— Ого, який тамбур широкий. Нашим бабам з тачками в самий раз було б, — каже киянин 35-річний Віталій Іванченко. Вранці 29 травня він заходить у потяг Київ — Харків. Новий швидкісний "Хюндай" вирушає зі столичного вокзалу о 6.15.
Провідник мовчки перевіряє квиток, не вітається. Віталій сідає на 55-те місце. З одного боку по троє пасажирів у ряду, з протилежного — по двоє.
— Якось їхав у херсонському поїзді, — розповідає Віталій. — Провідники на зупинці перед Києвом набрали цілий тамбур зайців. Ще спав, а якась баба підійшла до мене, простирадло відвернула і моститься. Кажу: "Чого ви мене будите? Я ще годину спати можу". А вона: "Хто рано встає, тому Бог дає". З вагона вийти не міг, прохід тачками забили. Після тієї поїздки готовий платити будь-які гроші. Головне — щоб з комфортом і собі нерви не псувати.
Поїзд їде переважно зі швидкістю 100-120 км/год. До 165 км/год розганяється лише раз — перед Миргородом на Полтавщині.
— В таком поезде приятно ездить, все чистенькое, новенькое, — каже англієць Гері, 54 роки. Має чорне волосся із сивиною на скронях. У Харків їде до подруги. — Но это так только сначала. Ваши люди быстро все разрисуют. Напишут "Здесь был Вася", "Здесь был Саша". Не пойму, почему вы так страну свою не любите? Такие поезда по Лондону ездят. Моя дочь добирается с одного конца города в другой — это примерно 150 километров — за 40 минут. Вам еще до этого далеко. Железнодорожные пути у вас не очень.
Разом із Гері йдемо у буфет у тамбурі третього вагона. За барною стійкою офіціант Віталій замотує фольгою салати в ланч-бокси. Зверху кладе виделку, серветку. Салат та 200-грамовий пакетик соку коштують 50 грн. Каву продають по 10 грн, чай — по 6 грн. Є чипси, фісташки, шоколадки та солодка вода.
— А вы английский знаете? — запитує Гері офіціанта. Той ствердно киває. — Гів мі пліз ту капучіно.
— О'кей, — Віталій усміхається. На одній руці показує два пальці, на другій — чотири. — 24 гривні з вас.
Місць для сидіння у буфеті немає. Пасажири п'ють каву біля вікна, тримаються за поручні.
У потязі 10 вагонів. Три — першого класу, решта — другого. У першому класі сидіння розташовані по два у ряду. Вони регулюються, спинка повністю відкидається. Підставки для рук окремі для кожного. На ручці крісла є вихід для навушників. У другому вагоні першого класу зайняті п'ять місць.
— Ви теж із другого класу перейшли? — запитує Вікторія в короткому чорному сарафані і білих босоніжках на платформі. — Мій чоловік вчора цим поїздом їхав. Сам у вагоні першого класу був. А тоді до нього пасажири з інших вагонів підсіли. Він розізлився: "Віддав 400 гривень за перший клас, а вони за 280 разом зі мною їхали". То я вирішила його помилку не повторювати, — опускає ручки між кріслами.
— Я і не помітила, як приїхали, — киянка 37-річна Леся Пархоменко чекає, доки звільнять туалет. Їх по два у кожному вагоні. — Не сподобалася тільки ціна. Але я брала квитки в обидва кінці, то зробили 10-відсоткову знижку.
До Харкова поїзд прибуває на 2 хв. раніше — о 10.41.
— Ну, як ти доїхав? — на пероні чоловіка обіймає харків'янка 45-річна Наталія. Вона у короткій фіолетовій спідниці. Очі підведені чорними тінями.
— Та промучився 4 часа, — відповідає. — То було сядеш ввечері і спиш цілу ніч. А це згорблений сидів, ще й із сусідкою ділили на двох підставку для рук. Чуствую себе вижатим лимоном.
3 
1
Коментарі
19