"Усе побите. Ось що зробила війна", – каже 70-річна Людмила Куделя з Авдіївки. - "Ждьом лучших врємьон. Кагда воно буде і чи буде? Я вже город обробила. Тільки трошки не убрала – стрілять почали".
Її обійстя на околиці міста. Зелені ворота побиті, мов решето. Замість вікон, – целофанова плівка. На місці дому – руїни. На городі видніються засипані ями від снарядів. За 150 м - позиції нашої армії, за 1,5 км – бойовики.
Людмила Василівна низенька, усміхнена. Просить називати її бабою Людою. Радіє з подарунків, які привезли волонтери, – хліб, макарони, мюслі, крупи, солодощі.
Веде на город. Там ростуть великі, на 2 кулаки, стиглі помідори. Поряд – маленькі кавуни.
"Позасипала, як могла, бо так город не посадиш", – каже про ями від снарядів. - "Вирвіть помідорів. Беріть, кушайте на здоровʼя. Я землю люблю. Стать отак до схід сонця, утрєчком рано. Поробить трошки. Сонечко підніметься, – отдохнуть".
До Людмили Куделі нас привіз офіцер запасу 48-річний Вʼячеслав Раєвський. До січня 2018-го командував цивільно-військовим співробітництвом з фронтом - відділенням української армії, яке допомагає жителям прифронтової зони.
"Де ваш чоловік?" – запитує Вʼячеслав.
"Їсть Вітя. Вдома. Не убраний. Не будемо до нього іти", – каже жінка.
У шлюбі вони 49 років.
"Діду ногу одорвало в серпні 2014-го, коли на подвірʼя влетів "Град", – продовжує. - Мені тоді в голову теж попало. Лежу і думаю: "Як там він?" Хочу повзти – не можу. Потім глядь – він розірваний лежить – лице, оце все, живіт, нога, крові багато. Я на допомогу кличу. Якийсь хлопець перетягнув йому ногу. Військові забрали до лікарні. Помогли ліками. Врача ше після того привозили.
З того часу Віктор пересувається на інвалідному візку.
Лежу і думаю: "Як там він?" Хочу повзти – не можу. Потім глядь – він розірваний лежить – лице, оце все, живіт, нога, крові багато
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як в Авдіївці святкували четверту річницю звільнення міста від окупантів
Людмила Куделя переїхала до Авдіївки з села на Дніпропетровщині 1969-го. Тут вийшла заміж. Працювала на залізниці, на складі, обробляла город. Збудували хату.
"Оця купа цегли – усе, що з дідом зібрали за життя", – каже з гіркотою, коли повертаємося на подвірʼя. – "Скільки праці вложено, здоровʼя. Останні півроку чуть тише. А 2017-го прилетіло. Хата загорілась. 2 години пожежники не їхали, бо стріляють. А потім вже нічого було гасити. Я кричала, благала: поможіть! Діда тягала з коляскою з дому до підвалу. Осколки літали, всьо чорне від диму. На мирне насєлєнія - вот так. Что ми їм поганого зробили? Хто знав, що нам буде таке на старість. І холодильник був, і газова плита, і диван, і кровать – усе погоріло".
"Ще стріляют деколи, але не так, як раньше", – продовжує Людмила Василівна. - "Отогналі їх трошки. Может, буде когда-то єщьо мир не землє. Может, будем щасліво жить. Не ми, так внукі. Один син живе тут, у місті, інший - в Уманському (село за 17 км від Авдіївки. –Gazeta.ua). Работают, але їм тоже тяжко".
Останні півроку чуть тише. А у 2017-му прилетіло. Хата загорілась. Дві години пожежники не їхали, бо стріляють
"Тут постійно стріляють", – долучається до розмови Вʼячеслав Раєвський. – "Але не так, як торік чи у 2014-му, коли все раз за разом горіло. Ану, бабцю, показуйте ту вашу чудову колекцію?"
Раєвський сам набирає жменю зі згорнутих у кутку подвірʼя осколків. Бере шматок металу завбільшки з пів долоні. Дає спробувати, які гострі. Як ніж для метання, кидає в балку, що підпирає ворота. Залізо втикається в дерево.
"А уявіть, якщо в людину", – тримає уламки на долоні. – "Цей от від "Граду", цей - від 120 міни. А це просто гільза".
"Спасіба рєбятам", – жінка киває на В'ячеслава. - "І крупи, і дров привезуть, і вірьовочку натянуть. Дбають про нас. Я тут сама. Сусіди поїхали. Городи їх поросли. Я не хочу їхать. Чьо от сєбя поїду? Куда? Аби Бог дав ще трохи здоровʼя. Помогли б на зиму стьоклами вікна затулить, то було б добре. Бо шо та клійонка – вітри підуть, дожді, як тоді?"
"Вояки не можуть замінити органи державної влади", – каже В'ячеслав. – "Ми попривозили поліетилен та попритикали, щоб не дуже дуло. Але на всі будинки вікна знайти складно".
У дорогу баба Люда дає два грона чорного винограду. Просить приїжджати частіше.
Спасіба рєбятам – і крупи, і дров привезуть, і вірьовочку натянуть
Їдемо на окраїну міста. До багатоповерхівок, розстріляних російською артилерією.
На одній із них мурал на 4 поверхи. Зображена літня жінка. Його намалював 2016-го австралійський художник Гвідо Ван Хелтен. Образ шукав по фото видатних людей Авдіївки, які надала міська влада. Обрав вчительку української мови Марину Марченко, бо "побачив у її рисах безмежний смуток і горе війни".
Марина Марченко живе у 5-поверхівці на вулиці Молодіжній. Їй 74 роки. Із них вчителювала 54. Виходить із будинку у квітчастій блузі на короткий рукав і кремовій спідниці. Веде до місця неподалік, де в листопаді 2014-го поранило її чоловіка.
"Чоловік пішов по воду, бо в нас регулярно зникає", – каже Марина Григорівна. – "Тут водонасосна станція. Інші люди теж набирали зранку. Я пішла до школи. Раптом обстріл. Біля станції 12 снарядів впало у натовп. Загинуло 15 людей - руки-ноги повідривало. Місиво. Він серед них лежить. До мене підбігає учень: "Ваш чоловік живий!". Він - важкий, я не підніму. Онук тільки підніс - знову 2 снаряда. Обох ледь не вбило".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Литва бере шефство над Авдіївкою
"Лікар один остався, а поранених - ціла лікарня", - згадує. - "Найняли машину і під обстрілами виїхали з Авдіївки. Повезли чоловіка до Дніпра напівживого. Лікуємо 4-й рік. Купу грошей пішло. А він так і не ходить – тільки на милицях".
На узбіччі біля 9-поверхівки з муралом табличка "Обережно – міни!"
"Мені тут ледь не 101 рік", – ображається, що художник намалював її старшою, ніж виглядає насправді. – "Казав, що треба на це дивитися здалеку. Зараз вже фарби зблякли, облущилися. 2 роки тому було гарніше".
У квартиру, яку купили для онука, влетів снаряд. Ремонту не підлягає
"У той дім постійно попадають. Тут такі обстріли були, що вікна в усіх будинках вилітали", - продовжує Марина Марченко. - "Ми ховалися по підвалах. У квартиру, яку купили для онука, влетів снаряд. Ремонту не підлягає. У половини людей у місті психічні розлади. А як? Цілу ніч стріляють, а вони - в підвалі. По сусідству підвал завалило – більше 10 трупів. Найстрашніші роки – 2014-2017. Зараз менше обстрілів. Вже не валять із важкого озброєння. Але на "промзоні" (частина Авдіївки. - Gazeta.ua) далі чути бої".
У кафе "Київ" у центрі сідаємо пообідати. Офіціантка 45-річна Світлана переходить із нами на українську.
"Та помаленьку життя ніби налажується, люди вертаються", - каже. – "Напевно, вже не буде тут так, як до війни. Та головне, щоб не стріляли. А решта якось наладиться. У нас народ роботящий".
За картоплю "по-селянськи", котлету "по-донбаськи", борщ і сік виходить 110 грн.
Біля кафе чіпляється безхатько у шортах і шубі на голе тіло. Від нього тхне алкоголем. Просить сигарету. На відповідь, що немає, кричить:
"Фашист, фашист! Зік-хай!" – пробує показати праву руку вгору, але не надто виходить.
Із столика у сусідньому кафе, де компанія пʼє пиво, його кличе хлопець. Просить не ганьбити місто.
Людей не можу обслужити. Вже пʼятеро солдатиків за останні півгодини підходили
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Авдіївка залишилась без води
У магазині поруч купую шоколадку і воду. Продавщиця Ірина, 35 років, питає, чи не знаємо, чому немає інтернету від Київстар.
"Через день той інтернет", – каже. – "Термінал не працює. Людей не можу обслужити. Вже 5 солдатиків за останні півгодини підходили, не могли купити".
Показую, що в мене Life. Інтернет працює. Раджу змінити оператора.
Вдень на вулицях у центрі людно. Їздять військові. Місцеві - на авто чи велосипедах. Із сутінками місто порожніє. Авдіївський коксохімічний завод викидає у небо з гуркотом пару та язики вогню. У місті стає тихо й темно. Лише над "промзоною", якщо прислухатися, чути бої.
Коментарі