька Наталія. - Колись їздила в гості до своєї одногрупниці. Вона спитала, де я живу. Почула, шо в Глинському, і перепитує — чи не там, де багато турків? Ну да, кажу. "Боже, як ти там живеш?" - дивується. Вона була переконана, що турки страшні і жестокі. А ми дуже дружимо зі школи. Один мені як старший брат, - долучається до розмови її донька Наталія.

×