26 травня у Києві вбили 58-річного Олександра Гончарова. Він вимагав припинити намив піску на Жуковому острові, скаржився на працівників гідронамиву до міліції та прокуратури.
— Нема мого Сашика, — плаче вдова Моніка Матеова, 30 років. Вона — чешка. Розмовляє ламаною російською. — Як згадаю, як його забивали, так сама жить не хочу. Все сталося на моїх очах.
Олександр Гончаров народився в селі Межиріччя Сторожинецького району Буковини. У 1990-х очолював фірму з продажу продуктів. Кілька років жив у Чехії.
— Із Сашею ми познайомилися 1996-го, — Моніка переглядає сімейні фотографії. — Мені було тоді 18. Стали жити разом. 11 років тому в нас народився син Саша, за рік — донька Монічка. Назвали їх як нас.
У 2004-му родина переїхала до України. Оселилися на Жуковому острові. Розчистили ділянку, звели дерев"яну хату, умеблювали її. Олександр спочатку працював у таксі "Твіст", згодом звільнився. Останнім часом гострив ножі й ножиці працівникам ресторанів, піцерій, кафе. Моніка доглядала дітей, ловила рибу. З чоловіком спілкувалася чеською.
Заходимо до подвір"я Олександра й Моніки. Воно — на косі, що відходить від Жукового острова. Дістатися від дороги можна вузькою стежкою. Поряд із хатою — кілька палаток, стільці, складені дошки, зварювальний апарат, міні-електростанція, алюмінієвий моторний човен. До ніг лащиться кіт Баро. Біля очерету складені вудочки.
— Усе з Сашиком удвох робили, стягували, — Моніка показує будинок. Він стоїть на підвищенні — на пеньках зі зрізаних верб. Жінка каже, що так хаті не загрожують весняні повені. — Нам так добре тут було, ніхто не заважав. Як у раю.
Позаторік чеський суд позбавив Олександра і Моніку батьківських прав.
— Наш син Сашик утік був із дому, — пояснює. — Міліціонери його спіймали, прийшли до нас. Написали, що в нас нема належних умов для дітей, передали документи до чеського суду. Нас ніхто навіть не слухав. Сашика забрали до притулку, Монічку я заховала.
Перед Великоднем 19 квітня за 500 м від будинку Гончарова з"явився земснаряд. Він намивав пісок на берег, звідки його забирали вантажівки. За кілька днів виросли гори висотою кілька десятків метрів. Гончаров вважав, що русло Дніпра стане глибшим і його хата зсунеться у воду.
— Саша питав у людей, які працювали на земснаряді, чи є у них дозволи, — згадує Моніка. — Адже це заповідна зона, тут нереститься риба. Його відсилали та й усе.
Олександр скаржився міліціонерам. Ті приїздили, оглядали, однак земснаряд продовжував працювати.
— Потім вони прийшли до нас, — продовжує. — Ще один дзвінок у міліцію, сказали Саші, і посадимо тебе у в"язницю, а жінку в бордель віддамо. Вдруге прийшли вранці 21 травня. Вкрали весла від човна. Після цього ми написали заяву в прокуратуру. Запросили журналістів, показали намив.
Удень 26 травня до подвір"я Гончарова завітали двоє. Обох раніше бачили на гідронамиві. В руках тримали вудилища без волосіні й гачків. Один кинувся вбивати Гончарова, інший — Моніку.
— Отут Сашу вбивали, — жінка показує на зім"яту траву за будинком. На плямах засохлої крові рояться мухи. Руки Моніки починають тремтіти. — На моїх очах. Дубинкою. А мене — отам.
Нападник завалив її на траву. Накинув на руки кайданки.
— Раптом Монічка з хати закричала: "Не чіпайте маму!" — згадує. — Він почув, злякався. Вона ж, як і я, бачила їхні обличчя. Покинув мене. Сказав: "Лежи тихо, зараз за тобою прийдуть", і побіг за донькою.
Убивця сидів біля входу на лавочці. Курив, сміявся. Його не заарештували
Дівчина утекла через чорний хід. Її не наздогнали. Моніка Матеова звільнилася і теж сховалася в очереті за 300 м від будинку. З мобілки викликала міліцію. Її забрали до райвідділу, тіло Олександра — на розтин.
— Мене допитували до ночі, — зітхає жінка. — Без перекладача. Я половини запитань не розуміла. Просилася залишитися у них на ніч або хоча б дати мені охоронця. Не дали. Відвезли назад. Ночувала сама у хаті. Боялася, бо убивця обіцяв вернутися за мною.
Олександра Гончарова поховали. Моніка Матеова переховується. Речі з будинку забрала. Планує продати їх і виїхати до Чехії. Не вірить, що в Україні їй допоможуть.
— Хочу побачити тих убивць у в"язниці, але боюся, дуже боюся, — зізнається. — Я заходила до райвідділу, той убивця сидів біля входу на лавочці. Я впізнала його. Курив, сміявся. Його не арештовували. А він мені казав: "Один крок у міліцію — уб"ємо!"
— Убивство Гончарова — це на 99 відсотків справа рук кримінальних структур, які видобували пісок. На Жуковому острові його намивають незаконно, — каже директор Київського еколого-культурного центру Володимир Борейко. — Олександр неодноразово писав звернення та скарги в різні інстанції. Але ні правоохоронні органи, ні представники державної та міської влади на це не реагували. Переконаний, що видобуток кришують представники місцевої влади.
Жуків острів — назва території площею 1630 га у Києві неподалік Столичного шосе.
У 1999 році міськрада надала острову статус ландшафтного заповідника, однак не окреслила його межі. Позаторік столичні депутати зменшили територію заповідника до 196 га і затвердили план зведення майже півсотні споруд. Прокуратура оскаржила таке рішення, суд заборонив забудовувати острів.
— Лише наш центр за останні п"ять років подав понад 600 скарг по Жуковому острову, щоб зберегти його заповідну зону, — додає заступник голови Національного екологічного центру України Олексій Василюк. — Усе марно. Навіть сьогодні, після вбивства людини, там удень і вночі продовжуються незаконні роботи з гідронамиву. Немає жодної реакції держави.
3 
1
Коментарі
1