— Каждий рік на поминальні дні до своєї Матильдочки на могилку приходжу. Вона для мене як член сім'ї, 10 років вірно прослужила. А погибла по-дурацькому — за машиною бігла і під колеса залетіла, — розказує 43-річна Олена Максимівна. 12 травня о 13.00 у Полтаві на цвинтарі для домашніх тварин на Дослідному полі біля міського дендропарку прибирає могилу добермана. На ній стоїть витесаний із каменю пам'ятник із фотографією собаки.
На могилі жінка садить чорнобривці. Біля пам'ятника кладе штучні тюльпани, ставить мисочку з водою.
— Вірю, що у собак, як і в людей, душа є. То навєрно, моя дівчинка сидить там і бачить, що її і після гибелі люблять, — плаче. — Після її смерті я так і не змогла нового собаку завести. Щитаю, що це було би вже предатєльство. Матильда мене ніколи не зраджувала, то і я їй тим же відплачу.
На кладовищі для тварин близько 50 могил. Над ними стоять пам'ятники з каменю та чорного граніту. На них портрети померлих котів і собак, більшість огороджені низьким металевим парканом. Унизу підписи: "Помним, любим, скорбим. Прости нас, что не уберегли". На всіх могилах лежать штучні квіти.
— Кладовищу років чотири буде. Саму перву сюди вівчарку поховали. Вродє ця собака дєвочку з річки витягнула, а сама втопилася. Того й удостоїлася першого пам'ятника, — вигулює біля кладовища 1,5-річного мопса Джека Світлана Горобець, 25 років. — Після цього тут і начали масово хоронить. Воно і правильно, бо це лучше, чим домашнього любимця на свалку викинуть. Тут усе прибрано, акуратно. А те, що пам'ятники монтують, так то й нічого. Єсть у людей лишні 2 тисячі гривень, то і ставлять.
Мопс біжить до поховань тварин у посадці, розриває яму. Звідти сильно тхне падаллю.
— А ну сюди іди, скотина ти така. Не хватало ще, аби від дохлятини загнувся, — хапає за ошийник собаку господиня. — Оце єдиний мінус цих захоронень, що багато хазяїв повикопують ямки по 20 сантиметрів і кидають туди животних. Тонкий слой землі запаху не здержує, — затуляє ніс рукою.
28-річний Ярослав Ткачук зупиняється навпроти могили з дерев'яним хрестом, на якому висить розп'яття.
— Я, конєшно, розумію, що домашні любимці багатьом, як члени сім'ї. Та ставить животному хрест з розп'яттям — кощунство, — хитає головою.
Іде до найбільшої могили сенбернара Филипа. Вона з надгробком, на якому лежать шоколадні цукерки "Трюфель".
— Це вже повний маразм, — крутить пальцем біля скроні. — Лучше би "Педігрі" положили, — сміється.
За 500 м від цвинтаря для тварин — людське кладовище. На двох крайніх могилах прибирають три жінки років по 40.
— Оте тварюче кладбище давно знести треба, — каже одна. — Мало того, що біля людського построїли, так ще й іздіваються — ходять, поминають, пам'ятники, наче людям, ставлять. Хочеш животне похоронить — закопай і хрестик із проволочки постав. Їм і хватить.
На нелегальному кладовищі для тварин на столичній вул. Марини Раскової в Дарницькому районі є кількасот могил. Ховати тут почали близько 20 років тому. Закопують котів, собак, папуг, хом'яків. На більшості могил є таблички з кличками та роками життя тварин, металеві й пластикові огорожі, квіти.
Цвинтар розташований між залізничною колією та дорогою. Займає близько 20 соток землі. Навпроти нього недіюча залізнична станція міської електрички "Русанівка". З іншого боку — автомийка.
12 травня в Провідну неділю о 13.00 на кладовищі порожньо. Серед кущів і дерев на сонці виблискують метрові білі пам'ятники. Могилки розкидані без будь-якого порядку. При вході величезна купа трави, старі штучні квіти й залишки дерев'яних табличок. До середини веде протоптана стежка. Більшість могил поросли травою, пам'ятні знаки затерлися чи похилилися.
— Та майже не ходять сюда після похорон. Бачив хіба, як якась бабка з мотикою щось робила, і ще одна женщина воду просила цвєтки поливати, — розказує автомийник Антон Ченшов, 19 років.
На великій гранітній плиті написано "Любимому Тошику. 1998-2010" і фото кішки з пухнастим хвостом. Поряд — могила, обкладена голубою плиткою та з табличкою з білої вагонки.
З іншого боку кладовища 70-річна Неоніла Альберт запихає квіти посередині могили свого пса Зевса. Поряд у порцелянову мисочку кладе шматок ковбаси.
— Тіки що була на могилі мужа на Сєвєрном цвинтарі. Вирішила заскочить сюда, тут недалеко живу, — розповідає Неоніла Петрівна — невисокого зросту в синьому платті з квітчастою хусткою. — Зевс помер торік зимою. Прожив 14 років разом зі мною. Як муж помер, я завела. Він завжди був мені членом сім'ї. Діти в Германіях, то я з ним всюди ходила — у магазин, на пляж, до доктора.
Кажуть, улітку — після відкриття станції міської електрички — кладовище зруйнують. По ньому прокладуть пішохідні доріжки.
Офіційного цвинтаря для тварин у Києві немає.
2 
1
Коментарі
1