Дев'ятеро пасажирів загинули дорогою з церкви

— Під'їжджали вже до Рівного, в бусі хто спав, хто сміявся. Аж тут нас почало заносити на дорозі. Я вжався у крісло, бо вивертало на різні боки. Побачив перед собою фуру і заплющив очі. Потім був страшний удар, крики й кров усюди, — згадує про аварію в міській лікарні 13-річний Ілля Абрамчук із села Біла Криниця, що під Рівним. У цій автокатастрофі загинули дев'ятеро людей. Поверталися додому з паломництва.

Близько 17.00 у четвер, 19 січня, до Рівного трасою Київ — Чоп під'їжджав мікроавтобус. У "Фольксваґені ЛТ-46" було 17 пасажирів — один чоловік та жінки з дітьми. Поверталися зі Свято-Успенської церкви, що у селі Прилипче Заставнівського району Чернівецької області. Там зберігаються животворні ікони, що зцілюють від хвороб. Деякі пасажири були знайомі з водієм мікроавтобуса — 41-річний Олег Степанюк возив їх по святих місцях щонайменше три роки.

— Я сидів у кріслі біля водія, бо мене ззаду закачує. Дивився на дорогу та на спідометр — стрілка коливалася 80-90 кілометрів на годину. Мені здалося, що водій кудись спішив. Я дуже хотів спати, але чогось не міг, — розповідає Ілля. — У салоні було весело. Ми покупалися у джерелі й їхали додому, дорослі жартували. Зі мною був брат Віталік і тьотя Таня.

Бус під'їжджав до міста із західного боку. Біля села Вересневе водій різко вивернув кермо — дорога була слизька й машина не слухалася. Мікроавтобус винесло на зустрічну смугу, на вантажівку "Рено Маґнум". Машини зіткнулися і знесли частину бетонного відбійника на узбіччі.

— Погано пам'ятаю, що було далі. На мене посипалися речі, ліву ногу придавило кріслом водія. Не знаю, як виліз звідти, — Ілля погладжує забинтоване плече. Має забої лівої гомілки та ключиці. — Оглянувся — півбуса рознесло, а наші всі лежать у крові. Дістав мобілку й подзвонив мамі. Потім приїхали "швидкі", люди забігали. Дорогу перекрили.

Семеро пасажирів загинули на місці аварії. Пізніше в реанімації померли ще двоє. Іллю, ще п'ятьох дітей і двох жінок госпіталізували до Рівненської міської лікарні в реанімаційне, нейрохірургічне та травматологічне відділення.

У п'ятницю на третій поверх лікарні сходами піднімаються губернатор 51-річний Василь Берташ і мер Володимир Хомко, 54 роки. Тримають списки загиблих та вцілілих, ходять із палати в палату.

— Попередня версія — водій мікроавтобуса перевищив швидкість. Але все це ще перевіряють, — каже Василь Михайлович.

41-річна Олеся Абрамчук, мати Іллі, чекає на лаві під дверима реанімації. У відділенні її молодший син Віталій, 9 років. Лікарі оцінюють його стан як тяжкий, але стабільний.

— У мене навіть сил плакати вже немає. Молюся, що лікарі його врятують, — каже бліда жінка. Помітно, що вона не спала. — Я була вдома й чекала, що сини от-от вернуться. Я не вперше відпускала їх з тіткою Тетяною — це сестра мого чоловіка. Тут дзвінок від Ілюші: "Мама, мама — ми попали в аварію! Віталіка забирає якась машина і везе в лікарню". У мене все всередині обірвалося. Таня лежить у травматології, має забій хребта.

Олеся Абрамчук встає і притуляється до стіни. Каже, приїхала в лікарню звечора, але ночувати верталася в Білу Криницю. О восьмій ранку знову була в лікарні.

— Їсти не брала, та й не хочу. Там мій хлопчик зараз лежить, а мене до нього не пускають, — дивиться на зачинені двері. — Кажуть, йому сильно легеню побило і він у комі. Підключили на штучну вентиляцію.

З передпокою виходить завідувач відділення Валентин Королюк, 51 рік.

— Надія є, робимо все можливе, — заспокоює Олесю Абрамчук. — Інша пасажирка — 15-річна Зінаїда у критичному стані, також не може дихати сама.

— Де тут мама хлопчика? — запитує біля дверей відділення чоловік у темній куртці. У кишені брязкають ключі від автомобіля. — Я хотів дізнатися, що з ним. Учора ввечері ми привезли його до лікарні машиною, всього у крові. Він стогнав.

— Значить, це ви Віталіка врятували? — Олеся піднімає очі. — Не знаю, як вам дякувати.

— Просто та аварія сталася на моїх очах, — каже рівнянин 40-річний Олександр. — Цей бус обігнав мене буквально за пару хвилин до зіткнення. Ми зі швагром Дмитром їхали позаду.

Олександр — єдиний водій, який зупинився біля розбитого мікроавтобуса, щоб допомогти людям.

— Дорога була слизька — зверху каша зі снігу й піску, а під низом лід. Бус виносить на зустрічну полосу і вдаряє просто в кабіну фури. Вітрове скло у вантажівці аж тріснуло, а бус відлетів на узбіччя, — розповідає Олександр. — Я різко загальмував й побіг туди. На ходу з мобільного набрав "скору".

Метал на правому боці розбитого мікроавтобуса прогнуло разом із кріслами аж до середини салону. Навколо валялися сумки, розсипані харчі, пляшки зі святою водою. Пасажирів затиснуло в кріслах, вони стікали кров'ю і хрипіли. Дітей із задньої частини буса викинуло на дорогу.

— Люди кричали. Одних ми рухати не наважилися, бо могли бути зламані хребти. Деякі лежали, як неживі, — згадує Олександр. — Хлопчик лежав у крові і стогнав. На нього навалилася мертва жінка. Ми обережно зняли її й витягнули дитину. Поклали на заднє сидіння мого легковика. Більше нікого взяти не могли — не було місця.

За 5 хв. прибули рятувальники.

— Пройшло 20 хвилин, а медиків усе не було. На вулиці ж холодно, тому ми пасажирів понакривали куртками й одягом із сумок, щоб не змерзли, — додає Олександр. — Я повіз раненого хлопця до лікарні.

У минулі суботу та неділю на Рівненщині оголосили жалобу. Через це скасували урочистості до Дня соборності та Дня свободи.

×